Стивен Кинг – Сяйво (страница 56)

— Ні. Ні ще, але це тільки справа часу. Я обмірковував інший... новий проект.

— Готель. Це проект, щодо якого тобі телефонував Ел Шоклі? Щоб ти дав йому спокій.

— Як ти довідалася? — гаркнув Джек. — Ти що, підслухувала? Ти...

— Ні, — сказала вона. — Я б не зуміла підслухати, навіть якби хотіла. Ти зрозумів би це, якби не обманював себе. У той вечір ми з Денні сиділи внизу. Комутатор замкнений. Працював єдиний телефон на весь готель — наш, нагорі, бо він підключений до зовнішньої лінії напряму. Ти ж сам мені пояснював.

— Тоді звідки ти довідалася, чого зажадав Ел?

— Денні сказав. Він знав це. Так само як іноді знає, куди поділася яка-небудь річ або що люди подумують про розлучення.

— Лікар говорив...

Вона нетерпляче потрясла головою.

— Лікар — шматок лайна, ми обоє це знали. Пам’ятаєш, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? Яке ж це передчуття — він же був зовсім малюсінький. Він знає. І тепер я боюся...

Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Ти справді знав, що мені телефонував дядько Ел, Денні?

Денні кивнув.

— Тату, він по-справжньому сказився. Тому що ти дзвонив містерові Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоб ти що-небудь написав про готель.

— Господи, — знову повторив Джек. — Синку, Денні. Хто намагався тебе задушити?

Обличчя Денні стемніло.

— Вонау — відповів він. — Жінка з тієї кімнати. Із двісті сімнадцятої. Мертва леді.

У нього знову затремтіли губи, він схопив чашку й сьорбнув.

Джек із Венді злякано переглянулися над схиленою головою хлопчика.

— Ти що-небудь знаєш про це? — запитав він.

Вона похитала головою.

— Про це — ні.

— Денні. — Він підняв перелякане личко хлопчика. — Кажи сміло, синку. Ми ж тут.

— Я знав, що тут погано, — тихим голосом вимовив Денні. — Відтоді, як ми переїхали в Боулдер. Тому що Тоні мені показував сни про це.

— Які сни?

— Усіх я не пам’ятаю. Він показував «Оверлук» уночі, із черепом і схрещеними кістками. І там стукало. Щось... Не пам’ятаю що... воно гналося за мною. Чудовисько. Тоні показав мені про тремс.

— А що це, доко? — запитала Венді.

Він похитав головою.

— Не знаю. Потім ми приїхали сюди й містер Геллоран поговорив зі мною в машині. Тому що він теж уміє сяяти.

— Сяяти?

— Ну... — Денні зробив руками плавний всеосяжний жест. — Це коли вмієш розуміти різні речі. Коли знаєш. Іноді бачиш різне. Ну. z.k я довідався, що дзвонив дядько Ел. А містер Геллоран — що ви звете мене докою. Містер Геллоран, він чистив картоплю в армії й зрозумів, що його брат загинув у катастрофі на залізниці. А потім він подзвонив додому й виявилося, це правда.

-т^Боже милостивий, — прошептав Джек. — Дене, ти, часом, не вигадуєш?

Денні щосили затряс головою.

— Ні, клянуся Богом. — Потім з відтінком гордості додав: — Містер Геллоран сказав, що у мене найдужче сяйво, яке він зустрічав. Ми змогли поговорити... він зі мною, а я з ним... навіть не розкриваючи рота.

Щиро здивовані батьки ще раз переглянулися.

— Містер Геллоран покликав мене тому, що турбувався, — продовжував Денні. — Він каже, що тут негарне місце. Для тих, хто сяє. Каже, він бачив усяке. Я теж дещо бачив. Коли містер Уллман водив нас по готелю.

— Що? — запитав Джек.

— У президентському люксі. На стіні, біля дверей у спальню. Багато крові й ще якусь штуку. Розбризкану. Я думаю... ця розбризкана штука, напевно, мізки.

— О Господи, — сказав Джек.

Тепер Венді стала дуже блідою, губи посіріли.

