Стивен Кинг – Сяйво (страница 59)

Джек був не в змозі закінчити цю п’єсу.

Зараз він сидів і дивився на неї, сердито суплячись, прикидаючи, чи не можна як-небудь урятувати ситуацію. Правду кажучи, Джек вважав, що не можна. Починав він одну п’єсу, а та якимось чином — раз-два — перетворилася на іншу. Та що за чорт! Однаково слід закінчити її раніше. Однаково вона суцільне лайно. До речі, чому це він вирішив довести себе цією п’єсою до сказу саме нині ввечері? День видався такий, що нема чого дивуватись, якщо голова відмовляється працювати як слід.

— ...забрати його вниз?

Джек відірвав погляд від п’єси, намагаючись скліпнути павутинки.

— Що?

— Я кажу, як нам забрати його вниз? Нам треба відправити Денні звідси, Джеку

На мить у думках Джека запанувало таке сум’яття, що він ніяк не міг зрозуміти, про що мова. Потім зміркував і видав короткий, гавкаючий смішок.

— Тебе послухай, то це — раз плюнути.

— Я не це мала на увазі...

— Що за питання, Венді. Ось переодягнуся у вестибюлі в телефонній будці, посаджу його собі на спину й злітаю в Денвер. Супермен Джек Торренс — ось як мене звали в дні моєї юності.

Обличчя Венді повільно виразило образу.

— Я розумію, що це важко, Джеку. Передавач зламаний. Сніг... але зрозумій же й труднощі Денні. Господи, до тебе хіба не доходить? Він мало не запав у кататонію, Джеку! Що, якби він не вийшов з неї?

— Але ж вийшов, — сказав Джек трохи різкіше, ніж слід було. Його теж злякав стан Денні — порожні очі, розслаблене обличчя... звичайно, злякав. Спершу. Але що більше він міркував про це, то дужче дивувався — чи не було все це виставою, затіяною для того, щоб уникнути покарання. Зрештою, хлопчисько ж сунув носа, куди не слід.

— Яка різниця, — сказала Венді. Вона підійшла до чоловіка й сіла на край ліжка біля стола. На обличчі змішалися подив і тривога. — Джеку, а синці на шиї! Щось же дісталося до нього! І я хочу, щоб він опинився від цього подалі!

— Не кричи, — мовив він. — У мене болить голова, Венді. Я стурбований не менше, тож, будь ласка... не... кричи.

— Добре, — сказала вона, знижуючи голос. — Не буду кричати. Але я не розумію тебе, Джеку. Тут є хтось крім нас.

І цей хтось не надто приємний. Нам доведеться зійти в Сай-двіндер — не лише Денні, нам усім. Швидко. А ти... ти сидиш тут і читаєш свою песу\

— Чого ти заладила: доведеться зійти, доведеться зійти. Мабуть, по-твоєму, я й справді Супермен.

— По-моєму, ти мій чоловік, — тихо сказала вона й подивилася собі на руки.

Джек вибухнув. Він жбурнув п’єсу на стіл, знову розваливши рівну стопку, мнучи нижні аркуші.

— Саме час, щоб ти, Венді, відчула деякі гіркі істини. Схоже, як кажуть соціологи, «ти ними не перейнялася». Вони теліпаються у твоїй голові, як купка незакріплених більярдних куль. Треба загнати їх у лузи. Тобі варто зрозуміти, що сніг нас тут зачинив.

Денні раптом заворушився в ліжечку Не прокидаючись, він почав крутитися й ворочатися. «Як завжди, коли ми скандалимо, — сумно подумала Венді. — А ми знову за своє».

— Не буди його, Джеку. Будь ласка.

Той оглянувся на Денні. Барва одразу ж відринула від щік.

— О’кей. Вибач. Вибач, що я так нагрубив, Венді. Справа зовсім не в тобі. Але я ж розбив передавач. Якщо хто й винуватий, то це я. Приймач чудово зв’язував нас із великою землею. «Нуль-нуль-на-прийомі. Містере Рятувальнику, будь ласка, приїдьте за нами. Нам не можна так пізно валандатися на вулиці».

— Не треба, — сказала вона й поклала йому руку на плече. Джек притулився до неї щокою. Вільною рукою Венді торкнулася його волосся.

— По-моєму, я тебе в такому звинуватила, що ти маєш на це право. Іноді я — викапана мати. Умію бути стервом. Але зрозумій, існують речі, які... важко перебороти. Ти повинен це зрг°уміти.

— Це ти про руку? — Джек стиснув губи.

— Так, — відповіла Венді, а потім квапливо продовжила: — Але справа не тільки в тобі. Я тривожуся, коли він іде погратися на вулицю. Він хоче наступного року двоколісний велосипед, і мені не по собі — нехай навіть там будуть тренувальні коліщата, однаково. Мене турбують його зуби, й зір, і та штука, яку він називає сяйвом. Мені неспокійно. Він же маленький і здається дуже тендітним, а ще... ще, схоже, чомусь у цьому готелі він знадобився. І якщо буде така необхідність, воно дістанеться до Денні через нас. Ось чому ми повинні забрати його звідси, Джеку. Я це знаю! Почуваю! Ми повинні відвезти його звідси!

Вона була така збуджена, що боляче стиснула плече Джека, але той не відсторонився. Долоня Джека відшукала тверду вагу лівої груді Венді й заходилася пестити її крізь сорочку.

