Стивен Кинг – Сяйво (страница 49)

Тепер жоден день не обходився без снігопаду. Іноді падав тільки легкий сніжок, що швидко припинявся, припудривши блискучий наст. Іноді все було значно серйозніше: тихий свист вітру нагадував пронизливий жіночий крик, змушуючи старий будинок навіть у глибокій сніжній колисці погойдуватися й стогнати, тривожачи мешканців. Уночі не бувало тепліше десяти ступнів, і хоча в першій половині дня ртуть термометра біля чорного ходу в кухню іноді добиралася до двадцяти п'яти, через постійний пронизливий, мов ножем, вітер з'являтися на вулиці без лижної маски було вкрай неприємно. Але в сонячні дні всі вони вибиралися з будинку, звичайно натягнувши по два комплекти одежі й по дві пари рукавиць. Правда, украй неохоче. Готель двічі охоплював кільцем слід планера Денні. Тут забавкам не було кінця: Денні катався — батьки тягли; тато, сміючись, катався, а Венді з Денні тим часом намагалися тягти (вони запросто катали Джека по насту, але на пухкому снігу це ставало неможливо); Денні катався з мамою; Венді каталася сама, а її чоловіки, пихкаючи білими хмаринами пари, тягли, як воли, прикидаючись, начебто вона важча, ніж насправді. Під час таких вилазок, катаючись навколо будинку, вони багато сміялися, але через голосне, безлике, по-справжньому голодне виття вітру сміх здавався тоненьким і примушеним.

На снігу їм трапилися сліди кариб, а якось вони бачили і їх самих: п'ять кариб групкою нерухомо застигли за сітчастою огорожею. Щоб розглянути їх краще, всі по черзі скористалися цейсівським біноклем Джека. Коли Венді споглядала тварин, у неї було дивне, нереальне почуття: олені стояли по черево в снігу, що засипав шосе, і їй спало на думку, що до весняних відлиг дорога належить не стільки їхній трійці, скільки карибам. Зараз справи рук людських зійшли на пси. Венді вважала, що олені це розуміють. Опустивши бінокль, вона сказала щось на кшталт «чи не пообідати нам», а на кухні сплакнула, намагаючись позбутися жахливого відчуття в’язниці, що іноді стискало їй серце величезною долонею. Вона подумала про ос, яких Джек під вогнетривкою мискою виніс на чорний хід, щоб ті померзли.

У сараї з гаків звисали чимало снігоступів, так що Джек кожному підібрав пару. Щоправда, та, що дісталася Денні, виявилася завеликою. У Джека виходило добре. Хоча він не ходив на снігоступах відтоді, як хлопчиськом жив у нью-гемпширському Берліні; він швидко згадав, як це робиться. Венді снігоступи не дуже сподобалися — походивши хоча б п’ятнадцять хвилин на підв’язаних до ніг шнурками пластинах, які були їй завеликі, вона страждала від жахливих болів в ікрах і гомілках, але Денні захопився й старанно намагався навчитися. Він усе ще частенько падав, але батько був задоволений його успіхами. За словами Джека, до лютого Денні повинен був віражувати навколо обох батьків.

День був хмарним, до полудня з неба посипався сніг. По радіо пообіцяли ще вісім-дванадцять дюймів, виголошуючи хвалу Опадам, великому божеству місцевих лижників. Сидячи в спальні і в’яжучи шарф, Венді про себе подумала, що точно знає, як лижникам чинити з усім цим снігом. Куди його собі засунути.

Джек був у підвалі. Він спустився перевірити топку й котел (відтоді як сніг замкнув їх в готелі, такі перевірки перетворилися в нього на ритуал) і, переконавшись, що все гаразд, пройшов під аркою, підкрутив лампочку й улаштувався на старому, затягнутому павутиною складаному стільці, якого знайшов тут. Він гортав старі записи й документи, постійно обтираючи губи носовою хусточкою. Осіння засмага вже поблякла, а світле рудувате волосся, що непокірливо здіймалося над чолом, надавало згорбленому над пожовтілими хрусткими аркушами Джеку трохи божевільного вигляду Серед накладних, рахунків, квитанцій він виявив засунуті до них дивні предмети. Вони тривожили. Закривавлений обривок простирадла. Плюшевий ведмедик без лап, якого, схоже, порізали на шматки. Зім’ятий аркуш лілового поштового паперу, що належав якійсь леді; крізь мускусний запах часу дотепер пробивався примарний аромат парфумів. Записка була написана вицвілим синім чорнилом і обривалася, не-закінчена: «Тонні, любий, подунати так серйозно, як я сподівалася, нені тут не вдається — в сенсі, подумати про нас із тобою, про кого ж іще? Ха-ха. Щось увесь час заважає. Мені сняться дивні сни про якісь незрозунілі, страхаючі звуки, можем собі уявити, і...» І все. Записка була датована 27 червня 1934 року. Джек виявив якусь дивну ляльку, здається, чи то відьму, чи чаклуна... істоту з довгими зубами і в гострому ковпачку. Її неймовірним чином утиснули між пачкою квитанцій за газ і пачкою квитанцій за воду віші. А ще — меню, на звороті якого чорним олівцем було надряпано щось на кшталт віршика: «Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в сні. І рослини ворушилися під килимон». Ні дати, ні назви вірша (якщо це був вірш) на меню не виявилося. Однак у рядках було присутнє якесь, хоч і невловиме, зачарування. У Джека склалося враження, що ці предмети скидаються на шматочки головоломки, які утворять єдине ціле, якщо тільки правильно підібрати ланки, що з’єднують їх. Тому він усе шукав і шукав, здригаючись щораз, як за ним із ревом оживала топка, і обтираючи губи.

