Стивен Кинг – Сяйво (страница 57)
— Я хочу сходити в цей номер. А що, по-твоєму? Випити кави?
— Ні! Джеку, не треба, будь ласка, не треба!
— Венді, якщо в готелі є хтось ще, нам треба знати.
— Не смій залишати нас самих! — пискнула вона йому в обличчя. Від голосного крику з губ полетіла слина.
Джек сказав:
— Венді, ти чудово наслідуєш свою матусю.
Тут вона розридалася, не в змозі прикрити обличчя, тому що на колінах у неї сидів Денні.
— Вибач, — сказав Джек. — Але інакше не можна, ти ж розумієш. Я ж хрінів сторож. Мені за це гроші платять.
Венді тільки дужче розплакалася. Джек не став заспокоювати її, він вийшов з кухні й, коли двері за його спиною зачинилися, обтер губи носовою хусточкою.
— Мамо, не хвилюйся, — сказав Денні. — 3 ним усе буде нормально. Він не сяє. Йому тут нічого не може нашкодити.
Венді крізь сльози сказала:
— Ні, не думаю.
ЗО. Повторний візит у двісті сімнадцятий
Нагору він поїхав на ліфті, що було дивно, оскільки відтоді, як вони переїхали сюди, ліфтом ніхто не користувався. Джек пересунув латунну рукоятку, і ліфт, тремтячи й задихаючись, поліз нагору по шахті. Латунні ґрати скажено деренчали. Він знав, що у Венді цей ліфт викликає справжній страх перед замкнутим простором, просто жах. їй завше уявлялося: ось вони втрьох застряють між поверхами, а зовні бушують зимові бурани; у неї на очах усі худнуть, слабнуть і вмирають від голоду. А може, обідають одне одним — як та команда реґбістів. Джек згадав, що бачив у Боулдері величезну афішу: «КОМАНДА РЕҐБІСТІВ З’ЇЛА ВЛАСНИХ МЕРЦІВ». Можна було придумати й інші варіанти: «ТИ — ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ». Або меню: «Ласкаво просимо в їдальню “Оверлука”, гордості Скелястих гір. Обід на даху світу Фірмова страва — людський окіст, засмажений на сірниках». По обличчю Джека знову сковзнула презирлива посмішка. Коли на стіні шахти з'явилася цифра два, він повернув латунну рукоятку і ліфт зі скрипом зупинився. Джек вийняв з кишені екседрин, витрусив у долоню три таблетки й відчинив двері ліфта. Він нічого не боявся в «Оверлуку». Він почував, що між ними виникла симпатія.
Джек покрокував по коридору, одну за одною закинувши в рот і розжувавши таблетки. Звернувши за ріг, він опинився в короткому коридорчику, що відгалужувався від головного. Двері в номер 217 була відчинені. Ключ на білому шнурку стирчав із замка.
Він насупився, почуваючи, як хвилею піднімається роздратування, і не на жарт розсердився. Хлопчисько сунув носа не в свою справу, а що із цього вийшло — неважливо. Йому було сказано — і сказано недвозначно, — що певні зони «Оверлука» табу: сарай, підвал і всі номери. Як тільки Денні отямиться від переляку, Джек поговорить із ним. Поговорить розумно, але суворо. Багато батьків не обмежилися б простою бесідою. Вони б добряче надавали по попі... може це й потрібно Денні? Хлопчисько перелякався, але хіба прочухан — не найменше, чого він заслуговує?
Джек підійшов до дверей, дістав ключа, сунув його в кишеню й ступнув за поріг. Під стелею горіла люстра. Він глянув на ліжко, побачив, що воно не зім'яте, а потім пройшов просто до дверей у ванну. У ньому росла дивна переконаність. Хоч Ватсон не назвав ні номерів кімнат, ні прізвищ, Джек не сумнівався, що саме цю кімнату дружина юриста ділила зі своїм жеребцем, що саме в цій ванні її знайшли мертвою, повну барбітуратів і випитого в барі «Колорадо».
Він штовхнув дзеркальні двері ванної, і вони розчинилися навстіж. За ними було темно. Джек увімкнув світло й оглянув довгу, як пульманівський вагон, кімнату. Вона була обладнана в тому стилі, який ні з чим не сплутати, — інтер'єр початку дев'ятисотих років, оновлений у двадцяті, — він був єдиним для всіх ванних кімнат «Оверлука». Тільки на четвертому поверсі ванни були іншими, по-візантійськи пишними, що найкраще пасувало особам королівської крові, політикам, кінозіркам і капо21, які рік за роком зупинялися в цих номерах.
Велику ванну на левиних лапах прикривала запнута блідо-рожева пластикова фіранка.
(і все-таки вона справді рухалася!)
Тут Джек уперше відчув, що його покидає та незвична впевненість у собі (мало не самовпевненість), що охопила його, коли Денні понісся до нього з криком: «Це вона! Це вона!» На куприк делікатно надавив крижаний палець, через що температура тіла Джека понизилася на добрих десять ступнів. До цього пальця приєдналися й інші, і раптом уздовж спини, аж до спинного мозку побігли мурашки, вони грали на хребті Джека, як на якомусь первісному інструменті.
