Стивен Кинг – Сяйво (страница 47)

— Ні, слово честі. Я просто... ну... вражена.

Вони минули покажчик «САЙДВІНДЕР — 15 МИЛЬ» і Венді трохи розслабилася. Звідси дорога була краща.

— Хочу запитати тебе ще про одне, Денні. І хочу, щоб ти відповів мені так чесно, як тільки можеш. Гаразд?

— Так, мамо, — майже прошептав він.

— Тато знову п’є?

— Ні, — сказав він і придушив слова, що піднялися до губ слідом за цим простим запереченням: «ще ні».

Венді розслабилася ще трішечки. Вона поклала долоню на обтягнуте джинсами коліно Денні й стисла його.

— Тато дуже старався, — м’яко сказала вона. — Тому що любить нас. А ми любимо його, хіба не так?

Він серйозно кивнув.

Вона продовжувала, начебто для себе самої:

— Він не ідеальна людина, але він старався... Денні, він так старався! Коли він... перестав... то немов у пеклі опинився. І все ще йде по цьому пеклу. Думаю, якби не ми, він би просто здався. Я хочу вчинити правильно. Але не знаю як.

Треба поїхати? Залишитися? Однаково що вибирати з двох бід.

— Я знаю.

— Зробиш для мене дещо, доко?

-Що?

— Постарайся змусити Тоні прийти. Просто зараз. Запитай його, чи в «Оверлуку» ми в безпеці?

— Я вже пробував, — повільно вимовив Денні. — Сьогодні вранці.

— І що ж?

— Він не прийшов, — сказав Денні. — Тоні не прийшов.

І раптом вибухнув слізьми.

— Денні, — стривожено сказала вона. — Любий, не треба. Будь ласка.

Вантажівку винесло за подвійну жовту лінію, і, перелякавшись, Венді повернула її назад.

— Не відвозь мене до бабусі, — попросив Денні крізь сльози. — Будь ласка, ма. Я не хочу туди, я хочу з татом...

— Добре, — м’яко сказала вона. — Добре, так ми й зробимо. — Венді дістала з кишені сорочки в стилі «вестерн» гігієнічну серветку й простягнула Денні. — Залишимося. І все буде чудово.

23. На дитячому майданчику

Джек вийшов на ґанок і підтяг язичок блискавки аж до підборіддя, кліпаючи на яскравому світлі. У лівій руці він тримав працюючі від батарейок садові ножиці. Правою дістав з бічної кишені носову хусточку, промокнув губи й сунув її назад. Сніг, сказали по радіо. У це не вірилося, хоч видно було, як на далекому овиді збираються хмари.

Перехопивши ножиці іншою рукою, Джек пішов по доріжці до підстрижених кущів. «Роботи небагато, — подумав він, — ледь-ледь пройтися, і досить». Безсумнівно, нічні холоди зупинили ріст кущів. У кролика начебто трохи заросли вуха, та на двох лапах у собаки з'явилися пухнасті зелені шпори. Але леви й буйвіл були чудові. Легка стрижка — і нехай випадає сніг.

Бетонна доріжка обірвалася раптово, як трамплін. Джек оминув порожній басейн і вийшов на засипану гравієм стежку, що вилася між садовими скульптурами аж до дитячого майданчика. Ступнувши до кролика, він натиснув кнопку ножиців. Вони ожили з тихим гудінням.

— Привіт, Братику Кролику, — сказав Джек. — Як справи нині? Трішки знімемо з верхівки й видалимо зайве з вух? Чу дово. А скажи-но, чув ти анекдот про комівояжера й бабусю з пуделем?

Звук власного голосу здався неприродним, і Джек замовк. Йому спало на гадку, що звірі-кущі не надто його переймають. Різати й мучити живопліт, щоб зробити з нього щось зовсім інше, Джекові завжди здавалося збоченням. Огорожу вздовж одного з вермонтських шосе на крутому схилі перетворили на рекламний щит, що розхвалює якийсь сорт морозива. Змушувати природу торгувати морозивом геть неправильно. Безглуздо.

(Торренсе, вас найняли не філософствувати!)

А таки так. Чистісінька правда. Джек підстриг кроликові вуха, змахнувши на траву трохи сміття: паличок і прутиків. Садові ножиці гуділи на низькій, металевій, огидній ноті, яка, здається, властива всьому, що працює від батарейок. Сонце сяяло, але не гріло, і повірити в снігопад, що насувається, було не так і важко. Джек працював швидко, знаючи, що в такій справі перерватися й почати роздумувати означає напартачити. Він пройшовся по мордочці кролика (поблизу вона зовсім не була схожа на морду, але Джек знав, що, варто відійти кроків на двадцять, як світло й тіні створять якусь її подобу — світло й тіні вкупі з уявою спостерігача), а потім заклацав лезами по його череву.

Закінчивши, він вимкнув ножиці, відійшов до дитячого майданчика й різко обернувся, щоб побачити кролика всього. Так, вигляд у того був прийнятний. Ну, тепер він візьметься за собаку.

— Але якби готель був моїм, — сказав Джек, — я вирубав би всю вашу команду, хай їй грець.