Денні знову стояв під дверима номера 217.

У кишені лежав ключ-універсал. Хлопчик пильно дивився на двері з якоюсь жадібністю, що притупила всі інші почуття. Плечі й груди під фланелевою сорочкою мовби посмикувалися й тремтіли. Денні тихо, немузично гудів собі під ніс.

Йому не хотілося вертатися сюди, особливо після пожежного шланга. Те, що він прийшов, лякало його. Лякало й те, що він знову взяв ключ, порушивши заборону батька.

Прийти сюди хотілося. Цікавість

(кіт від цікавості здох, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив)

рибальським гачком упилася в мозок, ні на мить не відпускаючи, на кшталт дражливого русалчиного співу, який не вгамувати. А хіба містер Геллоран не сказав: «Не думаю, що тут що-небудь може заподіяти тобі шкоду?»

(Ти обіцяв.)

(Слово дають для того, щоб порушувати.)

Денні аж підскочив. Думка, здавалося, прийшла ззовні, вона дзижчала, як комаха, потихеньку спантеличуючи.

(Обіцянки дають, щоб порушувати, любий мій тремс_} щоб порушувати, руйнувати, розбивати вщент, на дрібні шматочки, дробити. У ПЕРШУ ЧЕРГУ.)

Нервове похмикування перетворилося на неголосний, монотонний спів: «Лу, біжи до мене швидше, нумо, швидше, любий мій».

Хіба містер Геллоран помилявся? Зрештою, хіба не із цієї причини Денні мовчав і дозволив снігу замкнути їх тут?

«Просто замружся — і всезникнеї»

Те, що Денні побачив у президентському люксі, зникло. А змія виявилася просто пожежним шлангом, що впав на килим. Так, нешкідливою була навіть кров у президентському люксі — така стара, пролита задовго до того, як Денні народився, про неї раз і назавжди забули. Вона нагадувала фільм, який міг дивитися тільки Денні. В готелі немає нічого — справді нічого — здатного заподіяти йому шкоду, і щоб довести собі це, треба зайти в цей номер, хіба він не зробить цього?

Лу, біжи до мене швидше...

(кіт від цікавості здох> любий мій тремс, тремс, любий мій, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив. Від хвоста й до вусів був котяра живий-здоровий. Він довідався, що це)

(однаково, що страмні картинки, вони не можуть заподіяти шкоди, але,, о Господи)

(бабусю, бабусю, які в тебе великі зубки, чи ж не вовк це в костюмі СИНЬОЇ БОРОДИ, а може, СИНЯ БОРОДА в костюмі вовка, а я такий)

(радий, що ти запитав, адже кіт від цікавості здох, і тільки НАДІЯ на те, що вдасться довідатися, у чому справа, повернула його)

у коридор, синій килим із звивистими джунглями глушив кроки. Біля вогнегасника Денні зупинився, сунув латунний наконечник назад у раму, а потім, хоч серце шалено билось, заходився тицяти в нього пальцем, шепотячи: «Нумо, вкуси. Нумо, вкуси, вкуси, хрін дешевий. Не можеш, так? А? Ти просто собі пожежний шланг. Тільки й можеш, що лежати тут. Нумо!» Він відчув, як втрачає розум від такої бравади. Але нічого не відбулося. Узагалі, це був усього лише шланг — полотно й латунь; можна роздирати його на шматочки, а він і не пискне, не почне звиватися й смикатися, пускаючи на синій килим зелений слиз — це ж просто вогнегасник, не жахливий Джек-Різник і, звичайно, не змій-душитель... і Денні заспішив далі, тому що був

(«Спізнююся, ах, як я спізнююся», — сказав білий кролик)

білим кроликом. Так. Тепер у дворі поряд із дитячим майданчиком сидів білий кролик — колись він був зеленим, але зараз побілів, немов у вітряні, сніжні ночі щось раз за разом до смерті лякало його, й він зостарився...

Денні дістав з кишені ключ і вставив його в замок.

«Лу, Лу...»

(білий кролик поспішав на крокет, на крокет до Чорного Короля, фламінго — молотки, їжаки — м’ячики)

Він торкнувся ключа, механічно обмацуючи його пальцями. Голова крутилася, у роті пересохло. Він повернув ключ, і замок із глухим клацанням відкрився, як по маслу.

(ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧІ)

(хоча ця гра — не крокет, у молотків занадто короткі ручки, ця гра)

(БА-БАХ! Просто у ворітця!)

(ГОЛОВУ ЙОМУ ІЗ ПЛІ-І-І-Ы-І-І-ІЧ...)

Денні штовхнув двері, і вони відчинилися. Відчинилися безшумно, не скрипнувши. Він стояв біля порога кімнати, що була одразу і спальнею, і вітальнею. Хоча сніг так високо поки що не дістався (найвищі замети ще на цілий фут не діставали до вікон третього поверху), у кімнаті було темно, тому що два тижні тому тато закрив усі вікна в західному крилі ставнями.