Гнів на Денні вивітрився. Джек зробив крок уперед і осмикнув фіранку У роті пересохнуло. Він почував тільки співчуття до сина й жах за себе.
Ванна виявилася порожньою і сухою.
Зі стиснених губ малюсіньким вибухом злетіло несподіване «Па!»у що поєднало полегшення й роздратування. Наприкінці сезону ванну відчистили до блиску, лише під двома водопровідними кранами поблискувала цятка іржі. У повітрі стояв слабкий, але виразний запах засобу для чищення того сорту, який не один місяць після того, як ним користувалися, дратує ніздрі запахом власної доброчесності.
Джек нагнувся й пробіг кінчиками пальців по дну ванни. Геть суха. Ні натяку на вологу. Або в хлопчика була галюцинація, або ж він нагло брехав. Джек знову розсердився. І тут його увагу привернув килимок для ніг. Джек зрушив брови. Що тут робить цей килимок? Йому слід лежати внизу, на складі, на полиці разом з іншими простирадлами, рушниками й наволочками. Ось де має бути вся білизна. У цих номерах навіть постелі не застеляли по-справжньому: упакували матраци в чохли з прозорого пластику на блискавці, а потім укрили покривалами. Звичайно, Денні міг сходити й принести килимок — ключ відкривав і склади — але навіщо? Джек провів кінчиками пальців по килимку. Він був абсолютно сухий.
Повернувшись до дверей, він зупинився на порозі. Усе нормально. Хлопчикові привиділося. Речі, всі до єдиної, були на місцях. Слід визнати, килимок злегка спантеличував, але й цьому було логічне пояснення: якась покоївка в день закриття поспішала й просто забула забрати його звідси. Будь-яке інше пояснення...
Він ворухнув ніздрями. Дезінфікуючий засіб, сповнений власної правоти запах «я-чистіший-за-тебе». І...
Мило?
Ні, звичайно. Але якщо вже Джек розпізнав запах, той виявився занадто виразним, щоб поневажити ним. Мило. І не «Айворі», бруски якого завбільшки з поштову листівку дають у готелях і мотелях. Це був легкий і запашний аромат жіночого мила. Чудовий запах. «Камай» або «Ловайла» — сорт, яким у Стовінґтоні завжди користувалася Венді.
(Подумаєш. Усе це у твоїй уяві.)
{Так, як і кущі, і все-таки вони рухалися.)
{Ні, не рухалися!)
Він нервово пройшов до дверей, що вели в хол, відчуваючи тільки одне: у скронях пульсує біль. Сьогодні трапилося занадто багато — виразно забагато. Він не буде бити або тер-мосати хлопчика, просто поговорить із ним, але, Бог свідок, він не має наміру додавати до своїх проблем ще й номер 217. Для цього недостатньо сухого килимка для ніг і слабкого замаху мила «Ловайла». Він...
За спиною раптом почувся скреготливий металевий звук. Він пролунав саме в той момент, коли пальці Джека зімкнулися на ручці дверей, і спостерігач міг би подумати, що її витертий метал виявився під струмом. Джек судорожно сіпнувся, очі розширилися, обличчя спотворила гримаса.
Потім, упоравшись із собою (до речі кажучи, тільки почасти), він відпустив ручку й обережно обернувся. Суглоби хруснули. Налиті свинцем ноги крок за кроком повернули його до дверей ванної.
Фіранка душу, яку він відсував, щоб заглянути у ванну, тепер була запнута. Скрегіт металу, що пролунав для Джека скрипом мертвих костей у склепі, виявився скреготом колечок фіранки об ціпок під стелею. Джек витріщився на неї. Обличчя начебто залили товстим шаром воску — зовні мертва шкіра, а під нею живі гарячі струмки страху. Так він почував себе на дитячому майданчику.
За рожевою пластиковою фіранкою щось було. У ванні.
Воно виднілося крізь пластик — погано помітний, затемнений, майже безформний силует. Воно могло виявитися чим завгодно. Тінню від прикріпленого над ванною душу. Давно померлою жінкою, що лежить у ванні зі шматком мила «Ловайла» в руці, заклякла, і терпляче чекає — чи не прийде хоч який-небудь коханець.
Джек наказав собі хоробро ступнути вперед і відкинути фіранку. Щоб виявити те, що може там бути. Замість того він рваними, маріонетковими рухами розвернувся (у грудях гупало перелякане серце) і вийшов назад у спальню-віталь-ню.
Двері, що вели в хол, були зачинені.
Секунда, протягом якої Джек не зводив із дверей очей, розтяглася й застигла. Тепер він відчув смак свого жаху. Він стояв у горлі прокислими черешнями.
Колишніми засмиканими широкими кроками Джек наблизився до дверей і змусив пальці зімкнутися на ручці.
(Вони не відчиняться.)
Але вони відчинилися.
Мацнувши рукою по стіні, він погасив світло, ступнув у коридор і зачинив двері. Він не оглядався. Зсередини йому почулися дивні звуки — далеке мокре глухе ляпання. Начебто якась істота щойно вибралася з ванни, бажаючи привітати гостя, та запізнилася й, зміркувавши, що той пішов до завершення обміну люб'язностями, кинулася до дверей, лілова й усміхнена, запрошувати візитера назад у номер.
Кроки наближаються до дверей, чи це стукає серце?