Стивен Кинг – Сяйво (страница 55)
Нумо, в гречку завернімо,
Нумо, заново почнімо!
Перед ним постало обличчя Денні — не звичне, жваве й насторожене, із сяючими широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя незнайомця, що нагадує зомбі: каламутні, байдужі очі, рот по-дитячому зімкнутий навколо великого пальця. Чого ж це він сидить тут, як похмурий підліток, і розмовляє сам із собою, якщо десь нагорі його син поводиться як деталь інтер’єру приміщення зі стінами, оббитими матрацами? Так, як за словами Воллі Голліса, поводився Вік Стенджер, поки людям у білих халатах не довелося приїхати й забрати його?
(Алея й пальцем його не торкнув! Чорт забирай, ні!)
— Джеку! — боязкий невпевнений голос.
Він так зачудувався й злякався, що, повертаючись, мало не впав зі стільця. У дверях стояла Венді. У неї на руках, нагадуючи блідого ідіота з фільмів жахів, лежав Денні. їхня трійця була вражаючим видовищем, Джек дуже гостро це відчув — ось-ось мусить піднятися завіса другого акту якоїсь старої п'єси, яка пропагує абстиненцію, — поставленої настільки погано, що робітник сцени забув заповнити полиці в Лігвищі Пороку.
— Я й пальцем його не торкав, — хрипло сказав Джек. — Відтоді, як зламав йому руку. Я навіть жодного разу його не шльопнув.
— Джеку, зараз це не має значення. Важливо ось що...
— Це має значення] — крикнув він. Кулак із тріском опустився на стійку, так сильно, що порожня вазочка для арахісу підскочила. — Має, чорт забирай, має\
— Джеку, треба відвезти його з гір. Він...
Денні в неї на руках заворушився. Млявий, байдужий вираз обличчя почав ламатися, як товста кірка льоду, що приховує якусь поверхню. Губи скривилися, начебто від якогось дивного смаку. Очі розширилися. Мовби бажаючи прикрити їх, Денні підняв руки — і знову опустив.
Він миттєво заціпнув в обіймах Венді. Спина вигнулася дугою, і Венді похитнулася. А Денні раптом заверещав. Із напруженого горла один за одним, як стріли, летіли божевільні звуки. Вони немов би заповнили пустельний перший поверх і, наче банші20, верталися назад. Немов тут хором верещала сотня Денні.
— Джеку! — з жахом крикнула вона. — О Господи, Джеку, що з ним таке?
Джек, не почуваючи під собою ніг, зліз із табуретки — він у житті не був так наляканий. У який провал заглянув ненароком його син? У яке гніздо мороку? І що там виявилося, що вжалило його?
— Денні! — крикнув він. —Денні!
Денні побачив його. Він з несподіваною наполегливою силою вирвався в матері з рук, не дозволивши втримати себе. Вона позадкувала, налетіла на кабінку й мало не впала.
— Тату! — пронизливо кричав малий, підбігаючи до Джека, очі опухли й були перелякані. — Ой, тату, тату, це вона! Вона! Вона! Ох, тааааатуу...
Він стрілою влетів до Джека в обійми, так, що той похитнувся. Денні міцно обтопив батька, пригорнувся — спершу начебто зібравшись боротися з ним, а потім ухопився за ремінь і заридав Джекові в сорочку. Джек животом почував, як смикається розпаленіле личко сина.
— Тату, це вона.
Джек повільно перевів погляд на обличчя Венді. Його очі нагадували маленькі срібні монетки.
— Венді? — Голос тихий, майже мурчання. — Венді, що ти з ним зробила?
Приголомшена Венді, не вірячи власним вухам, витріщилася на чоловіка. Обличчя була блідим. Вона похитала головою.
— Джеку, ти ж повинен розуміти...
На вулиці знову пішов сніг.
29. Розмова на кухні
Джек відніс Денні в кухню. Хлопчик не переставав несамовито схлипувати, відмовляючись відірвати обличчя від грудей Джека. У кухні він повернув Денні дружині, що все ще здавалася приголомшеною й відмовлялася вірити.
— Джеку, я не знаю, про що він каже.
— Я вірю, — сказав він, хоча сам собі змушений був зізнатися, що настільки несподівана, запаморочливо швидка зміна ролей до певної міри тішить його. Але Джек гнівався на Венді всього мить: десь усередині все стиснулося — і минуло. У глибині душі він знав, що Венді радше обіллється бензином і чиркне сірником, ніж заподіє Денні шкоду.
На далекій конфорці пихкав на повільному вогні великий чайник. У свою велику керамічну чашку Джек кинув пакетик із заваркою й до половини налив окропу.
— Є шеррі для готування? — запитав він.
— Що?.. Так, звичайно. Дві чи три пляшки.
— У якій шафі?
Вона показала пальцем, і Джек дістав пляшку Від душі хлюпнувши з неї в чай, він поклав шеррі на місце й останню чверть чашки долив молоком. Потім додав три ложки цукру й розмішав. Цю суміш він відніс Денні, схлипи якого затихли, перетворившись на хлюпання носом і гикавку. Але він весь тремтів, а очі були широко розкриті й непорушні.
