Стивен Кинг – Сяйво (страница 73)

Венді обійшла його, присіла на одну зі сходинок і побачила, що нижня губа хлопчика розпухнула й стала удвічі більшою, а на підборідді засохла кров. Серце злякано підстрибнуло в грудях, але їй вдалося заговорити спокійним тоном.

— Що сталося, доко? — запитала вона, хоча не сумнівалася, що знає. Його вдарив Джек. Так, звичайно. Цього слід було очікувати, правда? Колесо прогресу; рано чи пізно воно повертає тебе до того місця, звідки ти вийшов.

— Я покликав Тоні, — відповів Денні. — У бальній залі. По-моєму, я впав зі стільця. Тепер уже не болить. Просто здається... що губа занадто велика.

— Усе справді так і було? — запитала Венді, стривожено дивлячись на сина.

— Це не тато, — відповів він. — Сьогодні — ні.

Вона здивовано подивилася на нього, охоплена поганим передчуттям. М’ячик перестрибнув з руки в руку. Денні прочитав її думки. Її син прочитав, що вона думає.

— Що... що тобі сказав Тоні, Денні?

— Несуттєво.

Обличчя хлопчика було спокійним, а голос невиразний настільки, що пробирав дріж.

— Денні... — Венді схопила його за плече — дужче, ніж хотіла, але він не поморщився й навіть не спробував скинути її руку.

(Господи, ми втрачаємо хлопчика. Не лише Джек_у я теж. А може, не тільки ми... Батько Джека, моя мати — чи немає тут і їх? Звичайно, чому б і ні? Однаково цей будинок повен примар... подумаєш, іще двійко. Господи, таж хлопчик — як одна з тих валіз, які показують по телевізору, їх перевозять, скидають з літака, тримають під пресом. Або як годинники «Таймекс». Стукнеш, а вони собі цокають. Ох, Денні, мені так жаль.)

— Несуттєво, — знову повторив Денні. М’ячик опинився в іншій руці. — Тоні більше не зможе приходити. Йому не дозволять. Його перемогли.

-Хто?

— Люди з готелю, — відповів. Глянув на неї, й очі виявилися зовсім не байдужими. Вони були глибокими й переляканими. — І... і речі. Вони тут страшенно різні. Готель просто кишить ними.

— Ти можеш бачити...

— Я не хочу бачити, — тихо вимовив хлопчик і знову зиркнув на гумовий м’ячик, що перелітав з руки в руку. — Але іноді, пізно ввечері, я їх чую. Вони як вітер — зітхають усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Скрізь. Я думав, це я винен, тому що я такий. Ключик. Срібний ключик.

— Денні, не треба... не треба через це засмучуватися.

— Але ж він теж, — сказав Денні. — Тато. І ти. Готелеві потрібні ми всі. Готель обманює тата, дурить його, намагається змусити повірити, що найдужче йому потрібний саме він. А найдужче потрібний я, але він забере і тебе, й тата.

— Якби тільки цей снігохід...

— Йому не дозволять, — так само тихо повідомив Денні. — Його змусили закинути в сніг якусь деталь від снігохода. Далеко. Мені приснилося. І він знає, що в 217-му справді є жінка. — Хлопчик глянув на матір темними переляканими очима. — Несуттєво, віриш ти мені чи ні.

Венді обняла його.

— Денні, я тобі вірю. Скажи правду. Джек... він спробує нас скривдити?

— Його хочуть змусити, — сказав Денні. — Я звав містера Геллорана, він велів покликати його, якщо він буде мені потрібний. Я й покликав. Але це страшенно важко. Я втомлююся. А найгірше, що невідомо, чує він мене чи ні. Не думаю, що він може відгукнутися, для нього це занадто далеко. А я не знаю, чи для мене теж задалеко, чи ні. Завтра...

— Що завтра?

Він похитав головою.

— Нічого.

— Де він зараз? — запитала Венді. — Тато.

— У підвалі. Не думаю, що сьогодні ввечері він підніметься нагору.

Вона раптом підвелася.

— Чекай на мене тут. Я повернуся за п’ять хвилин.

У світлі флуоресцентних ламп під стелею кухня здавалася холодною й покинутою. Венді підійшла туди, де з магнітних планок звисали ножі для різання м’яса. Взявши найдовший і найгостріший, вона загорнула його в рушник і пішла з кухні, вимкнувши світло.

Денні сидів на сходах, стежачи очима за м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він співав: «Вона на двадцятому поверсі — чуєш? — а ліфт, як звичайно, уже не працює! Лізу на перший-другий поверх, на третій і на четвертий...»