— Венді, — мовив він і зробив паузу. Вона чекала, щоб Джек ще раз упорядкував ті невідомі їй слова, які хотів сказати. Сильна рука на грудях давала приємне заспокоєння. — Може, я зумів би відвести його вниз на снігоступах. Частину шляху Денні зміг би пройти сам, але в основному довелося б його тягти. А значить — на одну-дві, а може, і три ночі розбивати табір під відкритим небом. Тобто потрібні сани, щоб тягти продукти й спальні мішки. У нас є маленький приймач, тому можна було б вибрати день, коли синоптики обіцяють триденний затишок з гарною погодою. Але якщо прогноз виявиться неправильним, — закінчив він розміряним тихим голосом, — я думаю, ми можемо загинути.

Венді сполотніла. Її обличчя здавалося світним, майже примарним. Джек продовжував пестити її груди, легенько потираючи сосок подушечкою великого пальця.

Венді тихенько застогнала, але чому, сказати було важко. Може, через почуте, а може, відгукуючись на те, як він ніжно стискав її груди. Він пересунув руку вище й розстебнув верхній ґудзичок її сорочки. Венді переступила з ноги на ногу. Джинси якось одразу здалися занадто тісними, це трохи дратувало, але було приємно.

— А виходить, довелося б залишити тебе саму — ти ж зовсім не вмієш ходити на снігоступах. Це могло б обернутися триденною невідомістю. Хочеться тобі цього?

Рука сковзнула до другого ґудзичка й розстебнула його, відкривши початок улоговинки між грудьми.

— Ні, — сказала Венді ледь захриплим голосом. Вона оглянулася на Денні. Той перестав крутитися. Великий палець заповз назад у рот. Отже, все було гарно. Але Джек щось недоговорював. Занадто вже сумовиту картину він намалював. Було щось іще... що?

— Якщо ми залишимося на місці, — проговорив Джек, з тією же навмисною повільністю розстібаючи третій і четвертий ґудзики, — сюди неодмінно суне носа рятувальник із парку або сторож із атракціонів — просто так, довідатися, як справи. Тоді ми просто заявимо, що хочемо вниз. І він про це подбає.

Джек тихенько визволив оголені груди дружини із широкого «V» розстебнутої сорочки, нагнувся й обхопив губами стовпчик соска. Той виявився твердим і стояв сторчма. Язик Джека повільно заковзав туди-сюди, зачіпаючи його — так, як подобалося Венді. Венді коротко застогнала і вигнула спину.

(?Я щось забула?)

— Любий? — покликала вона. Її руки самі собою знайшли потилицю чоловіка, і коли той відгукнувся, його голос заглушала плоть Венді. — Як рятувальник забере нас звідси?

Він підняв голову, щоб відповісти, а потім узявся до другого соска.

— Якщо вертоліт виявиться зайнятий, по-моєму, прийде снігоходом.

(!!!)

— Але в нас є снігохід! Уллман же говорив!

Рот Джека на мить завмер біля її грудей. Потім Джек випрямився. Венді трохи розчервонілася, очі блищали. Обличчя Джека, навпаки, було спокійним, начебто він щойно читав доволі нудну книгу, а не був поглинений любовною грою з дружиною.

— Якщо є снігохід, то немає проблеми, — збуджено проговорила вона. — Можна відправитися вниз утрьох.

— Венді, я в житті не водив снігохід...

— Навряд чи навчитися так уже важко... У Вермонті на них десятилітки ганяють по полях... хоча поняття не маю, про що думають їхні батьки. А крім того, коли ми познайомилися, у тебе був мотоцикл.

Був, «Хонда». 35 кубічних сантиметрів. Невдовзі після того, як вони з Венді стали жити разом, Джек продав його, щоб купити «сааб».

— Напевно, я зумів би, — повільно мовив він. — Тільки цікаво, чи добре за ним доглядали. Уллман із Ватсоном... вони господарюють в готелі із травня по жовтень. І думають про літні потреби. Упевнений, бензину в баках немає. Може не виявитися ні гальм, ні акумулятора. Або всього відразу. Венді, я не хочу, щоб ти будувала повітряні замки.

Тепер Венді була неабияк збуджена, вона нахилилася до нього, і груди вивалилися з-під сорочки. Джекові раптом схотілося схопити одну з них і вивертати, поки Венді не заверещить. Може, це навчило б її тримати язика за зубами.

— Бензин не проблема, — говорила вона. — І в «фолькс-ваґені», і тутешньому фургоні повні баки. А в сараї повинна бути каністра — ти міг би взяти бензину про запас.

— Так, — зізнався він. — Каністра є. — Насправді їх було три: дві по п’ять галонів і одна — на два галони.

— Б’юсь об заклад, свічі й акумулятор теж там. Ніхто не буде тримати снігохід в одному місці, а свічі й акумулятор — в іншому, правда?

— Малоймовірно, чи не так? — Він піднявся й пройшов туди, де спав Денні. На чоло малому впала прядка волосся, і Джек обережно відкинув його. Денні й не рухнувся.

— А якщо ти зможеш запустити його, то відвезеш нас? — запитала за спиною в Джека Венді. — У перший же день, як тільки по радіо оголосять гарну погоду?