Стивен Кинг – Сяйво (страница 61)

З долонь закапала кров. Точнісінько як стигмати. Так-так. Джек міцніше стиснув кулаки, озлобляючи себе болем. Дружина спала поруч — чому б їй не спати? Проблеми зникли. Він погодився відвезти їх із Денні від злого бабая, і проблем не стало. «Ось бачиш, Еле, я подумав, що найкраще буде...»

(убити її.)

Ця думка, відверта, нічим не прикрашена, взялася нізвідки. Жагуче бажання викинути її, голу, здивовану, що ще не прокинулася, з постелі й душити — великі пальці на дихальному горлі, інші давлять на хребці; вчепитися в шию, як у зелений пагін молодої осики; підняти голову Венді й із силою опустити на дощату підлогу, ще, ще раз, зі стуком і тріском, кришачи й трощачи. Танцюємо джаз, дитинко. Струснися-повернися. Джек змусить її отримати по заслугах, свої ліки Венді одержать. До крапельки. До останньої гіркої краплі.

Джек невиразно усвідомлював, що десь за межами його примарного внутрішнього світику чутно приглушений шум. Він кинув оком через кімнату — Денні знову воював у постелі, крутився, мнучи простирадла. Із глибини гортані чувся стогін — тихий, здавлений звук. Якийсь кошмар? Лілова, давно померла жінка шаркає навздогін по звивистих коридорах готелю? Джек чомусь думав, що це не так. За Денні уві сні гналося щось інше. Страшніше.

Гірку греблю емоцій прорвало. Він виліз із ліжка й підійшов до хлопчика, почуваючи нудоту й сором за себе. Треба було думати про Денні — не про Венді, не про себе. Тільки про Денні. Неважливо, у яку форму Джек загнав факти, — у глибині душі він знав, що Денні відвезти необхідно. Він розправив простирадла й закрив хлопчика пледом, що лежав у ногах. Денні знову заспокоївся. Джек торкнувся чола сплячого

(що за чудовиська біснуються просто під кістковою перегородкою?)

і виявив, що воно тепле, але в міру До того ж хлопчик знову мирно спав. Дивно.

Він знову заліз у ліжко і спробував заснути. Безуспішно.

Як несправедливо, що все склалося саме так, — схоже, до них підкралася невдача. Переїхавши сюди, вони в остаточному підсумку не зуміли від неї відскіпатися. На той час, як завтра вдень вони прибудуть у Сайдвіндер, золотий шанс уже зникне. Піде за синім замшевим черевиком, як мав звичку висловлюватися давній однокашник Джека, з яким він ділив кімнату. Подумати тільки, якщо вони не виїдуть, якщо як-небудь протримаються, все буде зовсім інакше. Він, як не одним, то іншим способом, закінчить п’єсу. Прилаштує яку-небудь кінцівку. Може, його непевність щодо героїв додасть первісному варіантові фіналу привабливий відтінок невизначеності. Цілком імовірно, що йому вдасться на цьому заробити. Але й без п’єси Ел чудово може переконати стовінґтонську раду знову взяти Джека на роботу. Зрозуміло, цілих три роки йому доведеться відпрацювати професіо-налом-викладачем, але якщо йому вдасться втримуватися від спиртного й не кидати творчості, то, ймовірно, весь цей термін залишатися в Стовінґтоні не доведеться. Звичайно, раніше він за Стовінґтон і гроша ламаного не дав би, він почував, що задихається, що похований заживо. Але то була незріла реакція. Більше того — як може людині подобатися викладати, якщо кожні два-три дні на перших трьох уроках череп розриває похмільний головний біль? Такого більше не буде. Джек був упевнений, що зуміє значно краще впоратися зі своїми обов’язками.

Десь на середині цієї думки все стало розсипатися на шматочки й Джек поплив у царство сну. Вслід йому дзвоном полетіла остання думка:

«Схоже, тут мені вдасться знайти спокій. Нарешті. Якщо тільки мені дозволять».

Коли Джек прокинувся, він стояв у ванній кімнаті номера 217.

(Знову бродив у сні? — чому? — тут немає радіопередавача, якого можна розбити.)

У ванній горіло світло, кімната за спиною тонула в мороку. Довга ванна на левиних лапах була затягнута фіранкою. Килимок для ніг біля її зім’явся й відволожився.

Йому стало страшно, але страх був примарним, як у сні, і Джек здогадався, що все це — не наяву. В «Оверлуку» примарним здавалося дуже багато.

Він підійшов до ванни, не бажаючи позбавити себе можливості ретируватися.

І відкинув фіранку.

У ванні лежав зовсім голий Джордж Гетфілд. Він погойдувався на воді, немов нічого не важив, і в грудях у нього стирчав ніж. Сама вода стала яскраво-рожевою. Очі Джор-джа були закриті. Зів’ялий плаваючий член нагадував водорость.

Джек почув власний голос:

— Джордже...

І тут Джордж повільно розплющив очі. Срібні. У них не було нічого людського. Білі, як риб'яче черевце, руки Джорджа намацали краї ванни, він підтягнувся й сів. Уткнутий точно між сосками ніж стирчав у грудях. Краї рани вже стяг-лися.

— Ти переставив таймер уперед, — сказав Джордж зі срібними очима.