Так, саме це він і зробив би. Просто зрубав би ці кущі, а газон, що вони колись прикрашали, засіяв би заново й розставив би на ньому півдюжини столиків під яскравими парасольками. Постояльці могли б пити коктейлі, ніжачись у променях літнього сонечка на галявині перед «Оверлукрм». Шипучку із джином, «маргариту», «рожеву леді» та інші солодкі напої для туристів. Може, ще ром і тонік. Витягши із задньої кишені хусточку, Джек повільно обтер губи.

— Добре, добре, — тихо сказав він. Тут думати нема чого.

' Він зібрався було піти назад, як раптом, корячись імпульсу, передумав і замість цього пішов на дитячий майданчик. «Кумедно, але щодо дітей ніколи не вгадаєш», — подумав Джек. Вони з Венді очікували, що Денні просто закохається в майданчик, де було все, чого лише можна забажати. Але, на думку Джека, хлопчик приходив туди хіба разів п’ять-шість. Якби тут був інший малюк, з яким можна було б гратися, вважав Джек, усе було б інакше.

Коли Джек зайшов, хвіртка слабко скрипнула, а потім під ногами захрумтів дроблений гравій. Спершу він підійшов до будиночка — чудової зменшеної копії «Оверлука». Будиночок доходив Джекові до стегон, тобто був заввишки з Денні. Джек пригнувся й заглянув у вікна четвертого поверху.

— Он іде велетень, він усіх вас з’їсть, поки ви спите, — дуркуючи, сказав він. — Нумо, делікатеси, поцілуйтеся на прощання!

Але смішно не було. Будиночок можна було просто розібрати на частини — він відкривався потайною пружиною. Інтер’єр розчаровував. «Але, звичайно, так і мусить бути, — сказав він собі, — інакше як діти забиралися б усередину?» Незважаючи на пофарбовані стіни, у будиночку було порожньо. Меблів, що улітку, можливо, заповнювали будиночок, не виявилося — імовірно, їх забрали в сарай. Джек закрив будиночок, і коли замок зачинявся, почув тихе клацання.

Джек відійшов до гірки, поклав ножиці на землю й оглянувся на дорогу, щоб упевнитися: Венді й Денні не верталися. Після цього він піднявся на гірку й сів там. Гірку робили, розраховуючи на великих хлопців, але його дорослим сід-ницям однаково було незручно й тісно. Скільки років тому він останній раз з’їжджав з гірки? Років двадцять? Здавалося неймовірним, щоб минуло так багато часу, Джек не відчував цього — але інакше бути не могло; не виключено, що він помилявся і це було ще давніше. Він не забув, як його тато ходив із ним у Берліні в парк (Джеку тоді було стільки, скільки зараз Денні), — отам він і спробував усе-все: і гірку,

і гойдалки, і перекидну дошку. На ленч вони з татом з’їли по сосисці, а потім купили в чоловіка з візком арахісу. Вони сиділи на лавочці, їли горіхи, а в них під ногами темною хмарою скупчилися голуби.

— Кляті помийні птахи, — сказав папаша, — не здумай годувати їх, Джеку.

Але зрештою вони обидва заходилися годувати птахів, гигочучи з того, як голуби ганяються за горішками. Джек сумнівався, що старий хоч раз водив у парк його братів. Правда, незважаючи на те, що Джек був його мазунчиком, коли татусь напивався (а це бувало частенько), йому однаково діставалося. Але за той день у парку Джек, поки міг, любив батька, хоча інші члени родини давно могли лише боятися його й ненавидіти.

Відштовхнувшись долонями, він з’їхав униз, але це не принесло задоволення. Гірка, якою не користувалися, стала занадто шорсткою, так що справді приємну швидкість розвинути не вдалося. Його ноги — ноги дорослого — вткнулися в ямку біля підніжжя спуску, куди до нього приземлялися тисячі дитячих рук і ніг. Він піднявся, обтрусив штани й глянув на ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них,

Джек попрямував до гойдалки. Вона теж розчарувала його. Після закриття сезону ланцюги проржавіли, так що гойдалка пронизливо скрипіла, немов їй було боляче. Джек пообіцяв собі навесні змазати їх.

Краще перестань, порадив він собі. Ти вже не дитина. Це можна довести собі й без майданчика.

Однак він рушив далі, до цементних кілець (вони виявилися малуваті Джеку, і він пройшов мимо), а потім — до кінця майданчика, позначеного натягнутою між стовпчиками металевою сіткою. Просунувши пальці в дірки, він подивився крізь неї: на сонячному світлі тіні розкреслили особу Джека клітинками, немов він сидів за ґратами. Усвідомивши це, він потряс сітку, надав обличчю зацькованого виразу й зашептав: «Випустіть мене звідси! Випустіть мене звідси!» І втретє смішно не вийшло. Час було вертатися до роботи.

Отут Джек і почув позаду якийсь звук.

Він швидко обернувся, зніяковіло суплячись — раптом хто-небудь бачив, як він дуркує тут, у дитячому царстві. Він окинув поглядом гірку, обидва кінці перекидної дошки, гойдалку — там був тільки вітер. Погляд сковзнув далі, до хвіртки з огорожею, що відокремлює дитячий майданчик від газону, і до садових скульптур біля стежки: левів, які ту стежку охороняють, кролика, що нагнувся поскубти травичку; буйвола, готового атакувати; собаки, що припала до землі, готуючись до стрибка. Далі до готелю простиралося невелике поле для гольфу. З того місця, де Джек стояв, видно було західний бік «Оверлука» і навіть піднятий край майданчика для роке.