Стивен Кинг – Талiсман (страница 104)

Потім очі звикли до темряви, і він побачив незнайому, майже нудотну бутафорію — гіпсовий бюст Паллади для інсценізації «Крука», позолочену пташину клітку, книжкову шафу з намальованими корінцями книжок — і згадав, що перебуває в так званому малому театрі Школи Тайєра.

Слоут постояв, глибоко вдихаючи пил. Його погляд спинився на одному промінчику пилу, що просочувався крізь маленьке віконце. Світло затремтіло, потім раптово стало насиченішим, як від настільної лапми. Слоут перенісся на Території. В одну мить — раз, і перенісся. Швидкість цієї Міграції його вразила. Зазвичай виникала пауза, відчуття переходу з одного місця в інше. Ця пауза, імовірно, напряму залежала від фізичного розташування двох тіл — Орріса і Слоута. Одного разу, коли він Мігрував із Японії, куди прилетів на перемовини з керівництвом студії «Шао Бразерс» щодо прав на екранізацію жахливого роману про голлівудських зірок, яким загрожував божевільний ніндзя, пауза тривала так довго, що він злякався, що загубився в порожнечі між світами. Але цього разу вони були поряд… зовсім поряд. Схоже на ті рідкісні миті, подумав він,

(подумав Орріс)

коли чоловік і жінка одночасно досягають оргазму і помирають водночас.

Запах засохлої фарби і парусини змінився на легкий і приємний запах територіального гасу. Лампа на столі ледь тліла, чаділа чорними смугами диму. На іншому столі, ліворуч від нього, стояли глиняні тарілки з рештками їжі. Три тарілки.

Орріс ступив крок уперед, як завжди, трохи тягнучи пошкоджену ногу. Підняв тарілку, дав мерехтливому світлу пограти на плямах жиру. Хто їв із цієї тарілки? Андерс, Джейсон чи Річард… хлопець, котрий був би Раштоном, якби мій син досі жив.

Раштон потонув, плаваючи в ставку неподалік від Великого Палацу. Вони влаштували пікнік. Орріс і його дружина випили багато вина. Пекло сонце. Хлопчик, він тільки недавно почав ходити, спав. Орріс кохався з дружиною, а тоді вони заснули під теплим пообіднім сонцем. Раштон прокинувся першим і пішов до води. Відплив від берега по-собачому, недалеко, але на глибині злякався. Орріс закульгав до води і поплив до того місця, де булькав хлопчик. Нога, ця клята нога, гальмувала його. Можливо, затримка вартувала Раштону життя. Коли Орріс дістався до хлопчика, той уже пішов під воду. Орріс схопив його за волосся і витягнув на берег… але Раштон уже посинів і помер.

Через шість тижнів Маргарет наклала на себе руки.

А через сім місяців юний син Морґана Слоута мало не потонув у басейні Вествудської Християнської асоціації для юнаків, де його вчили плавати. Річарда витягнули з води таким же синім і мертвим, як і Раштона… Але рятувальник зробив штучне дихання рот в рот, і Річард Слоут почав дихати.

«Бог забиває свої цвяхи», — подумав Орріс, а потім повернув голову на гучне хропіння.

Андерс, наглядач Депо, лежав на солом’яному матраці в кутку, його кілт задерся до сідниць. Поруч Орріс помітив перевернутий джбан вина. Майже весь напій вилився на волосся Андерса. Андерс знову захропів. Потім застогнав. Наче йому снилося жахіття.

«Але жоден сон не може бути настільки ж жахливим, як твоє майбутнє», — похмуро подумав Орріс. Він наблизився на крок, закутався в плащ і без жалю дивився на Андерса.

Слоут міг спланувати вбивство, але саме Орріс щоразу Мігрував, щоб виконати план. Саме Орріс у тілі Морґана намагався під бадьорі вигуки диктора на реслінгу задушити подушкою Джека Сойєра. Орріс організував убивство Філа Сойєра в Юті (так само, як організував на Територіях убивство його Двійника, простолюдного принца Філіпа Сотеля).

Слоут жадав крові, але в нього на неї була така сама алергія, як у Орріса на американську їжу і американське повітря. Саме Морґан із Орріса, колись відомий як Морґан Криволапий, завжди втілював плани Слоута.

Мій син помер. Його живе. Син Сотеля помер. Сойєра живе. Але це можна виправити. І це виправлять. Жодного Талісмана, солоденькі друзі. На вас чекає радіоактивна версія Оутлі, і кожен з Вас повинен врівноважити терези Смертю. Бог заб’є свої цвяхи.

— А якщо Бог не заб’є, то це зроблю я! — вигукнув він.

Чоловік на підлозі знову заворушився, наче почув ці слова. Орріс ступив до нього іще один крок, ніби хотів копняком розбудити сплячого, а тоді схилив голову набік. Звідкись здалеку долинав цокіт копит, тихе скрипіння і подзвякування упряжей, охриплі крики вершиників.

Напевно, то Озмонд. Добре. Хай Озмонд потурбується про це все — йому самому не надто хотілося розпитувати чолов’ягу з похмілля, коли він і так чудово знав, що той скаже.

