Стивен Кинг – Сяйво (страница 60)

Він відповів не одразу. Він стояв, дивлячись униз, на сина, і невиразні почуття розчинялися у хвилі любові. Хлопчик був точнісінько таким, як вона казала, — тендітним, ранимим. Мітки на шиї виднілися дуже виразно.

— Так, — підтвердив він. — Я запущу його, й ми виберемося звідси якнайшвидше..

— Дякувати Богу!

Він обернувся. Венді вже зняла сорочку й лягла на ліжко: плаский живіт, груди зухвало націлені в стелю. Вона ліниво грала ними, смикаючи соски.

— Покваптеся, джентльмени, — неголосно сказала вона, — час.

Потім вона лежала на згині його руки, відчуваючи чудовий спокій. У кімнаті горів лише нічник Денні, якого той приніс із собою зі своєї кімнати. Виявилося, повірити в те, що вони ділять «Оверлук» із кровожерливим незваним гостем, дуже нелегко.

— Джеку?

— Мммм?

— Що напало на Денні?

Він відповів ухильно.

— У хлопчика щось є. Талант, якого нам з тобою не вистачає. Даруй, не вистачає багатьом. Може, і в «Оверлуку» дещо є.

— Примари?

— Не знаю. Але що не в сенсі Елджернона Блеквуда — це точно. Радше, залишки настроїв і емоцій тих людей, які тут зупинялися. І добрих, і недобрих. У цьому сенсі свої примари є в кожному великому готелі. Особливо в старих.

— Але небіжчиця у ванні... Джеку, він же не божеволіє, ні?

Джек стиснув її й одразу випустив.

— Ми знаємо, що час від часу він упадає... ну... м’яко кажучи, у транси. Ми знаємо, що під час таких трансів він іноді... бачить?., речі, яких не розуміє. Якщо можливі преког-нітивні транси, вони, імовірно, продукт діяльності підсвідомості. За Фройдом, воно ніколи не розмовляє з нами мовою буквальних понять, тільки символами. Якщо бачиш у сні булочну, де ніхто не говорить англійською мовою, не виключено, що тебе тривожить спроможність утримувати свою родину. Або просто те, що тебе ніхто не розуміє. Я читав, що епілептичний сон — стандартний вихід відчуття небезпеки. Такі ось дріб’язкові ігри. По один бік сітки свідомість, по інший — підсвідомість, і вони ганяють туди-сюди який-небудь образ. Те ж і з психічними захворюваннями, передчуттями тощо. Чому ж із передбаченням все має бути інакше? Може, Денні справді побачив кров на стінах президентського люксу. У його віці діти часто підмінюють уявлення про смерть образом крові й навпаки. Образ для них завжди більш прийнятний, ніж концепція. Вільям Карлос Вільямс, педіатр, це розумів. Ми ростемо, й поступово сприймати ідеї стає легше, а образи залишаються поетам... Я вже хроплю.

— Мені подобається слухати, як ти хропеш.

— Друзі, ось вона й проговорилася. Ви всі свідки.

— А сліди на шиї, Джеку? Вони ж справжні.

— Так.

Мовчання затяглося. Венді вирішила, що чоловік, мабуть, заснув, і сама почала зсковзувати в дрімоту, як раптом він сказав:

— Тут можна придумати два пояснення. У жодному з них немає місця нашому четвертому мешканцеві.

— Які? — піднялася на лікті Венді.

— Стигмати.

— Стигмати? Це коли в кого-небудь тече кров у Страсну п’ятницю, так?

— Так. Буває, у тих, хто глибоко вірує в божественність Христа, весь Страсний тиждень із долонь і стоп не сходять виразки, що кровоточать. Таке частіше зустрічалося в середні віки. У ті дні вважалося, що на таких людях — благословення Господнє. Не думаю, що католицька церква вважала це повноцінним дивом — доволі спритно з їхнього боку Стигмати не надто відрізняються від мистецтва йогів. Просто зараз такі речі більше зрозумілі, от і все. Ті, хто розбирається у взаємодії тіла зі свідомістю — тобто вивчають його, розуміти ж бо ніхто не розуміє, — вважають, що міра нашої участі в керуванні тими функціями, які не залежать від волі людини, значно більша, ніж прийнято думати. Якщо гарненько зосередитися, можна сповільнити своє серцебиття. Прискорити метаболізм. Підсилити виділення поту Або викликати кровотечу.

— По-твоєму, Денні вигадав ці синці на шиї? Джеку, я просто не можу в це повірити.

— Повірити, що це можливо, я можу — хоча теж вважаю таке малоймовірним. Радше вже він їх сам собі зробив.