12 “Сяйво"

— Колись давно, — сказав Джек, — цим готелем володіли дуже погані типи. Мафія з Лас-Веґаса.

— Негідники? — запитав Денні.

— Саме так, негідники. — Він глянув на Венді. — У шістдесят шостому там убили велику шишку, такого собі Вітто Дженеллі разом із двома охоронцями. У газеті була фотографія. Її Денні й описав.

— Містер Геллоран сказав, що він бачив ще іншу гидоту, — повідомив Денні. — Один раз — на дитячому майданчику. І один раз щось погане було в тій кімнаті, у 217-й. Покоївка побачила і втратила роботу, тому що почала про це розповідати. А містер Геллоран пішов нагору і теж побачив. Але він не розповідав про це, тому що не хотів втратити роботу. Тільки велів мені нізащо не входити туди. А я ввійшов. Він же сказав: те, що тут бачиш, не може скривдити. Я й повірив. — Останні слова Денні вимовив тихим, сиплим голосом, майже пошепки, і торкнувся опухлого кільця синців на шиї.

— А що щодо дитячого майданчика? — запитав Джек дивним зневажливим тоном.

— Не знаю. Він сказав, дитячий майданчик. І жива огорожа, звірі.

Джек злегка здригнувся. Венді з цікавістю глянула на нього.

— Ти там що-небудь бачив, Джеку?

— Ні, — сказав він. — Нічого.

Денні дивився на нього.

— Нічого, — повторив він більш спокійно. Він не обманював. Він став жертвою галюцинації. От і все.

— Денні, ми повинні почути про цю жінку, — м’яко сказала Венді.

І Денні розповів, але він так квапився вилити, звільнитися, що раз у раз вибухав словами, які іноді граничили з маренням. Розповідаючи, він усе тісніше притискався до грудей Венді.

— Я пішов туди, — сказав він. — Я вкрав ключ... який до всіх дверей... і ввійшов. Начебто не міг із собою нічого вдіяти. Мені треба було довідатися. А вона... та леді... виявилася у ванні. Мертва. Уся роздута. Вона була г-гх... на ній нічого не було. — Він жалібно глянув на матір. — І вона стала підніматися, їй потрібен був я. Я зрозумів це, тому що відчув. Вона навіть не думала... не так, як ви з татом думаєте. Лише була чорна... кусюча думка... як... як оси тої ночі в моїй кімнаті! Вона просто хотіла зробити боляче. Як оси.

Він ковтнув слину. На хвилину запанувало мовчання — усі завмерли, поки в них входив спогад про ос.

— І я побіг, — сказав Денні. — Побіг, але двері виявилися зачинені. Я залишав їх відчиненими, але вони зачинилися. Я просто не подумав знову відчинити їх і вибігти звідти. Мені було страшно. Тому я просто... я притулився до дверей, заплющив очі й згадав, як містер Геллоран сказав: тутешні штучки — однаково що картинки в книжці, і якщо увесь час повторювати про себе: «тебе тут нема, йди собі, тебе тут нема...», вона піде. Тільки в мене не вийшло.

Голос малого почав істерично здригатися.

— Вона схопила мене... повернула... я бачив її очі... які вони... і вона почала душити мене... від неї пахло... від неї пахло мерцем...

— Цссс, досить, — стривожено сказала Венді. — Досить, Денні. Усе добре. Це...

Вона знову готова була запричитати. Венді Торренс — Голосіння На Всі Випадки Життя. Вчасно. До кінця.

— Нехай докаже, — коротко розпорядився Джек.

— Уже все, — сказав Денні. — Я відключився. Тому що вона мене душила... або просто злякався. Коли я отямився, мені приснилося, що ви з мамою б'єтеся через мене, а ти знову хочеш Погано Вчинити, тату Потім я зрозумів, що ніякий це не сон... що не сплю... і... намочив штанці. Намочив штанці, як малюк. — Голова Денні знову впала Венді на светр, і він з жахаючою слабкістю розридався; руки в'яло й безвольно лежали на колінах.

Джек підвівся.

— Займися ним.

— Що ти зібрався робити? — обличчя Венді переповняв страх.