Стивен Кинг – Сяйво (страница 71)

Геллоран раптом замислився: як узагалі він міг залишити там хлопчика, що так сяє? Неодмінно мало статися лихо. Може, навіть велике лихо.

Він раптом завів машину, дав задній хід і, зриваючи гуму, вибрався на шосе. У в’їзній арці ресторану зупинилася офіціантка з пишними стегнами. У руках вона тримала тацю, на якій було пиво з льодом.

— Так що там у вас, пожежа? — крикнула вона, але Геллоран уже виїхав.

Прізвище управителя було Квімс, і, коли Геллоран увійшов, Квімс розмовляв зі своїм букмекером. Квімсу була потрібна четвірка коней. У Рокавеї. Ні, не «парлей», не «кі-нелья», не «екзакта», не «футура», хай йому грець. Просто стара добра четвірка, по шістсот доларів на кожного. А в неділю «Джетс». Тобто як це «Джетс» грають із «Біллз»? Він що, не знає, з ким грають «Джетс»? П’ятсот, розрив сім пунктів. Коли Квімс зі знесиленим виглядом поклав слухавку, до Геллорана дійшло, як можна одержувати п’ятдесят тисяч на рік, керуючи цим маленьким курортом, і при цьому носити штани, протерті на сраці до блиску. Квімс уп'явся в Геллорана очима, усе ще налитими кров'ю після того, як напередодні ввечері раз у раз заглядав у пляшку віскі.

— Які-небудь проблеми, Діку?

— Так, містере Квімс, сер. По-моєму, так. Мені потрібна відпустка на три дні.

У нагрудній кишені ядуче-жовтої сорочки Квімса лежала пачка «Кенту». Він, не виймаючи її з кишені, витяг сигарету, розім’яв і тужно прикусив патентований мікронітовий фільтр. І прикурив від настільної запальнички «Крікет».

— Мені теж, — сказав він. — Що це ви задумали?

— Мені потрібно три дні, — повторив Геллоран. — Це мій хлопчик.

Погляд Квімса впав на ліву руку Геллорана — обручки там не було.

— Розлучився в шістдесят четвертому, — терпляче сказав Геллоран.

— Діку, ви ж знаєте, що таке вікенд. Усе забито. До план-ширів. Навіть дешеві місця. У неділю ввечері в нас не проштовхнешся навіть у «Флорида-Рум». Тому забирайте мій годинник, гаманець, пенсію. До дідька, забирайте хоч мою дружину... якщо вмієте терпіти гострі краї. Але, заради Бога, не просіть про відпустку. Що із хлопчиком, занедужав?

— Так, сер, — відповів Геллоран, усе ще намагаючись уявити, ніби перебирає в руках полотняну шапочку й закочує очі. — Підстрелили.

— Підстрелили! — повторив Квімс. Він тицьнув свій «Кент» у попільницю з емблемою «Бабусі Місс», де він вивчився на керуючого справами.

— Так, сер, — похмуро підтвердив Геллоран.

— Нещасний випадок на полюванні?

— Ні, сер, — сказав Геллоран, дозволяючи голосу впасти до більше низької хрипкої ноти. — Джена... вона жила із шофером вантажівки. З білим. Той і підстрелив мого хлопчика. Він у лікарні в Денвері. У Колорадо. Критичний стан.

— Як, чорт забирай, ви довідалися? Я думав, ви купуєте овочі...

— Так, сер, саме це я й робив.

До того як приїхати сюди, Геллоран зупинився біля офісу «Вестерн Юніон», щоб замовити машину «Авіс» у Степл-тонському аеропорту. І послав телеграму «Вестерн Юніон». Зараз він витяг із кишені складений, зім’ятий бланк і махнув ним перед налитими кров’ю очима Квімса. Сунувши бланк назад у кишеню, знизивши голос ще трохи, Геллоран додав:

— Джена прислала. Приїжджаю оце я щойно, а звісточка в поштовій скриньці чекає.