(Лу, біжи до мене швидше...)

Спів припинився. Він прислухався.

(Я чекаю за дверима)

Голос звучав у нього в голові й був настільки частиною Денні, таким загрозливо близьким, що міг виявитися однією з його власних думок. Тихий, трохи невиразний, він дражнив хлопчика, немов кажучи:

(Так, так, тобі тут сподобається. Спробуй, тобі сподобається. Спробуй, тобі сподооооооооообається...)

Слух Денні раптом загострився, і хлопчик знову почув — чи було це збіговиськом привидів і духів, чи це був сам готель, страшна кімната сміху, де всі намальовані страховиська виявлялися живими, де кожен атракціон закінчувався смертю, де живоплоти рухались, а срібний ключик міг запустити непристойне видовисько? Тихі подихи й шелест, що нагадує нескінченну нічну гру зимового вітру під карнизами, вітру, що заколисує до смерті, якого жодного разу не чули туристи, що приїжджають улітку. Він нагадує гудіння літніх ос у земляному гнізді — сонних, смертоносних, які починають пробуджуватися. Торренси були на висоті десяти тисяч футів.

(Чим ворон схожий на письмовий стіл? Звичайно, що вище, то рідше! Випий ще чаю!)

Живий звук, створюваний, однак, не голосами й не подихом. Бабуся Діка Геллорана, що виросла на півдні, назвала б його «морок». Учений-психолог придумав би довгу назву — психічна луна, психокінез, телесмічне відхилення. Для Денні ж це просто невпинно потріскував готель, старе чудовисько, яке назавжди зачинило їх у собі: коридори тепер існували не лише в просторі, але й у часі, голодні тіні, неспокійні гості, яких нелегко вгамувати.

У сутінку бальної зали годинник під скляним ковпаком однією-єдиною музичною нотою пробив сьому тридцять.

Хрипкий гидотно п’яний голос прокричав:

— Скидайте маски й починайте трахатися!

На півдорозі до дальнього кінця вестибюлю Венді здригнулася й завмерла на місці.

Вона глянула на Денні, який і далі сидів на сходах, перекидаючи м’ячик з руки в руку.

— Ти що-небудь чув?

Денні лише глянув на неї, продовжуючи гратися м’ячиком.

І хоча спали вони за замкненими дверима, удвох, цієї ночі сон до них не йшов.

Денні, не заплющуючи очей, думав у темряві:

(Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось чого він хоче.)

Венді думала:

(Якщо вдастся, я заберу його в гори. Якщо вже вмирати, то краще в горах.)

Масарський ніж, загорнений у рушник, вона поклала під ліжко, щоб був під рукою; вони з Денні то забувалися в сні, то прокидалися. Навколо потріскував готель. Надворі з небес свинцем посипав сніг.

40. У підвалі

(ШКотея, клятий котел!!!)

Думка барвисто розцвіла в мозку Джека Торренса, у неї була яскрава, застережливо червона облямівка. Одразу ж почувся голос Ватсона:

(Забудеш — а воно поповзе, поповзе, й цілком можливо, що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці... а трішечки скинеш — і все, ніяких турбот... робили його на двісті п'ятдесят, але тепер котел рвоне значно раніше... коли ця стрілка добереться до ста вісімдесяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)

Тут, унизу, Джек провів усю ніч, заглибившись у коробки зі старими записами, одержимий божевільним відчуттям того, що час збігає й треба квапитися. Найважливіші відгадки, зв'язки, які б усе прояснили, й далі вислизали. Пальці Джека від хрустких старих паперів пожовкли й забруднилися. Він так захопився, що навіть забув перевірити котел. Тиск він скинув напередодні ввечері, близько шостої, одразу, як спустився сюди. Зараз було...

Він глянув на годинник і підхопився, зачепивши ногою стос старих накладних. Той перевернувся.

Господи, чверть на п'яту ранку.

Топка шаліла. Котел ревів і свистів.

Джек підбіг до нього. Схудле за останній місяць обличчя зараз густо покривала щетина, надаючи йому виснаженого вигляду в'язня концтабору. Манометр показував двісті десять фунтів на квадратний дюйм. Джек уявив, що бачить, як боки старого, залатаного й завареного котла спучуються від смертельної напруги.

(вона повзе... коли ця стрілка дістанеться до ста вісімдесятьох, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)

Раптом спокусливо заговорив холодний внутрішній голос.

(А хай йому. Іди, забери Венді та Денні й забирайся звідси на хрін. Нехай торохне!)