Стивен Кинг – Талiсман (страница 106)

— Джейсон, — прошепотів він тремтячим голосом. Попередня неміч минула. Тепер старий тремтів не від страху, а від благоговійного трепету: — Джейсон!

— Ні, — сказав хлопчик. — Мене звуть… — раптом він замовк, збагнувши, що слово, яке він хотів сказати цією дивною мовою було не Джек, а…

— Джейсон! — закричав старий і впав на коліна. — Джейсоне, ти повернувся! Ти повернувся і всьо добре, всьо буде добре, добре і навіки-віків добре!

— Агов, — сказав Джек. — Агов, насправді…

— Джейсон! Джейсон повернувся і з королевою все буде добре!

Джек, який ще менше очікував на сльозливе обожнювання старого наглядача Депо, ніж на його перелякану лють, повернувся до Річарда… але від нього годі було чекати допомоги. Річард розпластався на підлозі й чи заснув, чи, чорт забирай, вдало прикидався!

— От, гівно, — простогнав Джек.

Старий стояв навколішках, бурмотів щось і ридав. Ситуація швидко переходила зі сфери просто смішної в царину цілковитого абсурду. Джек знайшов відкидну кришку і ступив за шинквас.

— Підведися, мій добрий і вірний слуго, — сказав Джек. Похмуре запитання до самого себе: а Ісус чи Будда стикалися з такими проблемами? — Встань, друже.

— Джейсоне! Джейсоне! — ридав старий.

Його біле волосся вкривало сандалії Джека. Старий заходився їх цілувати. Це було не просто цмокання, а палкі поцілунки із засмоктом коханців на копиці сіна. Джек заходився безпорадно гиготіти. Йому вдалося перенести їх з Іллінойса, і тепер вони були в напіврозваленому Депо в центрі сірого поля пшениці — яка насправді не пшениця — десь на Зовнішніх Форпостах, Річард спить біля дверей, а цей дивак цілує його ноги і лоскоче їх бородою.

— Встань! — сміючись, закричав Джек. Він спробував відступити, але вдарився об шинквас. — Підведися, о мій вірний слуго! Підведися на свої грьобані ноги, встань, годі!

— Джейсоне! — Цмок! — Всьо буде добре! — Цмок-Цмок!

— І все буде добре, добре, добре, — скажено подумав Джек, поки старий цілував його ноги крізь сандалії. — Не знав, що на Територіях читають Роберта Бернса[238], але, напевно, вони…

Цмок-цмок-цмок.

О ні, досить, я більше не витримаю.

— ВСТАНЬ! — закричав він на межі власного голосу, і старий зрештою став перед ним. Тремтячи і плачучи, він не наважувався поглянути Джеку у вічі. Але його широченні плечі трохи випрямилися, зійшов і геть нещасний вигляд — і Джек радів із цього.

Знадобилося понад годину, щоб розмова Джека зі старим набула зв’язної форми. Вони починали розмовляти, а тоді Андерс, який був колись утримувачем стаєнь, знову збивався на своє «О-Джейсоне-мій-Джейсоне-велич-твоя…» і Джекові доводилося його зупиняти, поки той знов не заходився цілувати йому ноги. Джекові старий подобався, і він йому співчував. Він уявляв, які б почуття захопили його, якби Ісус чи Будда з’явилися на місцевій автомийці чи в черзі за шкільним обідом. Йому довелося визнати ще один простий і очевидний факт: якась його частина зовсім не дивувалася ставленню Андерса до нього. Хоча він і відчував себе Джеком, дедалі частіше і частіше хлопчик розумів, що він… той, інший.

Але той помер.

Це було правдою; незаперечною правдою. Джейсон помер, і Морґан з Орріса, імовірно, мав до його смерті прямий стосунок. Але такі хлопці, як Джейсон, зазвичай повертаються, хіба ні?

Джек уважав, що час, який він витратив на те, щоби змусити Андерса говорити зв’язно, минув не дарма, бо тепер він переконався, що Річард не вдає, а справді знову заснув. Якраз добре, бо Андерс мав що розповісти про Морґана. Колись, розповів він, це була остання станція в знаному світі — з милозвучною назвою «Зовнішнє Депо». Далі простягалися жахні місця.

— Тобто «жахні»? — перепитав Джек.

— Не знаю, — відповів Андерс, запалюючи люльку. Він удивлявся в пітьму, і лице його спохмурніло. — Багато чого розповідають про Закляті Землі, кожна історія відрізняється від іншої, і всі вони починаються приблизно такими словами: «Я знаю людину, яка знає людину, яка три дні блукала краєм Заклятих Земель, і от вона розповідала…» Але я ніколи не чув, щоб історія починалася словами: «Я три дні блукав краєм Заклятих Земель, і розповім я…» Чуєш, у чім заковика, Джейсоне, мій Володарю?

— Чую, — повільно вимовив Джек. Закляті Землі. Від однієї тільки назви волосся на руках і потилиці ставало дибки. — Отже, ніхто не знає, які вони?

— Напевне? Ні, — відповів Андерс. — Але якщо хоча б чверть із того, що я чув, правда…

— А що ти чув?