— Господи. Господи Ісусе, — сказав Квімс. На його обличчі з’явився особливий застиглий вираз співчуття, знайомий Геллорану. Приблизно так висловлюють співчуття білі, що вважають себе гарними стосовно кольорових, якщо мова йде про чорного — або про його міфічного чорного синка.

— Угу, гаразд, їдьте, — дозволив Квімс. — Думаю, на три дні Бедекер зуміє вас замінити. Може допомогти посудо-мийник.

Геллоран кивнув, змусивши обличчя витягнутися ще трохи, але подумавши про те, що посудомийник допомагає Бедекеру, про себе не міг не посміхнутися. Навіть у кращі дні Геллоран сумнівався, чи вдасться посудомийнику з першого разу потрапити струменем у пісуар.

— Хочу повернути платню за цей тиждень, — сказав Геллоран. — Усю. Знаю, у яке становище ви через мене потрапите, містер Квімсе, сер.

Обличчя Квімса стало ще більш напруженим — це мало такий вигляд, ніби він подавився кісткою.

— Про це поговоримо пізніше. Ідіть, збирайтеся. Я поговорю з Бедекером. Хочете, забронюю вам місце в літаку?

— Ні, сер. Я сам.

— Добре. — Квімс піднявся, нахилився вперед, але вдихнувши шар диму, що піднімався від його «Кенту», сильно закашлявся, його худе бліде обличчя почервоніло. Геллоран щосили намагався зберігати похмурий вигляд. — Сподіваюся, все влаштується, Діку. Як буде щось відомо, зателефонуйте.

— Добре.

Вони обмінялися рукостисканням через стіл.

Геллоран змусив себе спуститися на перший поверх, пройти в приміщення для прислуги і тільки там вибухнув басовитим реготом, трясучи головою. Він ще посміхався, промокаючи хусткою сльози, що виступили на очах, і отут запахло апельсинами. Густий аромат прогнав бажання сміятися, а слідом у голову Геллорана вдарив грім, та так, що Дік невірними п’яними кроками відступив до рожевої оштукатуреної стіни.

(ШБУДЬ ЛАСКА, ДІКУ, ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ!!!)

Через якийсь час, трохи отямившись, Геллоран відчув, що нарешті в силах піднятися по зовнішнім сходам до себе в кімнату. Ключ зберігався під плетеним очеретяним килимком для ніг. Коли він нагнувся за ним, із внутрішньої кишені щось вивалилося й упало на майданчик третього поверху із сумним «стук». У думках Дік настільки переймався голосом, що ущент байдуже поглянув на синій конверт, не розуміючи, у чому річ.

Потім Геллоран перевернув конверт. Просто в нього вп’ялися чорні, схожі на павуків, літери: ЗАПОВІТ.

(Господи, невже так воно й буває?)

Він не знав. Можливо. Весь тиждень думка про власний кінець крутилась у голові, як... ну, як (нумо, скажи) як попередження.

«Смерть?» За якусь мить перед ним у єдиному спалаху промайнуло все його життя. Не в історичному сенсі, не топографія зльотів і падінь, пережитих Діком, третім сином місіс Геллоран, а життя, яким воно було зараз. Перед тим як куля звела його до мученицької могили, Мартін Лютер Кінґ сказав їм, що досягнув вершини. Дік не міг претендувати на це. До вершини він не добрався, зате після багатьох років боротьби досягнув сонячного плато. У нього були гарні друзі. У нього був повний набір рекомендацій, які можуть знадобитися, щоб одержати роботу де завгодно. Якщо йому хотілося трахатися — що ж, знаходилася дружньо налаштована дівка, що не ламалася й не страждала дурнею з приводу «що все це значить». З тим, що він чорний, Дік змирився... зовсім змирився. Йому вже стукнуло шістдесят, і, слава Богу, він побачив світу.

