Стивен Кинг – Сяйво (страница 30)

О, він чув: голос наближається, йде за ним, крадеться по коридору, по ворожих синьо-чорних джунглях, як тигр. Людожер.

(Ходи-но сюди, маленький мерзотнику!)

Якби йому вдалося дістатися до сходів, якби вдалося забратися звідси, з четвертого поверху, все було б гаразд. Навіть із ліфтом. Якби тільки згадати те, про що забули. Але було темно, і від жаху він перестав орієнтуватися. Звернув в один коридор, потім в інший, серце грудкою стрибало в роті, обпалюючи крижаним холодом; він боявся, що за будь-яким поворотом може віч-на-віч зіткнутися із цим тигром у людській подобі.

Тепер стукіт лунав просто в нього за спиною, чувся страшний, хрипкий крик.

Свист — це голівка молотка розсікла повітря,

(Роке... бух!., роке... бух!.. ТРЕМС)

перш ніж із нищівною силою вдарити об стіну. Тихий шелест кроків по килиму-джунглях. Паніка гірким соком бризнула в рот.

(«Ти згадаєш, про що забули...» Але чи згадає він? Про що?)

Він забіг за черговий ріг, і його повільно обійняв жах — щонайсправжнісінький жах: тупик. Із трьох сторін супилися замкнені двері. Західне крило. Він був у західному крилі, а зовні чулося виття бурі, яка немов би давилася, забивши снігом власне темне горло.

Схлипуючи від жаху, він притулився спиною до стіни, серце скажено билось, як у кролика, загнаного в нору. Коли спина Денні притиснулася до звивистих хвилястих ліній опуклого малюнка світло-блакитних шовковистих шпалер, його ноги підкосилися й він, дихаючи зі свистом, упав на килим, розкинувши руки, що вивернулися назовні, на джунглі сплетеного з ліанами дикого винограду.

Голосніше. Голосніше.

У коридорі був тигр, і тепер цей тигр опинився просто за рогом — настирливі, роздратовані, повні божевільної люті крики не вщухали, молоток для гри в роке урізався в стіни, адже тигр цей був двоногим, це був...

Раптом захлинувшись на вдиху повітрям, він прокинувся й сів, різко випрямившись, уп’явшись у темряву широко розплющеними очима, загороджуючи обличчя схрещеними руками.

На одній щось було. Воно повзло.

Оси. Трійко.

Ось вони вжалили; Денні здалося, що всі жала встромилися одночасно, і тоді всі образи розпалися на шматки, ринувши на хлопчика темним потоком. Він заверещав у темряву; немов приклеївшись до його лівої руки, оси жалили ще й ще.

Спалахнуло світло, там стояв тато в шортах, очі блищали. Позаду нього, сонна й перелякана, стояла мама.

— Зніміть їх з мене! — верещав Денні.

— Боже, — сказав Джек. Він побачив.

— Джеку, що з ним? Що з ним?

Він не відповів. Підбігши до ліжечка, він згріб подушку й ударив нею по вкушеній руці Денні. Ще. Ще. Венді побачила, як у повітря із дзижчанням піднімаються незграбні силуети комах.

— Візьми журнал! — крикнув він їй через плече. — Убий їх!

— Оси? — сказала вона й на мить мов зомліла, замкнулася на собі, потонувши у власних відчуттях. Потім думки Венді змішалися, з’єдналися з емоціями. — Оси, Господи, Джеку, ти ж казав...

— Замовкни, курво, і бий їх! — прогарчав він. — Роби, що тобі велять!

Одна оса сіла на столик, за яким зазвичай читав Денні. Венді схопила з робочого стола розмальовку й хльоснула по осі. Залишилася огидна коричнева липка пляма.

— Он іще одна, на фіранці, — кинув їй Джек, пробігаючи мимо з Денні на руках.

Він відніс хлопчика в їхню спальню й уклав на гу половину імпровізованого двоспального ліжка, де спала Венді.

— Полежи отут, Денні. Не йди туди, поки не покличу. Зрозумів?

Денні кивнув. Опухле обличчя було в патьоках сліз.

— Хоробрий хлопчик.

