Стивен Кинг – Талiсман (страница 107)

Андерс знав Морґана, бо той, кажучи простими словами, був Володарем Зовнішніх Форпостів. Його справжньому титулу, Морґан із Орріса, бракувало величі, але насправді обидва означали одне й те саме. Орріс — найпівденніше військове містечко Зовнішніх Форпостів — був єдиною впорядкованою частиною величезних трав’янистих просторів. Оскільки Морґан неподільно керував Оррісом, він же, за визначенням, керував і рештою Зовнішніх Форпостів. А ще за останні п’ятнадцять років погані Во́вки потягнулися до Морґана. Спершу це важило мало, бо до Морґана приєдналося лише кілька поганих (окрім цього слова, Андерс видав іще якийсь звук, який Джек інтерпретував як скажених) Во́вків. Але в наступні роки їхня кількість тільки зростала, і Андерс розповідав, що чув історії, буцімто, відколи королева захворіла, понад половину зграї чабанів-перевертнів вразила недуга. За словами Андерса, не тільки ці істоти корилися волі Морґана з Орріса. Були й інші. Гірше того, деякі з них могли одним поглядом звести людину з розуму.

Джек пригадав Елроя, почвару з «Пивниці Оутлі», і здригнувся.

— Ця частина Зовнішніх Форпостів має назву? — спитав хлопчик.

— Володарю?

— Та частина, де ми зараз.

— Насправді ні, але я чув, як деякі люди називали її Елліс-Брікс.

— Елліс-Брікс, — повторив Джек.

Географія Територій, нечітка і, напевне, хибна в багатьох аспектах, почала поступово вимальовуватися у свідомості хлопчика. Ця частина Територій співвідносилася з американським Середнім Заходом і Великими Рівнинами (Елліс-Брікс? Іллінойс? Небраска?); Закляті Землі — аналог американського Заходу.

Джек так довго й пильно дивився на Андерса, що колишній конюх знову зачовгав від збентеження.

— Пробач, — сказав Джек. — Продовжуй.

Батько Андерса був останнім візником, що «ходив на Схід» із Прикордонного Депо. Сам Андерс ходив тоді в нього в підмайстрах. Але навіть тоді, розповідав він, великі збурення та неспокій пронизували Схід. Початком усього цього стали вбивство старого короля і коротка війна, яка розпочалася потім. І хоча все завершилося сходженням на престол доброї королеви Лаури, лихо не відійшло, а рушило на південь, породжене отруйними та зруйнованими Заклятими Землями. Дехто, розповідав Андерс, уважав, що зло народилося на Заході.

— Не певен, що розумію тебе, — сказав Джек, хоча глибоко в душі знав, що розуміє.

— На краю землі, — відповів Андерс, — на березі великої води, до якої я вимушений доїхати.

Іншими словами, усе почалося там, звідки прийшов мій батько… мій батько, я, та Річард… і Морґан. Старий добрий Блоут.

Нещастя, розповідав Андерс, прийшли в Зовнішні Форпости, і тепер зграю Во́вків вражає гниття — ніхто не знає, наскільки все погано, але візник боявся, що їм усім настане кінець, якщо не зупинити вплив. Тут відбувся зсув, який уже дістався Сходу, де, як чув візник, королеву вразила смертельна хвороба.

— Це ж неправда, Володарю? — спитав Андерс… Він майже благав.

Джек поглянув на нього.

— Я маю знати відповідь?

— Звісно, — відповів Андерс. — Хіба ти не її син?

На якусь мить здалося, що весь світ навколо завмер. Приємне гудіння комашні надворі затихло. Річард зробив значну перерву між важкими повільними вдихами. Здавалося, його власне серце взяло паузу… за весь час. Тоді Джек почув свій рівний голос:

— Так… я її син. І це правда… вона дуже хвора.

— Але ж не вмирає? — наполягав Андерс. Тепер благали його очі. — Вона ж не вмирає, Володарю?

Джек усміхнувся, а тоді відповів:

— Це ми ще побачимо.

Андерс сказав, що ще до того, як почалися нещастя, Морґан з Орріса був звичайним маловідомим прикордонним лордом. Він успадкував свій опереточний титул від батька, що був жирним, смердючим блазнем. Батько Морґана викликав сміх за життя і став посміховиськом через власну смерть.

— Він цілий день пив персикове вино, а тоді вмер від розладу.

Люди вже вирішили позбиткуватися і з сина старого, але все припинилося після того, як в Оррісі почали вішати наліво й направо. І коли через багато років після смерті старого короля знову почався неспокій, Морґан отримав силу і владу. Зійшов зловісною зорею на небосхилі.

Усе це не було особливо важливим для Зовнішніх Форпостів — гігантські порожні простори роблять політику неважливою, сказав Андерс. Мали значення хіба що згубні зміни в зграї Во́вків, але навіть коли більшість поганих Во́вків пішли в Інші Краї, це нічого не змінило. («Нас це не мучило, Володарю!» — вуха Джека вперто чули саме це.)