І він зібрався покінчити з усім цим, покінчити З СОБОЮ через трьох білих, яких навіть не знає?

Але ж це неправда, чи не так?

Він знав хлопчика. Вони розуміли один одного так, як не здатні навіть близькі друзі після сорока років знайомства. Він знав хлопчика, а хлопчик його: адже в голові в обох був свого роду прожектор, щось, чого вони не просили, що просто було їм дано.

(ні-і_у у тебе ліхтарик, а прожектор у хлопчика)

Іноді це світло — це сяйво — здавалося дуже приємною штукою. Можна вгадувати коней або ось, як сказав малий, знайти татові валізу, коли спохопляться, що її немає. Але це всього лише приправа до салату, оболонка, а в салаті гіркої вікі не менше, ніж прохолодного огірка. Пізнаєш смак болю, смерті й сліз. Тепер хлоп’я застрягло в цьому готелі, і Геллоран поїде. Заради хлопчика. Адже, коли мова зайшла про хлопчика, вони різного кольору, тільки коли відкривають рота. Тому він поїде. І зробить що зможе, тому що інакше хлопчина загине просто в його голові.

Але оскільки Геллоран був людиною, він нічого не міг вдіяти з гірким бажанням, щоб його обминула ця чаша.

(Воно почало вибиратися назовні й шукати його!)

Ця думка прийшла Геллорану, коли він закидав до сумки змінний одяг. Спогад виявився таким яскравим, що Геллоран заціпнув — таке з ним траплялося щораз, як він думав про це. А думати про це він намагався якмога рідше.

Покоївка — звали її Делорес Вікері — була в істериці. Наговорила всякого іншим покоївкам і, гірше того, деяким постояльцям. Балаканина дійшла до Уллмана (цій дурепі варто було б знати, що інакше й бути не може), і він викинув дівчисько з роботи. Вона прийшла до Геллорана в сльозах — не тому, що її викинули, а через те, що побачила в номері на третьому поверсі. Вона зайшла в 217-й поміняти рушника, сказала Делорес, а там виявилася ця місіс Мессі, вона лежала у ванні, мертва. Звичайно, це неможливо. Місіс Мессі потихеньку відвезли за день до того, і в той момент вона вже летіла назад до Нью-Йорка в багажному відділенні замість першого класу, до якого звикла.

Делорес не дуже й подобалася Геллорану, але в той вечір він сходив нагору подивитися. Покоївка була дівкою двадцяти трьох років з маслиновою шкірою. До кінця сезону, коли ставало спокійніше, вона обслуговувала столики. Геллоран дійшов висновку, що вона сяє, але дуже слабко — так, що миготить вогник: зайде пообідати схожий на мишу пан із провідником у полотняному плащі, і Делорес прилаштує їх за один зі своїх столиків. Схожий на мишу чоловік залишав під тарілкою портрет Александра Гамільтона — досить кепсько для дівчини, що облаштувала справу, але вона ще й раділа з цього приводу. Ця ледарка вихитрялася сачкувати там, де справами керувала людина, яка не терпить ніяких сачків. Вона всідалася в білизняній читати журнал і курила, але, коли б Уллман не пішов у понаднормовий обхід (і горе тій дівчині, котра дала відпочити ногам, коли він піймає!), він виявляв, що Делорес старанно працює: журнал ховався під простирадлами на верхній полиці, а попільниця благополучно засовувалася в кишеню уніформи. Та-ак, подумав Геллоран, ледарка й нечупара, якої цуралися інші дівчата... але слабенький вогник у Делорес жеврів. І завжди дозволяв їй вийти сухою з води. Але те, що вона побачила в 217-му, злякало її добряче, тому вона з радістю забрала видані їй Уллманом папери й виїхала. Чому Делорес прийшла до нього? Сяйво знає сяйво, подумав Геллоран, посміхнувшись грі слів.