Джек побіг по коридору до сходів. Позаду почулися два удари розмальовкою, а потім дружина зойкнула від болю. Не зменшуючи кроку, збіг у темний вестибюль, стрибаючи через дві сходинки. Крізь контору Уллмана промчав у кухню, стукнувшись стегном об ріг дубового стола управляючого, але навряд чи усвідомивши це. Навпомацки увімкнувши світло в кухні, він дістався до раковини біля протилежної стіни. У сушарці все ще лежала купа вимитих після вечері тарілок — Венді залишала їх там сохнути. Джек схопив згори велику тефлонову миску. На підлогу з гуркотом упала тарілка. Не звертаючи на неї уваги, Джек розвернувся й помчав назад через контору й угору по сходах. Венді стояла перед дверима Денні, важко дихаючи. Обличчя було білим, як лляна скатертина. Очі тьмяно блищали, волосся злиплося і звисало на шию.

— Я їх усіх убила, — сказала вона, — але одна мене вжалила. Джеку, ти казав, що вони всі здохли.

Вона розплакалася.

Не відповідаючи, Джек пройшов повз неї й приклав миску «Пірекс» до отвору гнізда біля ліжечка Денні. Гніздо було мертве. Там нічого не було — принаймні, зовні. Він з розмаху накрив його мискою.

— Усе, — сказав.

Вони повернулися до себе в спальню.

— Куди вона тебе вжалила? — запитав він Венді.

— У... у зап’ястя.

— Покажи.

Вона показала укус. Між зап’ястям і долонею, просто над кільцем складочок, була маленька кругла дірочка. Рука навколо неї розпухнула.

— У тебе немає алергії на укуси? — запитав він. — Пригадай! Якщо є, то може бути й у Денні. Чортові виродки вкусили його п’ять чи шість разів.

— Ні, — відповіла вона вже спокійніше, — я... просто я їх ненавиджу, ото й усе. Ненавиджу.

Денні сидів на краю ліжка, тримаючись за ліву руку, і дивився на них. Обведені від шоку білим очі докірливо зорили на Джека.

— Тату, ти сказав, що всіх убив. Рука... справді боляче.

— Покажи, доко... Ні, чіпати її я не збираюся. Тоді ще дужче болітиме. Просто покажи руку.

Він послухався, і у Венді вирвався стогін.

— О, Денні... бідолашна ручка!

Пізніше лікар нарахував одинадцять укусів. Зараз вони побачили тільки розсип крихітних дірочок, немов долоня й пальці були присипані зернятками червоного перцю. Рука дуже спухла. Як у мультфільмах, де Кролик Баґз або Каченя Деффі щойно гахнули себе молотком по лапі.

— Венді, сходи-но у ванну по той аерозоль, — велів він.

Вона пішла по ліки, а Джек присів поруч із Денні й обійняв його за плечі.

— Побризкаємо, а тоді я кілька разів зніму її поляроїдом, доко. І цю ніч ти поспиш із нами, о’кей?

— Добре, — сказав Денні. — А навіщо ти хочеш фото-графувати?

— Може, вдасться декого затягати по судах.

Повернулася Венді з балончиком аерозолю у формі вогнегасника.

— Боляче не буде, любий, — сказала вона, знімаючи ковпачок.

Денні простягнув руку, і Венді обприскувала її по обидва боки, поки та не заблищала. Він глибоко, тремко зітхнув.

— Пече? — запитала вона.

— Ні. Краще.

— А тепер оце. Нумо, з’їж. — Вона простягнула йому п’ять таблеток аспірину в жовтогарячій оболонці. Денні взяв їх і одну за іншою покидав у рот.

— Аспірину не забагато? — запитав Джек.

— Укусів забагато, — сердито фиркнула вона. — Джеку Торренсе, йди-но і позбудься цього гнізда. Зараз же.

— Хвилинку.

Він підійшов до гардеробу і з верхньої шухляди дістав поляроїд. Там же знайшов кілька кубиків для спалаху.

— Джеку, що ти робиш? — трохи роздратовано поцікавилася Венді.

— Він хоче сфотографувати мою руку, — серйозно пояснив Денні, — а потім ми затягаємо декого по судах. Правда, тату?