— Сам собі?

— Уже бувало, що хлопчик, упадаючи в ці свої транси, заподіював собі біль. Пам’ятаєш, тоді, за вечерею? По-моєму, позаторік. Ми були так злі одне на одного, що майже не розмовляли. І тут — раз! — Денні закотив очі й упав обличчям в тарілку А потім на підлогу. Пам’ятаєш?

— Так, — відгукнулася Венді. — Ще б пак. Я думала, у нього припадок.

— Іншим разом ми пішли в парк, — продовжував він. — Без тебе. Денні сів на гойдалку й погойдувався. Раптом він упав на землю, як підстрелений. Я підбіг, підняв його, і він так само раптово отямився. Побачив мене й сказав: «Я забив попу. Скажи мамі, щоб закрила вікна в спальні, якщо піде дощик». А лило того вечора, як із відра.

— Так, але...

— Із вулиці він завжди приходить роздряпаний, з розбитими ліктями. А запитаєш його, звідки та подряпина або ця, він просто заявляє: «Грався» — та й по всьому

— Джеку, всі діти падають і набивають шишки. А вже хлопчаки беруться за це одразу, як тільки навчаться ходити, і не зупиняються років до дванадцяти-тринадцяти.

— Що Денні своє отримує, я не сумніваюся, — відповів Джек. — Він дитина активна. Але я не забув ні той день у парку, ні той вечір, коли ми вечеряли. І не можу зрозуміти: чи всі синці й шишки нашого малого походять від того, що він ні-ні та й полетить догори дриґом. Цей лікар Едмондс сказав, що Денні вирубався просто у нього в кабінеті, Господи!

— Ну гаразд. Але ці синці — від пальців. Клянуся. їх, падаючи, не наб'єш.

— Він упадає в транси, — сказав Джек. — Може, бачить те, що колись сталося в цій кімнаті. Суперечка. А може, самогубство. Сильні емоції. Це не кіно дивитися — хлопчик у такому стані потрапляє в самісіньку гущавину цієї капості. Можливо, його підсвідомість матеріалізувала це символічним шляхом... у вигляді ожилої небіжчиці, зомбі, відьми, упиря — називай, як хочеш.

— У мене мурашки по шкірі, — сказала вона захриплим голосом.

— І в мене. Я не психіатр, але, здається, така ідея чудово підходить. Небіжчиця, що розгулює собі, символізує померлі почуття, пропащі життя, які просто не бажають здатися й зникнути... але оскільки вона — образ підсвідомий, вона одночасно й сам Денні. У стані трансу свідомість Денні притлумлена, за ниточки тягне фігура з підсвідомості. Денні обхоплює руками власну шию і...

— Перестань, — звеліла Венді. — Я зрозуміла. По-моєму, Джеку, це ще страшніше, ніж чужинець, що скрадається по коридорах. Від чужинця можна втекти. А від себе — ні. Ти ж говориш про шизофренію.

— Дуже обмеженого типу, — заявив він, але в тоні почулося легке занепокоєння. — І дуже специфічної природи. Тому що хлопчик, схоже, вміє читати думки й справді час від часу здатен на спалахи провидіння. Хай там як, а я не можу вважати це психічним захворюванням. Зрештою, всі ми маємо в собі шизоїдні задатки. Гадаю, коли Денні подорослішає, він упорається з цим.

— Якщо ти правий, то відвозити його звідси потрібно обов’язково. Яка різниця, що з ним, — у цьому готелі Денні стає гірше.

— Я б не сказав, — заперечив Джек. — Якби він робив, як йому велять, то, насамперед, не поліз би в той номер і нічого б не сталося.

— Господи, Джеку! По-твоєму, якщо людина не послухалася, то найкраще, що можна зробити, — це... це наполовину задушити її?

— Ні... ні. Звісно, ні. Але...

— Ніяких але, — оголосила Венді, люто мотаючи головою. — Істина полягає в тому, що ми тільки робимо припущення. І поняття не маємо, у який момент він може звернути за ріг і потрапити в одну із цих... повітряних ям, коротких фільмів жахів або що воно там таке. Ми повинні забрати його звідси. — Вона трішки посміялася в темряві. — Далі й у нас почнуться видіння.

— Не кажи дурниць, — мовив Джек і в пітьмі кімнати побачив, як насунулися на доріжку живоплотні леви — голодні листопадові леви, які вже не охороняли, а чикали на стежці. На чолі виступив холодний піт.

— Ти справді нічого не бачив, так? — запитала Венді. — Я хочу сказати, коли піднявся в той номер. Нічого не бачив?