— Ні, Джордже, ні. Я...

— Я не затинаюся.

Тепер Джордж піднявся на ноги, і далі не зводячи із Джека срібних нелюдських очей, а його рот розтягла мертва по-смішка-гримаса. Він перекинув через порцеляновий бортик ванни ногу. Біла, зморщена ступня опинилася на килимку.

— Спершу ти намагався переїхати мене, коли я катався на велосипеді, а потім перевів уперед таймер, а потім намагався на смерть заколоти мене, але я однаково не затинаюся. — Джордж ішов до нього, витягнувши руки зі злегка скорченими пальцями. Від нього пахло вогкістю й цвіллю, як від листя, що потрапило під дощ.

— Задля твого ж блага, — мовив Джек, задкуючи. — Я перевів його вперед задля твого ж блага. Більше того, я випадково знаю, що ти вдався до шахрайства з підсумковим твором.

— Я не шахрай... і не заїка.

Руки Джорджа торкнулися його шиї.

Джек обернувся й кинувся бігти, але замість цього, немов зробившись невагомим, повільно поплив, як частенько буває уві сні.

— Ні, ти шахрай! — у страху й люті вигукнув він, минаючи неосвітлену спальню-вітальню. — Я доведу!

Руки Джорджа знову опинилися на його шиї. Страх заповнював серце Джека, і він уже гадав, що зараз воно розірветься. А потім, нарешті, його рука схопила дверну ручку, повернула її і Джек розчинив двері навстіж. Він зринув з кімнати, але не в коридор третього поверху, а в підвал за аркою. Горіла затягнута павутиною лампочка. Під нею стояв його складаний стілець — застигла геометрична форма. Навколо, куди не глянь, нагромаджувалися мініатюрні гірські хребти з коробок і ящиків, перев’язаних пачок накладних і бозна-чого ще. Джека пронизало полегшення.

— Я знайду його! — почув він власний крик. Він схопив відвологлу, цвілу картонну коробку, та розвалилася у нього в руках, виплеснувши водоспад жовтих тоненьких листків. — Воно десь тут! Я знайду його\ — Зануривши руки вглиб паперів, він однією витяг висохле, немов паперове, осине гніздо, а іншою — таймер. Таймер цокав. Від його задньої стінки вів довгий дріт, до іншого кінця якого був прикріплений заряд динаміту — Ось\ — заволав Джек. — Ось, маєш!

Полегшення перетворилося на торжество. Він не просто втік від Джорджа — він переміг. Поки у нього в руках такі талісмани, Джордж ніколи не зачепить його знову! Джордж із жахом кинеться навтьоки.

Він почав обертатися, щоб можна було зустріти переслідувача віч-на-віч, — і тут на шиї Джека зімкнулися руки Джорджа. Пальці стиснули горло, перекрили кисень. Він востаннє судорожно втягнув повітря, широко роззявляючи рота, і перестав дихати.

— Я не заїка, — почувся з-за спини шепіт Джорджа.

Джек упустив осине гніздо, й звідти лютою жовто-коричневою хвилею заюшили оси. Легені горіли. Перед очима все колихалося, але погляд Джека впав на таймер і почуття торжества повернулося, а з ним — здиблений вал праведного гніву. Замість того щоб з’єднувати таймер з динамітом, дріт тягся до золотого набалдашника масивної чорної трості на кшталт тої, котру завів собі батько Джека, потрапивши в аварію з молоковозом.

Джек схопив її, й дріт відділився. Руки відчули вагу тростини — тут вона здавалася на своєму місці. Він широко розмахнувся. По дорозі назад тростина зачепила дріт, із якого звисала лампочка, і та захиталася, від чого тіні, що огортали кімнату, затанцювали на підлозі й стінах якийсь дивовижний танець. Опускаючись, ціпок ударив щось дуже тверде. Джордж заверещав. Пальці, що стискали горло Джека, ослабли.

Вирвавшись на волю з рук Джорджа, Джек швидко обернувся. Джордж стояв на колінах, пригнувши голову, обома руками закриваючи маківку. Під пальцями проступала кров.

— Будь ласка, — несміло прошептав Джордж, — відпустіть мене, містере Торренсе.

— Зараз ти своє отримаєш, — загарчав Джек. — Неодмінно. Щеня. Нікчемна шавка. Зараз, неодмінно. До краплі. До останньої поганої краплі!

Над головою погойдувалася лампочка, танцювали тіні. Джек замахувався знову й знову, завдаючи удару за ударом, піднімаючи й опускаючи руку, як робот. Закривавлені пальці Джорджа, що захищали голову, зісковзнули, але Джек усе опускав і опускав палицю — на шию, на плечі, на спину й руки. Ось лише палиця перестала бути палицею і перетворилася на молоток із яскравою смугастою ручкою. На молоток, у якого один бік м’якший, а інший — твердіший. Робочий кінець був забруднений кров’ю, на нього налипло волосся. Потім монотонні розміряні удари, з якими молоток урізався в тіло, змінилися гучним стукотом, який відлунював по підвалу. Та й голос самого Джека став таким же — гучним, безтілесним. Але одночасно, як це не парадоксально, він зазвучав слабше, невиразно, ображено... начебто Джек був п’яний.