Стивен Кинг – Сяйво (страница 29)
Са потім я пройшов крізь дзеркало)
а тоді тихенько залишила їх самих.
— Засинаєш? — запитав Джек, відкидаючи Денні волосся із чола.
— Ага.
— Хочеш ковток води?
— Ні...
На п’ять хвилин запанувало мовчання. Денні усе ще був під рукою Джека. Думаючи, що хлопчик заснув, він уже хотів було встати й тихенько піти, але Денні у півсні сказав:
— Роке.
Джек повернувся назад, відчувши глибоко всередині сигнал тривоги.
— Денні?
— Ти не зробиш мамі боляче, так, тату?
— Ні.
— А мені?
— Ні.
Знову мовчання, воно затягалося.
— Тату?
-Що?
— Тоні приходив розповісти про роке.
— Правда, доко? Що він сказав?
— Я мало пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що він сказав, там подачі. Як у бейсболі. Правда, смішно?
— Так. — Серце Джека монотонно стукало в грудях. Звідки маля могло довідатися такі подробиці? У роке справді грали з подачами, але не як у бейсболі, а як у крокеті.
— Тату? — Він уже майже спав.
-Що?
— Що таке тремс?
— Тремс? Може, такий звук видавали тимпани індіанців на стежці війни...
Мовчання.
— Чуєш, доко?
Але Денні спав, глибоко, повільно дихаючи. Джек трохи посидів, дивлячись на нього, і, наче води припливу, на нього нахлинула хвиля любові. Чому він так накричав на хлопчика? Невелике затинання для нього було цілком нормальним. Хлопчик приходив до тями після якогось незрозумілого трансу, і за таких обставин у затинанні не було зовсім нічого дивного. Нічого. Та він зовсім і не сказав «таймер». Це було якесь інше слово, якась нісенітниця, абракадабра.
Звідки він знає, що в роке грають із подачами? Хто-не-будь розповів? Уллман? Голлоран?
Джек опустив очі й подивився собі на руки. Від напруги пальці міцно стиснулися в кулаки,
(Господи, випити, випити 6!)
а нігті встромилися в долоні, як малюсінькі клейма. Він повільно змусив себе розтиснути кисті.
— Я люблю тебе, Денні, — прошептав він. — Бог знає, як я тебе люблю.
Джек вийшов з кімнати. Він знову зірвався, зовсім трохи, але й цього виявилося досить, щоб відчути страх і нудоту. Випивка змила б це відчуття, будьте певні. І це,
(щось про таймер)
і все інше. Тут він не міг помилитися щодо жодного слова. Кожне лунало виразно, як удар дзвона. У коридорі він загаявся, оглянувся й машинально промокнув губи носовою хусточкою.
При світлі каганця їхні обриси були всього лише силуетами. Венді в самих трусиках підійшла до ліжечка й знову вкрила його — він скинув ковдру Джек стояв у дверях, спостерігаючи, як вона прикладає синові долоню до чола.
— Температура є?
— Немає.
Вона поцілувала Денні в щоку.
— Дякувати богові, ти домовилася з лікарем, — сказав він, коли вона повернулася до дверей. — Гадаєш, цей хлопець свою справу знає?
— Касирка сказала, лікар він дуже хороший. Ото й усе, що я з’ясувала.
— Якщо буде щось не так, я відішлю вас до твоєї матері, Венді.
-Ні.
— Я знаю, — сказав Джек, обнявши її, — що ти про це думаєш.
— Ти взагалі не уявляєш, що я почуваю до неї.
— Венді, більше мені нікуди вас відправити. Ти ж знаєш.
— Якщо ти приїхав...
— Без цієї роботи ми станемо жебраками, — просто сказав він. — Ти ж розумієш.
Силует Венді повільно кивнув: вона розуміла.
— Коли я того разу говорив з Уллманохм, я подумав, що він просто дурниці верзе. Тепер я в цьому не впевнений. Може, мені справді не слід було братися за таку роботу й брати сюди вас обох. За сорок миль, у нікуди...
— Я люблю тебе, — сказала вона. — А Денні любить тебе навіть дужче, якщо таке можливо. Ти розбив би йому серце, Джеку. І розіб’єш, якщо відправиш нас звідси.
— Не кажи так.
— Якщо лікар скаже, що є проблеми, я пошукаю роботу в Сайдвіндері, — мовила вона. — Якщо в Сайдвіндері я нічого не знайду, ми з Денні поїдемо в Боулдер. До матері я не можу їхати. За жодних обставин. І не проси. Я... я просто не можу.
— Що ж, я це розумію. Вище носа. Може, нічого й немає.
— Можливо.
— Вам на другу?
— Так.
— Венді, залишімо двері в спальню відчиненими.
— Я й сама хотіла. Але, думаю, зараз він спить.
Але він не спав.
Бум... бум... бумбумБУМБУМ...
Він утікав від важких, гучних, нищівних звуків звивистим, схожим на лабіринт коридором, босі ноги топтали виткані на килимі синьо-чорні джунглі. Щоразу, як десь позаду він чув удар молотка для роке по стіні, йому хотілося голосно закричати. Але не можна. Не можна. Крик видасть його, і тоді
(тоді ТРЕМС)
(Ходи сюди, отримай, що заслужив, плаксій поганий!)