Леви зникли. Тепер перед ним з’явилася пастельно-роже-ва фіранка й за нею темний силует. Зачинені двері. Він знову почув приглушене швидке «бух!» і звуки, що чулися позаду, звуки, які могли виявитися тупотом ніг. Як страшно, нерівно гупало серце, поки він боровся з ключем.

— Нічого, — відповів Джек і не погрішив проти істини. Він був напружений. Не впевнений у тому, що ж відбувається. У нього не було змоги проаналізувати свої думки й знайти розумне пояснення синцям на шиї сина. Чорт забирай, він і сам добряче піддається навіюванню. Іноді галюцинації виявляються заразними.

— А ти не передумав? У сенсі — щодо снігохода?

Руки Джека раптово стиснулися в тугі кулаки.

(Досить до мене приставати!)

— Я погодився, правда ж? Отже, так і буде. Тепер спи. День був довгий і важкий.

— Та ще й який, — погодилася вона. Коли вона повернулася поцілувати його в плече, простирадла зашелестіли. — Я кохаю тебе, Джеку.

— І я тебе, — відповів він, але слова були просто рухом губ. Кулаки так і не розтиснулися, начебто руки закінчувалися каменюками. На чолі помітно пульсувала жила. Венді ні слова не сказала про те, що ж їм робити після того, як вечірка закінчиться й вони опиняться внизу. Ні єдиного слова. Тільки «Денні те», та «Денні се», та «Джеку, як я боюся!» Так, так, вона боїться, що в шафі живе бабай, і не один, боїться хитких тіней — ще й як боїться. Але ж були і справжні причини для страху. Зійшовши вниз, вони з'являться в Сайдвіндері з шістдесятьма доларами й у тому одязі, що на собі. Навіть без машини. Якби й був у Сайдвіндері ломбард (а його там немає), їм не було б чого закласти, крім короткохвильового приймача «Соні» й персня Венді за дев’яносто доларів — обручки з діамантом. Приймальник у ломбарді дав би їм двадцять доларів. Хороший приймальник. Роботи він не знайде ні тимчасової, ні сезонної — хіба розчищати під’їзні дороги, по три долари за виклик. Джек Торренс, тридцять років, раз опублікувався в «Есквайрі», який мріяв (як йому здавалося, не так уже й необгрунтовано) стати за наступні десять років провідним американським письменником, із узятою в сайд-віндерському «Вестерн-Авто» лопатою на плечі дзвонить у двері... ця картина раптом постала у Джека перед очима значно виразніше, ніж леви живоплоту. Він ще міцніше стиснув кулаки, почуваючи, як нігті врізаються в долоні, залишаючи кровоточиві сліди-півмісяці. Джон Торренс стоїть у черзі, щоб обміняти свої шістдесят доларів на продуктові картки; а ось він стоїть в іншій черзі біля Сайдвіндерської методистської церкви, щоб одержати на благодійній роздачі що-небудь із речей під гидливими поглядами місцевих. Джек Торренс, який пояснює Елу, що їм просто довелося виїхати — довелося покинути «Оверлук» з усім умістом на розтерзання вандалам або злодіям на снігоходах і вимкнути котел, тому що «розумієш, Еле, attendez-vous, Еле, там живуть привиди й вони бажають зла моєму хлопчикові. Бувай, Еле». Роздуми про главу четверту — «Для Джека Торренса прийшла весна». Що тоді? Коли — тоді? Джек думав, що, може, їм вдалося б дістатися на «фольксваґені» до західного узбережжя. Досить поставити новий бензонасос. П’ятдесят миль на захід звідси дорога йде увесь час під гору — чорт забирай, можна пустити «жука» мало не нейтральним ходом і вздовж берега добратися до Юти. Уперед, у сонячну Каліфорнію, край апельсинів і випадків. Людина з репутацією справжнього алкоголіка, яка б’є учня й ганяється за примарами, безсумнівно, зуміє сама виписати собі путівку. Усе, що завгодно. Технік-догля-дач — обслуговування автобусів «Ґрейгаунд». Автомотобіз-нес — прогумована уніформа мийника машин. Не виключене кулінарне мистецтво — миття тарілок у їдальні. Або більш відповідальна посада — наприклад, заливати бензин. Така робота навіть стимулює інтелект: порахувати здачу, виписати кредитну квитанцію... «Можу дати вам двадцять п'ять годин на тиждень за мінімальну плату». У рік, коли хліб «Диво» коштує шістдесят центів за буханець, нелегко слухати такі пісні.