Стивен Кинг – Сяйво (страница 43)
Від телефонного дзвінка Джек здригнувся. Він схопив слухавку, нелогічно впевнений, що це або Уллман, або Ел Шоклі.
— Ну? — гаркнув він.
— Сер, ви говорили довше, ніж збиралися. Три долари п’ятдесят центів.
— Мені доведеться розміняти гроші, — сказав він. — Зачекайте хвилинку.
Він поклав слухавку на поличку, опустив шість четвертаків, що залишилися, й пішов до касира міняти гроші. Все це Джек робив машинально, думки, як білка в колесі, мчали по замкнутому колу.
Навіщо він подзвонив Уллману?
Тому що Уллман поставив його колись у незручне становище? Таке із Джеком траплялося й раніше, і робили це справжні майстри — звичайно, Великим Маестро залишався він сам. Щоби просто нагарчати на чоловіка, виявити його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Розум намагався вчепитися за альбом, як за важливу причину, але справа була не в альбомі. Шансів, що Уллман знає власника, було не більше двох на тисячу. Коли Джек влаштувався на роботу, Уллман поставився до підвалу як до чужої, до того ж вражаюче нерозвиненої, країни. Якщо Джекові справді хотілося з’ясувати, хто хазяїн альбому, треба було телефонувати Ватсону — його зимовий телефон теж був у конторській записній книжці. З Ватсоном так само не можна було знати напевне, але з Уллманом — ще менше.
Розповісти йому про задум написати книгу — ще одна дурниця. Страшенна дурниця. Мало того, що Джек може втратити роботу — він, можливо, перекрив і широкі інформаційні канали — варто тільки Уллману почати обдзвонювати людей, попереджаючи: остерігайтеся людини з Нової Англії, яка розпитує про готель «Оверлук». Можна було провести розслідування потихеньку, відправляючи ввічливі листи, може, навіть організувавши навесні кілька інтерв’ю... а потім, будучи безпечно далеко, коли книга вийде, посміятися нишком з люті Уллмана... Автор у масці б'є знову. Замість цього він улаштував зовсім безглуздий дзвінок, зірвався, зчепився з Уллманом і розбудив властиву управляючому готелем схильність бути маленьким Цезарем. Навіщо? Якщо це не спроба влаштувати так, щоб його викинули з непоганої роботи, то що ж це?
Опустивши в автомат решту грошей, Джек повісив слухавку. Зрозуміло, якби він був п’яний, подібна нісенітниця не дивувала б. Але він був тверезий — тверезий, як небіжчик.
Виходячи з аптеки, він, кривлячись, але насолоджуючись гірким смаком, зжував ще одну таблетку.
На тротуарі він зустрів Венді й Денні.
— Агов, а ми позад тебе, — сказала Венді. — Знаєш, сніг пішов.
Джек поморгав.
— Справді.
Падав густий сніг. Головну вулицю Сайдвіндера вже добряче замело, розділова смуга зникла. Денні підвів голову до білого неба, роззявивши рот і висунувши язика, щоб піймати білі жирні пластівці, що повільно падали в рот.
— Думаєш, почалося? — запитала Венді.
Джек знизав плечима.
— Не знаю. Я сподівався на кілька тижнів відстрочки. Може, так і станеться.
(Вибачу Ел. Відстрочіть, ваша милість. Згляньтеся. Ще один шанс. Чесно, мені дуже жаль...)
Відстрочка, ось що.
Скільки разів, за скільки років він — дорослий чоловік — просив учинити милість, дати ще один шанс? Джекові раптом стало так нудно від себе самого, так паскудно, що аж хотілося голосно застогнати.
— Як голова? Не болить? — запитала Венді, уважно придивляючись до Джека.
Джек обійняв її однією рукою й міцно стиснув.
— Краще. Ходімо, спробуємо дістатися додому, поки ще можна.
Вони пройшли назад до того місця, де біля тротуару стояла вантажівка з готелю: Джек — у центрі, лівою рукою обіймаючи за плечі Венді, а правою — тримаючи за руку Денні. До добра чи ні, але він уперше сказав «додому».
Коли Джек сів за кермо вантажівки, йому спало на гадку, що хоч «Оверлук» і зачаровував, але не надто й подобався йому. Упевненості, що життя в готелі на користь дружині й синові — або йому самому — не було. Може, тому він і подзвонив Уллману.
Щоб його вигнали, поки ще не пізно.
Він заднім ходом вивів вантажівку зі стоянки й поїхав геть із містечка, у гори.
21. Нічні думки
Була десята. Кімнати заповнив удаваний сон.
Джек лежав на своїй половині обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільний, розмірений подих Венді. Смак аспірину ще тримався під язиком, через що той здавався шорстким і ледь онімілим. Ел Шоклі зателефонував
о чверть на шосту — о чверть на восьму по-східному. Венді з Денні сиділи внизу перед каміном у вестибюлі й читали.
— Особисто, — сказав оператор. — Містера Джека Тор-ренса.
— Я слухаю. — Він перехопив слухавку правою рукою, лівою дістав з кишені носову хусточку й обтер губи. Потім закурив сигарету. Наступної миті у вусі пролунав гучний голос Ела:
— Джекі, хлопче, заради всього святого, що ти задумав?
— Привіт, Еле. — Він загасив сигарету й схопив ексед-рин.
