Стивен Кинг – Сяйво (страница 45)

(мені приснилося, що тато потрапив в аварію)

Вона потрясла головою, немов бажаючи прояснити думки.

— Іди вмийся, доко.

— Угу.

Він побіг угору по сходах до їхніх кімнат. Венді, суплячись, пішла на кухню підігріти Джекові молоко.

А зараз, лежачи в постелі без сну, прислухаючись до подиху чоловіка й вітру за вікном (диво, що вдень сніг зірвався лише раз, та й то не сильний), Венді дозволила думкам повністю перемкнутися на її чарівного, що приносить стільки занепокоєння, сина, який народився з личком, закритим плівкою — простою мембранною тканиною, яка трапляється лікарям, напевно, один раз на кожні сімсот пологів; плівкою, яка дає, якщо вірити балачкам пупорізок, другий зір.

Вона вирішила, що настав час поговорити з Денні про «Оверлук»... саме час спробувати розговорити його. Завтра. Звичайно. Вони разом поїдуть у Сайдвіндерську бібліотеку подивитися, чи немає там яких-небудь книжок для другого класу, щоб узяти їх Денні на зиму, і вона поговорить із ним. Відверто. Від цієї думки Венді полегшало, і вона, нарешті, повільно поплила в сон.

Денні без сну лежав у себе в спальні, розплющивши очі; лівою рукою він обіймав старенького Пуха (одне око-ґудзик Пух втратив, а з півдюжини швів, там, де вилазили назовні пружини, сипалася тирса). Денні прислухався до батьків, що були у своїй спальні. У нього було таке відчуття, начебто всупереч своїй волі був приставлений до них, щоб охороняти. Найгірше бувало по ночах. Денні ненавидів ніч і безупинне виття вітру навколо західного крила будинку.

Згори на ниточці звисав планер. На столику тьмяно світилася лілова модель лімузина, яку він приніс ізнизу, з іграшкової дороги. Книжки стояли на полиці, розмальовки лежали на столі. «Усьому своє місце, і усе на своїх місцях, — казала мама. — Тоді, якщо тобі щось знадобиться, ти будеш знати, де воно». Але зараз речі виявлялися не на своїх місцях. Вони пропадали. Гірше того, з'являлися нові, що не впадають в очі — як на картинці «ЗНАЙДИ ІНДІАНЦЯ». Якщо напружити очі й замружитися, деякі з них можна було розгледіти — те, що ви з першого погляду приймали за кактус, насправді виявлялося бандитом, що затис у зубах ніж, а в скелях ховалися інші, так що вдавалося навіть побачити одне зі злісних безжалісних облич, що маячить крізь спиці коліс фургона. Однак бачити всіх одразу було неможливо, і від цього ставало не по собі. Адже саме ті, кого не бачиш, і прослизнуть за спину з томагавком в одній руці й ножем для зняття скальпа — в іншій.

Він неспокійно заворочався в ліжку, відшукуючи очима заспокійливе світло нічника. Тут справи пішли гірше. У цьому Денні був упевнений. Спершу було не так і погано, але поступово... тато став куди більше думати про випивку Іноді він гнівався на маму, сам не знаючи, за що. Він нипав, обтираючи губи хусточкою, а погляд був далеким і похмурим. Мама турбувалася за нього й за Денні теж. Не треба було «сяяти», щоб зрозуміти це — воно сковзало в тривожних маминих розпитах у той день, коли йому здалося, що шланг перетворився на змію. Містер Геллоран сказав, що гадає, начебто всі мами трошки вміють «сяяти», і в той день вона зрозуміла — щось відбулося. Але не знала що.

Він зібрався було розповісти їй про це, але з кількох причин утримався. Денні зрозумів, що лікар із Сайдвіндера відмахнувся й від Тоні, і від усього, що той показує Денні, як від речей, абсолютно (ну, майже)

нормальних. Якби він розказав про шланг, мама могла б не повірити. Гірше: вона могла неправильно це витлумачити, подумати, що в Денні НЕ ВСІ ДОМА. Він трішки розумів щодо ВСІХ ДОМА — менше, звичайно, ніж щодо ЗАВЕСТИ ДИТИНУ, це йому мама докладно пояснила близько року тому, — але достатньо.

Якось у дитячому садку приятель Денні Скотт тикнув пальцем у хлопчика на ім’я Роберт Стенджер — той понуро тинявся біля гойдалки з таким витягнутим обличчям, що загаєшся — наступиш. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта був там учителем історії. Більшість малят у дитячому садку мали стосунок або до стовінґ-тонської школи, або до розташованого за містом маленького заводика Ай-Бі-Ем. Шкільні діти трималися однієї купи, айбіемівські — іншої. Були, звичайно, перехресні дружби, але для хлопців, чиї батьки знали одне одного, здавалося досить природним триматися разом. Коли в одній із групок у дорослих зчинявся скандал, він майже завжди в жахливо перекрученій формі просочувався до дітей, однак в іншу групу перекидався рідко.

Вони зі Скотті сиділи в іграшковій ракеті, й тут Скотті тикнув у Робіна великим пальцем і сказав: «Знаєш цього хлопця?»

— Ага, — сказав Денні.

Скотті нахилився вперед.

— Учора ввечері в його тата виявилися НЕ ВСІ ДОМА. Вони його забрали.

— Так? Через це?

