Стивен Кинг – Сяйво (страница 42)

— Не розумію, яке відношення це може мати до вашої роботи, містере Торренсе. Це...

— Хоча найцікавіше почалося після того, як застрелили Дженеллі, чи не так? Ще кілька поспішних перепродаж — ось він є, а ось його нема, — і «Оверлук» раптом стає власністю приватної особи, жінки на ім'я Сільвія Хантер... яка зовсім випадково із сорок другого по сорок восьмий рік звалася Сільвією Хантер Дервент.

— Ваші три хвилини закінчилися, — сказав оператор. — Пішов сигнал.

— Мій любий містере Торренсе, все це — відома... і дуже давня історія.

— Я про це не знав нічого, — сказав Джек. — Сумніваюся, щоб, крім мене, про це знали ще багато хто. Не виключено, що історія з убивством Дженеллі пам'ятна, але сумнівно, щоб хтось зіставив усі разючі й дивні зміни власників «Оверлука» із сорок п'ятого року. Складається враження, що на чолі завжди опиняється Дервент або люди, які мають до нього стосунок. Чим відала Сільвія Хантер у 67 і 68 роках, містере Уллмане? Борделем, адже так?

— Торренсе! — шокований тон Уллмана подолав дві тисячі миль крізь потріскування у всій повноті.

Посміхаючись, Джек закинув у рот ще одну таблетку ек-седрину й розжував її.

— Вона продала готель після того, як досить відомий американський сенатор помер там від серцевого нападу. За чутками, його знайшли голісінького, в самих лише чорних нейлонових панчохах, поясі з гумками й туфлях на високому підборі. До речі кажучи, лакованих.

— Гидотна брехня! — вигукнув Уллман.

— Та невже? — запитав Джек. Йому ставало краще. Головний біль відступав. Він узяв останню таблетку й зжував, насолоджуючись гіркуватим смаком роздробленого в роті екседрину.

— Це був украй нещасний випадок, — сказав Уллман. — Одне слово, Торренс, у чому справа? Якщо ви маєте намір написати яку-небудь мерзенну, брудну статейку... якщо це ідіотська спроба шантажувати...

— Нічого подібного, — сказав Джек. — Я зателефонував, оскільки мені здається, ви вели зі мною нечесну гру. І тому, що...

— Нечесну гру? — скрикнув Уллман. — Та невже ви гадали, що я вивалю здоровенну купу брудної білизни готельному сторожеві? Та за кого ви себе маєте? І до речі, яке відношення до вас мають усі ці старі вигадки? Чи ви гадаєте, що в нас по коридорах західного крила туди-сюди марширують примари, загорнені в простирадла, й волають: «О горе?!»

— Ні, що тут є примари, я не думаю. Але перш, ніж взяти мене на роботу, ви добряче покопалися в моїх особистих справах. Ви влаштували мені допит — чи можу я подбати про ваш готель, — ви вичитали мене, начебто я малюк, що напісяв у роздягальні, а ви — учитель. Ви поставили мене в незручну ситуацію.

— Просто не віриться, яка зухвалість, яке нахабство, дідько вас забирай, — сказав Уллман. Судячи з голосу, він задихався. — Як би я хотів викинути вас із роботи. Так, напевно, так я й зроблю.

— Гадаю, Ел Шоклі буде заперечувати. Ще й як заперечувати.

— А я гадаю, містере Торренсе, у висліді ви переоцінюєте зобов’язання містера Шоклі перед вами.

На мить головний біль повернувся до Джека у всій пульсуючій потузі, й він заплющив очі. Немов здалеку почувся його власний голос, який запитував:

— Хто зараз хазяїн «Оверлука»? Усе ще «Підприємства Дервента»? Чи ви занадто дрібна фігура, щоб знати такі речі?

— По-моєму, досить, містере Торренсе. Ви — службовець готелю, нічим не відрізняєтесь від посудомийки або молодшого офіціанта. Я зовсім не маю наміру...

— Добре, я напишу Елу, — сказав Джек. — Нехай знає, зрештою, він — член Ради директорів. І додам невеликий постскриптум, щоб...

— Готель не належить Дервенту.

— Що? Я не розчув.

— Я сказав, що готель не належить Дервенту. Усі акціонери — зі східних штатів. Найбільшим пакетом акцій — більше тридцяти п'яти відсотків — володіє ваш друг містер Шоклі. Пов'язаний він із Дервентом чи ні, вам краще знати.

— Хто ще?

— Я не маю наміру називати вам імена інших вкладників, містере Торренсе. Я маю намір привернути до всього цього увагу...

— Ще одне питання.

— Я вам нічим не зобов'язаний.

— Майже всю історію «Оверлука», приємну чи неприємну, однаково, я виявив в альбомі для вирізок, він був у підвалі — такий великий, у шкіряній оправі, перев'язаний золотим шнуром. Ви не знаєте, чий це може бути альбом?

— Поняття не маю.

— Чи можливо, щоб він належав Ґрейді? Тому сторожеві-самовбивці?

— Містере Торренсе, — сказав Уллман крижаним тоном, — я не можу ручатися, що містер Ґрейді вмів читати, не кажучи вже про здатність викопувати різну гидоту, з якою ви марно відняли в мене час.