— Що відбувається, Джеку? Сьогодні вдень мені подзвонив Стюарт Уллман, це був такий дивний дзвінок... Коли Стью Уллман дзвонить по міжміському за свій рахунок, зрозуміло, що справи хрінові.
— Еле, Уллману нема чого тривожитися, і тобі теж.
— Про що саме нам нема чого тривожитися? За Стью, тут якийсь гібрид шантажу й художнього нарису про «Оверлук» в «Нешнл Енквайарер». Ну кажи, хлопче.
— Я хотів трішки подражнити його, — сказав Джек. — Коли я приходив до нього влаштовуватися на роботу, йому приспічило перетрусити всю мою брудну білизну. «Проблема пияцтва». «Останнє місце роботи ви втратили, тому що скалічили учня». «Сумніваюся, чи годитеся ви взагалі для такої роботи». І так далі. А завівся я, оскільки Уллман витяг на світло боже усю мою біографію через те, що так обожнює клятий готель. Красень «Оверлук». Ну, у підвалі я знайшов альбом із вирізками. Хтось зібрав разом усе найменш приємне про храм Уллмана... і мені здалося, що в ньому не одну годину тривала невелика чорна меса.
— Сподіваюся, Джеку, це метафора. — Тон Ела лякав своєю холодністю.
— Так. Але я й справді з’ясував...
— Історія готелю мені відома.
Джек почухав потилицю.
— От я й подзвонив, подражнив його цим. Визнаю, думка була не вельми мудрою, більше не буду. Кінець розповіді.
— Стью сказав, що ти й сам зібрався провітрити дещо з «брудної білизни».
— Стью — мудак! — гаркнув Джек у слухавку. — Так, я сказав йому, що в мене з’явилася ідея написати про «Оверлук». По-моєму, цей готель — символ американського характеру періоду після Другої світової. Ну... зрозуміло, це звучить дуже бундючно, я погано висловився... але так воно і є, Еле! Господи, може вийти грандіозна книга! Але — у далекому майбутньому, можу обіцяти. Зараз на моїй тарілці більше, ніж мені під силу з’їсти, і...
— Джеку, так діло не піде.
Він витріщив очі на чорну слухавку, не в змозі повірити в те, що, безсумнівно, почув.
— Що? Еле, ти сказав?..
— Я сказав те, що сказав. Наскільки далеке твоє далеке майбутнє, Джеку? Для тебе це може означати два роки, можливо, років п’ять. Для мене — тридцять або сорок, я ж розраховую ще довго мати стосунок до «Оверлука». Як подумаю, що ти назбираєш усяких капостей і видаси цей шедевр американської літератури... блювати хочеться.
Джек втратив дар мови.
— Я намагався допомогти тобі, Джекі. Ми разом пройшли війну, і я гадав, що зобов'язаний трохи допомагати тобі. Пам'ятаєш війну?
— Пам'ятаю, — пробурмотів Джек, але вуглики образи й обурення вже жевріли під серцем. Спершу Уллман, потім Венді, тепер Ел. Що ж це таке? Він міцно стиснув губи, потягнувся до сигарет і упустив їх на підлогу. Невже йому колись подобався цей хрін дешевий, котрий розмовляє з ним зі свого обробленого цінною деревиною кабінетику у Вермонті? Невже подобався?
— Перед тим як ти побив того хлопчину Гетфілда, — продовжив Ел, — я вмовив Раду не виганяти тебе й навіть зумів змусити їх обміркувати твоє перебування на посаді. Ти сам усе зіпсував. Я прилаштував тебе в цей готель — прекрасне тихе місце — щоб ти отямився, закінчив п'єсу й перечекав, поки ми з Геррі Еффінджером зуміємо переконати інших хлопців, що вони помилилися. Тепер, схоже, цілячись на більшу здобич, ти зібрався відкусити мені руку. Так ти дякуєш друзям, Джеку?
— Ні, — прошептав той.
Сказати більше він не посмів. У голові стукали гострі, їдкі слова, вони просилися назовні. Джек у розпачі спробував подумати про Денні й Венді, які залежать від нього, про Денні й Венді, які мирно сидять унизу біля вогню, схилившись над букварем для другого класу, думаючи, що все о’кей. Якщо він втратить роботу, що тоді? їхати в Каліфорнію на їхньому зношеному «фольксваґені» з погано працюючим бензонасосом, як сімейка яких-небудь утікачів від посухи з Оклагоми? Він сказав собі: скоріше я на колінах буду просити Ела, ніж допущуся до такого; але слова однаково вперто намагалися виплеснутись, аж рука, що тримала слухавку, стала липкою.
— Га? — швидко сказав Ел.
— Ні, — відповів він. — Із друзями я поводжуся не так. Ти ж знаєш.
— Звідки? Гірший варіант: ти зібрався опаскудити мій готель, викопавши трупи, гідно поховані багато років тому Кращий: ти дзвониш моєму нестриманому, зате винятково компетентному управляючому, доводиш його до нестями, і це частина... якоїсь дурної дитячої гри.
— Це більше ніж гра, Еле. Тобі простіше. Тобі не треба приймати милостиню від багатого приятеля. Тобі не потрібний друг у Раді, тому що ти сам у Раді. Той факт, що ще крок — і ти почав би всюди тягати з собою заховану в пакет пляшку, не дуже й згадується, чи не так?