Тоді, щойно новини про хворобу королеви докотилися так далеко на Захід, Морґан прислав сюди команду недоладних, покручених рабів із однієї з копалень на Сході; рабів пильнували викрадені Во́вки та інші дивні почвари. Наказував їм жахливий чоловік із батогом. Відколи робота почалася, він був тут майже постійно, але потім зник. Андерс, котрий провів значну частину цих жахливих тижнів та місяців, зіщулившись у своєму будинку, що стояв миль за п’ять на південь звідси, зрадів, коли той чоловік пішов. Ходили чутки, що Морґан покликав свого слугу назад, на Схід, де все рухалося до кульмінації. Андерс не знав, правда це чи ні, та й йому було байдуже. Він просто радів із того, що чоловік, якого часом супроводжував сухоребрий, огидний хлопчик, зник.

— Ім’я? — з притиском запитав Джек. — Як його звали?

— Володарю, я не знаю. Во́вки кликали його «Той, з Батогом». Раби називали просто «дияволом». Маю сказати, усі вони мали рацію.

— Він одягався як денді? Оксамитові пальта? Може, черевики з пряжками на носаках?

Андерс кивав.

— Він використовував сильні парфуми?

— Тако є! Тако є! Правда!

— А батіг закінчувався тонкими смужками сириці з залізними наконечниками на ній.

— Правда, Володарю. Злий батіг. І він хвацько ним користувався.

Це був Озмонд, це був Сонячний Ґарднер. Він був тут, наглядав за якимось проектом для Морґана… потім королева захворіла, і Озмонда відкликали в літній палац, де й відбулося наше миле знайомство.

— Його син? — продовжив розпитування Джек. — Який вигляд мав його син?

— Худий, — повільно відповів Андерс. — Одне око плавало. Це все, що я можу пригадати. Він… Володарю, сина Батожника важко було розгледіти. Кажуть, він тьмяний.

— Тьмяний, — замислився Джек.

— Так. Це їхнє слово на позначення тих, кого важко розгледіти, байдуже, наскільки пильно ти в нього вдивляєшся. Во́вки кажуть, що невидимість неможлива, але можна зробити себе тьмяним, якщо знаєш як. Більшість Во́вків уміють робити так, і той курвлячий виплодок теж умів. Тож я пам’ятаю лише його сухоребрість і дивне око, а ще… він був потворним, як чорний сифілітичний гріх.

Андерс замовк.

— Він любив робити боляче тваринам. Звірятам. Він брав їх до себе на ґанок, і я чув жахливі крики. — Андерс здригнувся. — Це було однією з причин, чому я залишався вдома, ви розумієте. Не люблю чути, коли звірятам боляче. Через це мені дуже-дуже зле.

Усе, що казав Андерс, породжувало в голові Джека сотню свіжих запитань. Особливо Джек хотів знати все, що було відомо Андерсу про Во́вків, — сама лишень згадка про них виповнювала Джека насолодою і глибокою, болючою тугою за своїм Во`вком.

Але часу було обмаль; завтра вранці цей чоловік мав їхати на захід, у Закляті Землі, і будь-якої миті тут могла з’явитися зграя вчителів, яку вів за собою Морґан із місць, які Андерс називав Іншими Краями. Міг прокинутися Річард і поцікавитися, про якого такого Морґана вони зараз говорили і хто такий той тьмяний хлопчик — тьмяний хлопчик, який настільки схожий на хлопця, що жив за сусідніми дверима в Нельсон-гаузі.

— Вони прийшли, — вирішив Джек. — Прийшла ця команда, і нею керував Озмонд — принаймні доки його не відкликали назад, а ще ж декому треба було читати проповіді у вечірній каплиці в Індіані…

— Володарю? — обличчя Андерса знову обважніло здивуванням.

— Вони прийшли і збудували… що? — Він був певен, що вже знає відповідь, але хотів, щоб Андерс сказав це.

— Залізницю, — сказав Андерс. — Залізниця йде на захід, у Закляті Землі. Рейки, якими я помандрую завтра вранці. — Старий здригнувся.

— Ні, — заперечив Джек. Жахне, пекуче збудження спалахнуло в його грудях, як сонце, і він підскочив. У голові знову щось клацнуло, наче важливі складові поєдналися між собою.

Коли обличчя Джека виповнилося чарівним світлом, Андерс бухнувся на коліна. Річард від цього звуку заворушився і сонно сів.

— Не ти, — сказав Джек. — Я. І він, — хлопчик показав на Річарда.

— Джеку. — Річард дивився на нього із сонним короткозорим здивуванням. — Про що ти? Чому цей чоловік обнюхує підлогу?

— Володарю… Ваше бажання… але я не розумію…

— Не ти, — повторив Джек. — Ми. Ми поведемо потяг замість тебе.

— Але, Володарю, чому? — питав Андерс, усе ще не наважуючись підвести погляд.

Джек Сойєр дивився в пітьму.

— Бо, — сказав він. — Я вважаю, що там, де закінчуються ці рейки… там, де вони закінчуються, або трішки далі, є те, що потрібно мені.

Десятого грудня, закутаний у все тепле Морґан Слоут сидів на маленькому незручному дерев’яному стільці біля ліжка Лілі Сойєр. Він змерз, хоч і був одягнений у важке кашемірове пальто, а руки засунув глибоко в кишені. Почувався він усе одно краще, ніж можна було припустити, зважаючи на його зовнішній вигляд. Лілі помирала. Йшла туди, звідки ніхто не повертається, навіть якщо ти королева і лежиш на ложі завбільшки з футбольне поле.