Скотті, схоже, обурився.

— Він збожеволів! Ну, розумієш. — Скотті скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями описав навколо вух більші еліпси. — Вони забрали його в БОЖЕВІЛЬНЮ.

— Ого, — сказав Денні. — А коли йому дозволять повернутися?

— Ніколи-ніколи-ніколи, — похмуро оголосив Скотті.

За той і наступний день Денні почув, що:

а) містер Стенджер намагався повбивати всю родину, включаючи Робіна, з пістолета, залишеного на пам’ять із Другої світової;

б) містер Стенджер, поки БУЯНИВ, розніс весь будинок на друзки;

в) містера Стенджера застали, коли він поїдав жменю здохлих жуків із травою так, начебто це були ласощі з молоком, при цьому він плакав;

г) коли «Ред Сокс» програли важливий матч, містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою.

Коли тривога Денні стала занадто сильною, щоб тримати її в собі, він нарешті запитав про містера Стенджера в тата. Тато посадив хлопчика на коліно й пояснив, що містер Стенджер перебував у сильній напрузі, почасти — через родину, почасти — через роботу, а почасти — через такі речі, зрозуміти які під силу лише лікарям. У нього були приступи плачу, а три дні тому він розплакався й не зміг зупинитися, і переламав у Стенджерів купу речей. У нього були ВСІ ДОМА, сказав тато, це називається НЕРВОВИЙ РОЗЛАД, і містер Стенджер зовсім не в БОЖЕВІЛЬНІ, а в САНАТОРІЇ. Але, незважаючи на обережні татові пояснення, Денні був наляканий. Він не бачив особливої різниці між НЕ ВСІМА ДОМА й НЕРВОВИМ РОЗЛАДОМ, і як не називай — БОЖЕВІЛЬНЯ чи САНАТОРІЙ, — однаково там на вікнах сталеві ґрати й звідти не випустять, якщо здумаєш піти. До того ж батько, зовсім ненавмисно, підтвердив другий вислів

Скотті — той, що сповнював Денні неясним невизначеним жахом. Містер Стенджер тепер живе там, де ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Ті, що приїжджають за тобою у фургоні без вікон, у фургоні, сірому, як могильний камінь. Вони підкочують до тротуару перед твоїм будинком, ці ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, вилазять, і забирають тебе від рідних і змушують жити в кімнатах з м’якими стінами, а якщо захочеш написати додому, доводиться робити це «крейолсами».

— Коли йому дозволять повернутися? — запитав Денні батька.

— Як тільки йому стане краще, доко.

— Так, але коли це буде? — наполягав Денні.

— Дене, — сказав Джек, — НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Оце й було найгірше. Однаково що сказане іншими словами «ніколи-ніколи-ніколи». Через місяць мати Робіна забрала його з дитячого садка й вони виїхали зі Стовінґтона без містера Стенджера.

Це трапилося більше року тому, тато тоді вже перестав пити всіляку гидоту, але ще не втратив роботу. Денні дотепер частенько думав про це. Іноді, ударившись головою, упавши або відчуваючи біль у животі, Денні заходився плачем — і миттю згадував випадок з містером Стенджером, одночасно лякаючись, що й сам не зуміє зупинитися й буде ревіти, скиглити й схлипувати, поки тато не підійде до телефону, не набере номер і не скаже: «Алло? Джек Торренс, Мепл-Лайн Вей, 149. Тут мій син не може перестати плакати. Будь ласка, надішліть ЛЮДЕЙ У БІЛИХ ХАЛАТАХ, щоб вони забрали його в САНА-ТОРІЙ. Так, справді, НЕ ВСІ ДОМА. Спасибі».

І сірий фургон без вікон під’їде до його дверей, і Денні, що продовжуватиме істерично схлипувати, заберуть. Коли він знову побачить тата й маму? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Страх змушував його мовчати. Ставши на рік старшим, він цілком упевнився, що тато з мамою не дозволять забрати його за те, що він сприйняв пожежний шланг за змію. РОЗУМ Денні не сумнівався в цьому, але варто було хлопчикові подумати, чи не розповісти про все батькам, як давній спогад піднімався в ньому, каменем закриваючи рот і перепиняючи дорогу словам. Інша річ Тоні: той завжди сприймався зовсім природно (звичайно, поки не почалися погані сни) і, здається, батьки теж прийняли Тоні як більш-менш нормальне явище. Речі типу Тоні зринали через бурхливу уяву, яку обоє помічали в сина — так само, як уважали, що й самі з клепкою; але пожежний шланг, що перетворився на змію, або кров з мозком на стіні президентського люкса, які Денні бачив, а інші — не могли... такі речі природними не вважатимуть. Вони вже зводили його до звичайного лікаря. Чи не резонно було визнати, що далі з’являться ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ?

Незважаючи на це, Денні міг би поговорити з ними, якби не впевненість, що рано чи пізно вони захочуть забрати його з готелю. Виїхати з «Оверлука» дуже хотілося. Однак Денні знав, що готель — останній татів шанс, що тут, в «Оверлуку», він не тільки для того, щоб доглянути за будинком. Він тут, щоб попрацювати над своїми паперами. Пережити втрату роботи. Любити маму (Венді). І донедавна здавалося, що так усе й буде. Тато захвилювався лише в останні дні. Після того, як знайшов ті папери.