Стивен Кинг – Сяйво (страница 70)

— Отримав.

— Приїзди завтра раніше, дам молодої картоплі — такої гарної, якої ти в житті не бачив.

— Я пришлю хлопця, — сказав Геллоран. — Зайдеш сьогодні під вечір?

— Робитимеш ставку, друже?

— Аж чотири долари до десяти.

— Будеш їхати додому, не жени, чуєш? Усі копи звідси до Сен-Піта знають, як тебе звати.

— І все ти знаєш, га? — усміхаючись, запитав Геллоран.

— У твоїй макітрі ніколи стільки не вміститься, хлопче.

— Послухай-но нахабного ніґера. То як?

— Ану, забирайся звідси, доки я тебе салатом не закидав.

— Тільки спробуй. На халяву візьму все.

Мастертон удав, ніби кидає качан. Геллоран швидко нахилився, підняв віконце й рушив. Почувався він чудово. Останні півгодини його переслідував запах апельсинів, але нічого страшного Геллоран у цьому не бачив. Останні півгодини він провів на фруктово-овочевому ринку.

Був перший день грудня, пів на п’яту по обіді. Бабця зима накрила промерзлим задом майже усю країну, але тут, на півдні, чоловіки ходили в сорочках з відкритим коміром і короткими рукавами, а жінки — у легких літніх сукнях і шортах. На вершечку будівлі Першого Банку Флориди був облямований величезними грейпфрутами цифровий термометр. Цього разу спалахувало число: 79 за Фаренґейтом.

«Господи, спасибі тобі за Флориду, — подумав Геллоран, — за москітів і тому подібне».

На задньому сидінні лімузина лежали дві дюжини авокадо, по ящику огірків, апельсинів та грейпфрутів. Три великі пластикові сумки заповнювала бермудська цибуля (найсо-лодший овоч, з усього створеного милосердним Господом), чудовий солодкий горошок (його подадуть на гарнір між рибою й печенею, але в дев’яти випадках з десяти його не з’їдять) і один-єдиний блакитний пакет фруктової маси Хаб-барда (суто для особистого споживання).

Пригальмувавши біля світлофора на Вермонт-стріт, де можна було завернути з вулички з одностороннім рухом, Геллоран вибрався на автостраду № 219, дочекався зеленої стрілки, і підняв швидкість до сорока миль на годину. Її він зберігав, допоки місто не змаліло, поступившись місцем вервечці приміських бензоколонок, «Бурґер Кінґів» і «Макдональдзів». Сьогодні замовлення було невелике, можна було би послати по продукти Бедекера, але той нервував, як би не проґавити свій шанс купити м’ясо, і крім того, Геллоран ніколи не втрачав нагоди поточити ляси із Френ-ком Мастертоном. Сьогодні ввечері Мастертон, можливо, припхається подивитися телевізор і випити геллоранового «бушміллу», але може й не прийти. Теж не страшно. Але побачитися було важливо. Тепер вони зважали на кожну зустріч — адже вже були в літах. Здається, останні кілька днів Геллоран дуже багато міркував саме про це. Тепер вони були не такі молоді. Коли тобі от-от має стукнути (та чого гріха таїти, уже стукнуло) шістдесят, хочеш не хочеш, а починаєш думати про кінець. А піти можеш у будь-який момент. Весь тиждень це крутилося в Геллорановій голові — не обтяжуючи, просто, як факт. Смерть — частина життя. Якщо вже бути цільною особистістю, варто зрозуміти це раз і назавжди. І якщо зрозуміти факт власної смерті важко, то прийняти його, принаймні, можливо.

Чому в його голові вертілася ця думка, Геллоран не міг пояснити, але іншою причиною, з якої він особисто відправився за таким маленьким замовленням, була можливість піднятися в маленьку контору над гриль-баром Френка. Зараз там, нагорі, улаштувався юрист (дантист, що займав приміщення торік, мабуть, збанкрутів) — молодий негр на прізвище Мак-Айвер. Геллоран зайшов і повідомив цьому Мак-Айверу, що бажає скласти заповіт. Не міг би Мак-Айвер допомогти? Ну, запитав Мак-Айвер, як зашвидко вам потрібний цей документ? На вчора, відповів Геллоран, закинув голову й розреготався. Наступним питанням Мак-Айвера було: маєте на думці щось непросте? Нічого такого в Геллорана не було. У нього був «кадиллак», рахунок у банку, щось близько дев’яти тисяч доларів (невеликий рахунок) та шафа з одежиною. Він хоче, щоб все це відійшло його сестрі. «А якщо ваша сестра помре раніше за вас?» — запитав Мак-Айвер. «Нічого, — відповів Геллоран, — якщо таке трапиться, напишу новий заповіт». Не минуло й трьох годин, як документ було повністю укладено, й тепер він лежав у нагрудній кишені Геллорана, вкладений у твердий синій конверт, на якому староанглійськими буквами було виведено: ЗАПОВІТ.

Чому Геллоран вибрав такий теплий сонячний день, коли почувався так добре, щоб зробити те, що відкладав роками, він не зумів би пояснити. Але на нього раптом найшло, і він не сказав «ні». Він звик потурати своїм забаганкам.