Орріс закульгав до дверей, відчинив їх і поглянув на розкішний персиковий світанок Територій. Саме звідти — з боку світанку — наближалися вершники. Кілька митей Орріс дозволяв собі пити це чарівне сяйво, а тоді повернувся на захід, де небо досі мало колір свіжого синця. Земля була темною… за винятком хіба що тих місць, де сонце падало на декілька світлих паралельних ліній.

«Хлопчики, ви поїхали назустріч смерті», — вдоволено подумав Орріс… і раптом йому на гадку спала ще приємніша думка: вони, можливо, уже померли.

— Добре, — сказав Орріс і заплющив очі.

За мить Морґан Слоут уже стискав ручку дверей маленького театру Школи Тайєра. Він розплющив очі, плануючи мандрівку назад, на західне узбережжя.

«Можливо, настав час трішки помандрувати спогадами, — подумав він. — До містечка в Каліфорнії під назвою Пойнт-Венуті. Спершу подорож на південь — візит до королеви — а тоді…»

— Морське повітря, — промовив він до бюста Афіни Паллади, — піде мені на користь.

Він заліз у кишеню, зробив іще одну затяжку із крихітної пляшечки (він уже не відчував запахів парусини та гриму), і, підбадьорившись, попрямував схилом униз, до своєї машини.

Частина IV

Талісман 

Розділ тридцять четвертий

Андерс

Раптом Джек збагнув, що хоч він і досі біжить, але біжить повітрям, наче персонаж мультфільму, який устигає здивовано роззирнутися, а тоді летить з вишини двохсот тисяч футів униз. Але до землі було не двісті тисяч футів. Джекові саме вистачило часу, щоб збагнути: дійсно, землі під ногами нема. Але впав він з висоти не більше ніж п’ять футів. Похитнувся і, можливо, залишився б стояти на своїх двох, якби в нього не врізався Річард.

— Стережися, Джеку, — закричав Річард, але сам не збирався дотримуватися власної поради: очі він міцно заплющив. — Стережися вовка. Стережися містера Дафрі. Стережися…

— Годі, Річарде. — Ці судомні крики налякали Джека понад усе. Річард волав, як божевільний, цілковито божевільний. — Годі, з нами все гаразд! Вони зникли!

— Остерігайся Етеріджа! Остерігайся жуків! Стережися, Джеку!

— Річарде, вони зникли! Заради Джейсона, озирнися навкруги! — Джек не мав можливості зробити це сам, але знав, що вони перенеслися, — повітря було чистим і солодким, а ніч ідеально тихою, якщо не зважати на шурхіт священного теплого вітерцю.

Як погане відлуння, в голові Джека зринув хор хлопчиків-псів надворі: «Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся! Будь ласка, будь ласка, будь ласка!»

— Стережися, Джеку! — горлав Річард. Він притиснув обличчя до землі й скидався на сповненого ентузіазму мусульманина, який прагне вразити Аллаха. — СТЕРЕЖИСЯ! ВОВК! УЧНІ! ДИРЕКТОР! СТЕРЕ…

Злякавшись, що Річард дійсно втратив ґлузд, Джек схопив друга за комір сорочки, смикнув угору і дав ляпаса.

Річардові слова вмить згасли. Він зиркнув на Джека, і той побачив відбиток власної руки — тьмяно-червоне татуювання. Сором поступився місцем миттєвій допитливості: дізнатися, де вони. Світла вистачало — інакше він би не роздивився свою мітку.

У глибині душі він знав відповідь на питання — вона була точною і не підлягала сумніву… принаймні наскільки він це розумів.

Зовнішні Форпости, Джекі. Ти тепер на Зовнішніх Форпостах.

Та перш ніж він це обміркує, варто зрозуміти, наскільки все погано з Річардом.

— З тобою все гаразд, Річі?

Той дивився на Джека з німим, пекучим здивуванням.

— Ти вдарив мене, Джеку.

— Дав ляпаса. Так треба робити, коли людина в істериці.

— У мене не було істерики! Я ніколи в житті не істери… — Річард змовк і підскочив, скажено роззираючись навкруги. — Вовк! Ми маємо стерегтися Вовка, Джеку. Якщо нам вдасться перелізти через паркан, він нас не дістане!

Він би так і кинувся в пітьму до сітчастого паркану, який тепер був у іншому світі, якби Джек не схопив його і не втримав на місці.

— Вовка немає, Річарде.

— Га?

— Ми це зробили.

— Що ти маєш на…

— Території, Річарде! Ми на Територіях! Ми перенеслися сюди! — «І ти мені, чорт забирай, ледь руку не вивихнув, хома ти невірний, — подумав Джек, потираючи зболіле плече. — Наступного разу, коли мені треба буде когось витягувати, я знайду собі якесь дитя, що досі вірить у Санта-Клауса і Великоднього Кролика».

— Це просто смішно, — повільно промовив Річард. — Джеку, Територій не існує.

— Якщо їх не існує, — безжально відповів Джек, — тоді чому великий білий Вовк або твій грьобаний директор не кусають тебе за сраку?

Річард поглянув на Джека, розтулив рот, щоб щось сказати, тоді знову його стулив. Він роззирнувся, цього разу трохи уважніше (принаймні Джек на це сподівався). Джек зробив те саме, насолоджуючись теплом і чистотою повітря. Морґан і юрби з його ненормального бедламу могли прорватися сюди будь-якої миті, але хлопчик не міг не насолоджуватися чистим тваринним щастям від повернення сюди.