— Хочу, щоб ти це випив, доко, — сказав Джек. — На смак це хрінзна-яка гидота, але від неї тобі стане краще. Вип’єш за тата?
Денні ствердно кивнув і взяв чашку Він ледь надпив, скривився і питально глянув на Джека. Той нахилив голову, і Денні надпив ще. Десь глибоко всередині Венді відчула знайомий укол ревнощів — вона знала, за неї хлопчик не став би це пити.
Слідом за цією думкою прийшла інша, від якої зробилося незатишно, навіть страшно: чи ж не хочеться їй думати, начебто Джек винен? Може, вона так сильно ревнує? Так могла б думати її мати, і це було справді жахливо. Вона пам’ятала, як в одну з неділь батько повів її в парк, а вона впала на дитячому майданчику з другого кільця й обдерла обидва коліна. Батько привів її додому, і тут мати заверещала на нього: «А ти що робив? Чому ти не дивився за нею? Що ти за батько?»
(Вона загнала його в могилу; на той час, як вони розлучилися, було занадто пізно.)
Венді не виправдала Джека навіть за браком доказів. Ні на мить не засумнівалася. Вона почувала, як горить обличчя, але з якоюсь безпомічною приреченістю розуміла: якби довелося програти все це ще раз, вона б думала й чинила точнісінько так само. Добре це чи погано, але вона завжди несла в собі частку матері.
— Джеку... — почала вона, не впевнена, чого хоче — вибачитися чи виправдатися. І одне й інше, знала Венді, даремне.
— Не зараз.
Щоб випити половину вмісту великої чашки, Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, і за цей час він помітно заспокоївся. Тремтіння майже пройшло.
Джек поклав синові руки на плечі.
— Денні, як ти гадаєш, чи ти вже можеш точно розповісти нам, що з тобою сталося? Це дуже важливо.
Денні перевів погляд із Джека на Венді й назад. Ця безмовна пауза прояснила й ситуацію, і їхнє становище в ній: зовні, наносячи з північного заходу новий сніг, вив вітер; старий готель, потрапляючи в черговий бурхливий порив, потріскував і стогнав. Венді зненацька чітко усвідомила їхню роз’єднаність, немов її вдарили під ложечку, — таке з нею бувало й раніше.
х — Я хочу... все вам розповісти, — мовив Денні. — Шкода, раніше не можна було. — Він тримався за чашку, начебто заспокоюючись її теплом.
— А чому, синку? — Джек обережно відкинув із чола Денні пітне, злипле волосся.
— Тому що цю роботу тобі знайшов дядько Ел. А я не міг зрозуміти, як це тобі тут одразу і добре, і погано. Цю... — Хлопчик глянув на них, просячи допомоги. Він не знаходив потрібного слова.
— Дилему? — обережно запитала Венді. — Коли будь-який вибір поганий?
— Так, її. — Він з полегшенням кивнув.
Венді сказала:
— У той день, коли ти підстригав кущі, ми з Денні по дорозі в місто поговорили. У той день, коли вперше випав справжній сніг. Пам’ятаєш?
Джек кивнув. День, коли він підстригав живопліт, він пам’ятав дуже чітко.
Венді зітхнула.
— По-моєму, ми не договорили, га, доко?
Денні — втілене горе — потряс головою.
— А про що ви, властиво, говорили? — запитав Джек. — Не впевнений, що до душі мені, коли мої дружина й син...
— Обговорюють, як люблять тебе?
— Яка різниця, однаково нічого не зрозуміло. Я себе почуваю так, начебто прийшов у кіно на середину фільму.
— Ми говорили про тебе, — спокійно сказала Венді. — І може, не все говорилося словами, але ми обоє розуміли. Я — тому, що я твоя дружина, а Денні — тому, що він... просто багато чого розуміє.
Джек мовчав.
— Денні висловився дуже точно: здавалося, цей переїзд тобі на користь. У Стовінґтоні залишилося все, що тиснуло на тебе, роблячи нещасним. Ти став сам собі хазяїн, ти працював руками й міг поберегти голову — повністю звільнити її для вечірніх занять літературою. Потім, не знаю точно коли... стало здаватися, що життя тут для тебе нехороше. Стільки часу проводити в підвалі, так пильно переглядати ці старі папірці, всю цю давню історію... Ти розмовляєш у сні...
— У сні? — перепитав Джек. Обличчя виразило обережне здивування. — Я розмовляю уві сні?
— Майже завжди нерозбірливо. Один раз я прокинулася, щоб сходити в туалет, а ти казав: «До біса, хоч гральні автомати внесіть, ніхто не довідається, не довідається ніколи». Іншого разу ти мене розбудив — кричав: «Маски геть, маски геть, маски геть!»
— Господи, — сказав Джек, потираючи обличчя рукою. Він здавався хворим.
— А всі старі звички, звички п’яниці! Жуєш екседрин, увесь час обтираєш губи. Щоранку всім незадоволений. І крім того, ти ще не зумів закінчити п’єсу, правда?