— Я подумаю, чи не написати про готель «Оверлук» книгу, мені спало на гадку, що якби це справді вдалося, власникові альбому хотілося б, щоб на першій сторінці йому висловили вдячність.

— Думаю, писати книгу про «Оверлук» украй нерозумно, — заявив Уллман. — Особливо з вашої... е... точки зору.

— Ваша думка мене не дивує, — тепер головний біль минув остаточно, той короткий його спалах виявився єдиним. Голова прояснилася, думки вишикувалися чітко, до міліметра. Так Джек зазвичай почував себе, коли особливо добре посувалася п’єса або після трьох порцій спиртного. Ось іще що, він забув про екседрин; як справа з іншим, Джек не знав, але йому зжерти три таблетки було однаково, що спожити чарочку. Тепер він сказав:

— Що припало б вам до смаку — так це написаний на замовлення путівник, який можна було б безкоштовно роздавати в готелі постояльцям. Щоб там було повно глянсових знімків сходу сонця в горах і супровідний солоденький текст. А ще — розділ про колоритних особистостей, які зупинялися в готелі; зрозуміло, за винятком таких по-справжньому колоритних суб’єктів, як Дженеллі з друзями.

— Якби я був не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків упевнений, що не втрачу роботу, якщо викину вас, — здушено загарчав Уллман, — я зробив би це цю ж хвилину, по телефону. Але оскільки в мене на п’ять відсотків упевненості нема, як тільки ви повісите слухавку... щиро сподіваюся, чекати цього зовсім недовго... я маю намір зателефонувати містерові Шоклі.

Джек сказав:

— Ви ж знаєте, у книзі буде чистісінька правда й нічого більше. Нема чого робити вигляд, начебто це не так.

(Навіщо ти дратуєш його? Хочеш, щоб тебе викинули?)

— Мені начхати, якщо п’ята глава буде про якісь доісторичні жахіття, — сказав Уллман, підвищуючи голос. — Я хочу, щоб і духу вашого не було в нашому готелі!

— Це не ваш готельї — верескнув Джек і кинув слухавку на важіль.

Важко дихаючи, він опустився на табуретку. Тепер виник легкий страх.

(легкий? чорт забери, ще й який!)

і зовсім неможливо було зрозуміти, навіщо ж він найперше подзвонив Уллману.

(Ти знову це стримався, Джеку)

Так. Так, так. Який сенс заперечувати? Найгірше було те, що Джек поняття не мав, наскільки великий вплив цього дешевого хріна на Ела — так само як не уявляв собі, скільки лайна виб’є з нього Ел по старій дружбі. Якщо Уллман і справді такий гарний, яким хоче видатися, і якщо він поставить перед Елом ультиматум «або він, або я», чи не доведеться Елові прийняти таку умову? Джек зажмурився й спробував уявити собі, як скаже про це Венді. Знаєш що, дитинко? Я знову втратив роботу. Цього разу, щоб знайти, кого вирубати, довелося здолати дві тисячі миль телефонного кабелю Белла. Однак мені це вдалося.

Він розплющив очі й обтер губи хусточкою. Йому хотілося випити. Чорт забирай, йому треба було випити. Трохи далі на вулиці було кафе. Звичайно, Джек устигав по дорозі в парк швиденько сьорбнути пивка — лише ковток, щоб збити оскому...

Він безпомічно стиснув руки.

Повернулося питання: чому найперше він подзвонив Уллману? Лодердейлський номер «Серф-Сенда» був у маленькій телефонній книжці, що лежала в конторі біля телефону — з номерами водопровідників, склярів, електриків та решти. Джек переписав його на сірникову коробку після того, як прокинувся зранку — думка зателефонувати Уллма-ну була напрочуд гострою. Якось, коли він ще пив, Венді звинуватила його в тому, що, прагнучи до самознищення, Джек не володіє тим моральним стрижнем, який би зреалізував бажання вмерти. Тому й створює ситуації, у яких це могли б зробити інші, щоразу відриваючи шматок від себе й від родини. А раптом це правда? Чи не побоювався Джек у глибині душі, що «Оверлук» — саме те, що було потрібно, щоб закінчити п'єсу, зібрати все своє лайно й з'єднати? Може, він намагається зупинити сам себе? Господи, будь ласка, не треба, не допусти. Будь ласка.

Він зімкнув повіки, і на їхньому темному екрані одразу ж з'явилася картинка: рука, що просунулася крізь дірку в черепиці, щоб витягти гнилі болти, раптовий, схожий на укол голкою, укус; власний судорожний переляканий крик: ах ти ж, курва, хай тобі чорт!

Картинка змінилася іншою, дворічної давнини: він, п'яний, спотикаючись, о третій ранку входить у дім. Наткнувшись на стіл, падає, вивергаючи прокльони, і будить сплячу на дивані Венді... Венді вмикає світло, бачить його зім'ятий, забруднений одяг (бійка на стоянці, як невиразно пригадує Джек, сталася кілька годин тому просто на кордоні Нью-Гемпшира) і засохлу під носом кров. Кліпаючи, як кріт на сонечку, Джек теж дивиться на дружину, а Венді невиразним голосом говорить: Сучий сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі начхати на себе, чи неможна трохи подумати про нас? Ох, та що з тобою говорити...