Зараз він був досить далеко від міста. Він додав швидкості до незаконних шістдесятьох і пустив лімузин по лівій смузі, яка всмоктувала основний потік транспорту, що йшов із Пітерсбурґа. Геллоран із власного досвіду знав, що й на швидкості дев’яносто миль на годину лімузин буде важким, як залізо, і навіть при ста двадцяти не набагато полегшає. Але забійні дні Геллорана давним-давно минули. Думка про те, щоб полетіти з такою швидкістю прямою смугою відлякувала. Він старів.

(Господи, як смердять ці апельсини. Цікаво, вони не перевернулися?)

Об скло розбивалися жуки. Він покрутив приймач, знайшов станцію з Маямі, що передавала «соул», і почув м’який що голос Ела Ґріна.

Ми гарно час проводимо з тобою,

але вечоріє і треба додому...

Геллоран опустив віконце, викинув недопалок, потім опустив скло ще нижче, щоб запах апельсинів вивітрився. Він тарабанив пальцями по керму й при цьому муркотав собі під ніс. Образок із зображенням Святого Христофора, підвішений до дзеркальця, гойдався туди-сюди. Запах апельсинів раптом посилився, і Геллоран зрозумів: зараз щось станеться. Із дзеркальця на нього глянули власні оЧі — здивовані, широко розкриті. А потім його немов ударило, і вибух цей вибив і все інше: музику, дорогу, що тікає під колесами, розпливчате усвідомлення Геллораном самого себе, як унікального створення роду людського. Начебто хтось наставив на Геллорана психічну рушницю й випалив у нього криком сорок п’ятого калібру:

(!!!ДІКУ ОХ БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА БУДЬ ЛАСКА ПРИЇДЬ!!!)

Лімузин саме порівняв з вантажівкою із причепом «Пінто». За кермом сидів чоловік у робочому одязі. Побачивши, що лімузин заносить на його смугу, він натиснув на клаксон. Оскільки «кадиллак» не вирівнявся, робітник глянув на водія й побачив: за кермом, дивлячись кудись нагору мутними очима, випрямившись, начебто аршин проковтнув, сидить великий негр. Пізніше хлопець розповідав дружині: ясна річ, ніґер просто був так зачесаний, нині всі так ходять, — але тоді йому видалося, ніби в цього чорномазого кожна волосина на голові стоїть сторчма. Він подумав, що в негра серцевий напад.

Робітник сильно натиснув на гальмо, подавшись на порожнє місце, що якраз нагодилося, позаду. Поперек дороги перед ним протягнуло багажник «кадиллаку»; робітник із жахом й подивом спостерігав, як довгасті задні фари перерізували його смугу шосе заледве не в чверті дюйма від бампера вантажівки.

Не відпускаючи гудок, водій вантажівки різко подався вліво й ревучи об’їхав лімузин, що вихилявся немов п’яний. Він запросив водія лімузина зробити заборонений законом статевий акт із самим собою. Вступити в оральний статевий контакт із різними птахами й ссавцями. Він запропонував від власного імені всім, у кому тече негритянська кров, забратися на свій рідний континент. Висловив щиру впевненість у тому, яке положення душа водія лімузина займе на тому світі. І насамкінець, припустив, що зустрічав матір водія лімузина в новоорлеанському борделі.

Він проїхав уперед, опинився в безпеці й раптом зрозумів, що напудив у штани.

У Геллорановій голові нав’язливе (ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСКА. ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСКА)

стало віддалятися й затихати, як передача на межі діапазону мовлення. Він смутно зрозумів, що його автомобіль суне по м’якому узбіччю й робить при цьому зовсім не п’ятдесят миль на годину. Геллоран знову вивів його на дорогу, відчувши, як за мить до повернення на покриття хитнув багажником.

Прямо перед ним виявився генделик «Рутбір». Геллоран посигналив і завернув до неї. Серце боляче калатало в грудях, обличчя набуло нездорового сірого відтінку. Заїхавши на стоянку, він дістав з кишені носову хустинку й обтер чоло.

(Господи)

— Чим можу прислужитися?

Зачувши голос, він знову здригнувся, хоч це був не глас Божий, а голосок гарненької офіціантки, що стояла у віконця його машини, приготувавши блокнот для запису замовлень.

— Так-так, мала, «рутбір» зі льодом. Дві ложечки ванілі, о’кей?

— Так, сер. — Вона пішла, приємно погойдуючи стегнами, обтягнутими червоною уніформою.

Геллоран відкинувся на спинку шкіряного сидіння й заплющив очі. Передача закінчилася. Останні слова затихли тоді, коли він припхався сюди й зробив замовлення. Залишився тільки нудотний пульсуючий головний біль, начебто мозок Геллорана перекрутили, відтиснули й повісили сушитися.

Але цього разу вийшло значно голосніше. Тоді хлопчик просто грав із ним. Тепер була паніка чистої води, кожне слово волало в голові в Геллорана.

Він поглянув на свої руки. На них падало гаряче сонячне світло, але гусяча шкіра ще не зійшла. Він звелів хлоп’яті покликати його, якщо буде потрібно допомога, — це він пам’ятав. І тепер хлопчик кликав.