— Там водяться такі жахіття, що порівняно з ними копальні Орріса видаються нормальними. Там є вогняні кулі, що мчать через пагорби і порожні місцини, залишаючи по собі довгі чорні сліди — тобто вдень вони чорні, а вночі, як я чув, світяться. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих куль, то захво́ріє тяжко. Вона втратить волосся, і все тіло її вкриється виразками, а тоді вона почне блювати; часом від цього стає легше, але найчастіше вона блює і блює, аж доки не розривається шлунок, лускає горло і…

Андерс підскочив.

— Мій Володарю! Що з вами? Ви щось помітили у вікні? Ви побачили привида на цих двічі проклятих рейках?

Андерс перелякано вдивлявся у вікно.

«Променева хвороба, — подумав Джек. — Він нічого про неї не знає, але щойно описав симптоми променевої хвороби, всі до найменших подробиць».

Минулого року вони на уроках фізики вивчали і ядерну зброю, і наслідки радіації, а через те, що його мати вряди-годи брала участь у протестах проти дослідження ядерної зброї й побудови нових атомних електростанцій, Джек дуже серйозно ставився до всього цього.

«Як чудово, — подумав він, — як чудово променева хвороба поєднується з ідеєю Заклятих Земель!»

Тоді Джек збагнув іще дещо: на захід звідси проводилися перші тести — саме там, на башті, підвісили, а тоді й підірвали прототип бомби, яку потім скинули на Хіросіму. Ще там збудували справжнісіньке містечко, яке населили манекенами і яке той вибух знищив, аби військові могли більш-менш зрозуміти, які наслідки має ядерний вибух і до чого насправді призведе вогняний смерч. Зрештою, вони повернулися в Юту та Неваду, на справжні Американські Території, і повторили ці тести вже під землею. Джек знав, що там простягаються безкраї обшири державної землі з безліччю пагорбів та пригірків зі скелястими пустирями і бомби — це далеко не все, що вони там досліджували.

Скільки такого гівна Слоут перенесе сюди, якщо королева помре? Скільки такого гівна він уже переніс? Ця залізнична станція — частина системи доставки?

— Ви маєте поганий вигляд, мій Володарю, взагалі кепський. Ви білий, як простирадло. Закладаюся, тако воно і є!

— Усе гаразд, — повільно вимовив Джек. — Сідай. Продовжуй розповідати. І розкури люльку, бо вона вже згасла.

Андерс дістав люльку з рота, розкурив її і знову перевів погляд із Джека на вікно… тепер його обличчя було не просто похмурим — воно наповнилося страхом.

— Але дуже скоро, гадаю, я дізнаюся, які з історій правдиві.

— Тобто?

— Завтра з першими променями сонця я помандрую через Закляті Землі, — відповів Андерс. — Я поведу диявольську машину Морґана з Орріса, що зараз стоїть у сараї, через Закляті Землі. І тільки Бог знає, які диявольські механізми я візьму із собою.

Джек витріщився на нього, серце його забилося швидше, кров ударила в голову.

— Куди? Наскільки далеко? До океану? До великої води?

Андерс повільно кивнув.

— Еге ж. До води. І… — голос його понизився, обернувся на безсилий шепіт. Погляд знову повернувся до темних вікон, наче він боявся, що якийсь невідомий монстр причаївся там і спостерігає й ловить кожне його слово. — І там Морґан зустріне мене, і ми віднесемо його добро.

— Куди? — запитав Джек.

— До Чорного Готелю, — завершив Андерс тихим, сповненим тремтіння голосом.

Джекові враз захотілося зайтися диким реготом. Чорний Готель — звучить, як назва похмурого містичного роману. Хоча… хоча… це ж усе почалося в готелі, так? «Альгамбра» в Нью-Гемпширі, на березі Атлантичного океану. Може, тепер є інший готель, таке ж вікторіанське громаддя на березі Тихого океану? Може, там і має завершитися його довга дивна мандрівка? У якомусь аналозі «Альгамбри» з паршивим парком розваг неподалік? Ця думка була до страшного переконливою. Якимось дивним, але незаперечним чином вона поєднувалася з ідеєю Двійників і Двоякості…

— Чому ти так на мене дивишся, мій Володарю?

Голос Андерса був схвильованим і засмученим. Джек швидко відвів погляд.

— Вибач. Я просто замислився.

Він підбадьорливо всміхнувся, і колишній наглядач стайні спробував відповісти йому тим самим.

— І я хочу, щоб ти перестав мене так називати.

— Називати як, мій Володарю?

— Мій Володарю.

— Мій Володарю, — Андерс виглядав збентеженим.

Він не повторював луною слова Джека, він просив пояснень. У Джека виникло відчуття, що він має прискорити це все, інакше вони так і застрягнуть посеред жарту «Хто на першій? Хто на другій?»[239].

— Не має значення, — нахилився вперед Джек. — Я хочу, щоб ти все мені розповів. Зможеш це зробити?

— Спробую, мій Володарю, — сказав Андерс.

Спершу йому було важко підбирати слова. Самотній чоловік, життя котрого минуло на Зовнішніх Форпостах, він не звик до балачок. А тепер йому наказував говорити той, кого він уважав особою королівської крові — майже бог. Однак потроху старий почав говорити швидше, і під кінець його неповної, але захопливої історії слова текли рікою. Джек без найменших зусиль зрозумів почуте, незважаючи на акцент чоловіка, який у його свідомості трансформувався у щось схоже на роберто-бернсівську гаркавість[240].