Стивен Кинг – Сяйво (страница 28)

— Денні, якщо через тебе мені доведеться зламати замок, можу твердо обіцяти, що ніч ти проспиш на животі, — попередив Джек.

Нічого.

— Ламай, — сказала Венді, і раптом говорити стало важко. — Швидко.

Розмахнувшись, Джек садонув ногою у двері праворуч від ручки. Благенький замок одразу ж піддався, і, розчинившись навстіж, двері вдарили в кахельну стіну ванної, відскочили від неї й наполовину зачинилися.

— Деннії — пронизливо скрикнула Венді.

Вода текла у ванну з відкритого до упору крана. Поруч — тюбик пасти «Хрест» зі знятим ковпачком. У дальньому кутку на краю ванни сидів Денні, безвольно стискаючи в лівій руці зубну щітку, рот був прикрашений легкою піною зубної пасти. Денні, начебто в трансі, не зводив очей із дзеркальця на дверцятах аптечки, що висіла над раковиною. На обличчі читався жах, що притупив усі інші почуття, і Венді спершу подумалося, що в нього щось на кшталт епілептичного припадку й хлопчик, мабуть, подавився язиком.

— Денні!

Денні не відповідав. З горла виривалися утробні звуки.

Потім її відіпхнули убік так сильно, що вона вдарилася об вішалку для рушників, і Джек опустився перед хлопчиком на коліна.

— Денні, — сказав він. — Денні, Денні! — Він поклацав пальцями перед порожніми очима сина.

— Аякже... — сказав Денні. — Турнір, гра. Удар. Нррррр...

— Денні...

— Роке! — сказав Денні несподівано низьким, майже чоловічим голосом. — Роке. Удар! Молоток для роке... дві сторони. Гаааа...

— Джеку, Боже мій, що з ним таке?

Джек схопив хлопчика за лікті й сильно струснув. Голова Денні безвольно відкинулася назад, а потім сіпнулася вперед, як повітряна кулька на паличці.

— Роке. Удар! Тремс.

Джек знову струснув сина, і очі Денні раптом прояснилися. Зубна щітка, тихенько цокнувши, впала на кам’яну підлогу.

— Що? — запитав він, оглядаючись довкола. Побачив тата, що стояв перед ним на колінах, Венді біля стіни. — Що? — перепитав Денні зі зростаючим занепокоєнням. — Ш-ш-ш-чо ст-т-т...

— Не затинатисяі — зненацька гаркнув Джек прямо йому в обличчя. Переляканий на смерть Денні скрикнув, напружуючись усім тілом у спробі вирватися з батьківських рук, а потім вибухнув слізьми. Вражений Джек притиснув його до себе.

— Ну вибач, любий. Вибач, доко. Не плач. Вибач мені. Усе гаразд.

Вода все текла й текла в раковину, і Венді відчула, що раптом ступила в якийсь болісний кошмар, де час тік назад, туди, де її п’яний чоловік, зламавши синові руку, потім скиглив над ним майже тими ж словами.

(Вибач, любий. Вибач, доко. Будь ласка. Мені так жаль. Справді жаль).

Вона підбігла до них, якимось чином зуміла заледве витягти Денні з обіймів Джека (на обличчі чоловіка вона помітила вираз сердитого докору, але відмахнулася від нього, щоб обміркувати це пізніше) і підхопила хлопчика на руки. Вона пройшла з ним назад у маленьку спальню, Денні судорожно хапався руками за її шию. Джек ішов слідом.

Присівши до Денні на ліжко, Венді заходилася погойдувати його, заспокоюючи безглуздими словами, які повторювала раз за разом. Вона підняла очі на Джека, тепер у його погляді була лише тривога. Він питально підвів брови. Вона легенько труснула головою.

— Денні, — примовляла вона. — Денні, Денні. Денні. Усе чудово, доко. Усе гаразд.

Нарешті Денні затих і лише слабко тремтів в обіймах матері. Але все-таки спершу він звернувся до Джека — до

Джека, що тепер сидів поруч із ними на ліжку, — і вона відчула слабкий укол давніх

(Спершу до нього, і завжди на першому місці був він)

ревнощів. Джек накричав на хлопчика, вона його заспокоїла, але все-таки це татові Денні сказав:

— Вибач, тату. Я поводився погано?

— Вибачатися немає за що, доко. — Джек скуйовдив йому волосся. — Що, чорт забирай, там сталося?

Денні повільно, здивовано похитав головою.

— Я... Я не знаю. Чому ти мені сказав «не затинатися», тату? Я не затинаюся.

— Ні, звичайно, — щиро сказав Джек, але Венді відчула, начебто до серця торкнулися холодні пальці. Джек раптом здався таким переляканим, немов щойно побачив примару.

— Щось про таймер.,. — пробурмотів Денні.

— Що? — Джек подався вперед, а Денні здригнувся й пригорнувся до матері.

— Джеку, ти лякаєш його! — сказала Венді, голос був тонким, а тон — звинувачуючим. їй раптом спало на думку, що налякані вони всі. Але чим?

— Не знаю, не знаю, — казав Денні татові. — Що... що я говорив, тату?

— Нічого, — пробурмотів Джек. Він дістав з бічної кишені хусточку й обтер губи. У Венді знову ненадовго виникло нудотне відчуття, що час зрушив назад. Жест був їй добре знайомий тоді, коли Джек пив.

— Чому ти замкнув двері, Денні? — обережно запитала вона. — Навіщо ти це зробив?

— Тоні, — сказав він. — Тоні мені велів.

Вони обмінялися поглядами поверх голови сина.

— А навіщо, Тоні не сказав, синку? — спокійно запитав Джек.

— Я чистив зуби й думав про читання, — сказав Денні. — Дуже сильно думав, правда. І... і в дзеркалі побачив Тоні, далеко. Він сказав, що знову повинен показати мені.

— Ти хочеш сказати, що він був у тебе за спиною?

— Ні, він був усередині дзеркала, — на цьому Денні наголосив. — Далеко, у глибині. І я пройшов крізь дзеркало. А далі я пам'ятаю, як тато мене тряс, і я подумав, що знову вчинив негарно.

Джек здригнувся, як від удару.

— Ні, доко, — тихо сказав він.

— Тоні велів тобі замкнути двері? — запитала Венді, куйовдячи йому волосся.

— Так.

— І що ж він хотів тобі показати?

Денні в її обіймах напружився, начебто м'язи його тіла натягнулися, мов струни рояля.

— Не пам’ятаю, — сказав він, не тямлячи себе від горя. — Я не пам’ятаю. Не запитуй. Я... Я нічого не пам'ятаю.

— Тс-с, — стривожено сказала Венді. Вона знову загойдала його. — Не пам’ятаєш — і не треба, нічого страшного.

Нарешті Денні знову почав розслаблюватися.

— Хочеш, я ще трошки посиджу з тобою? Почитаю тобі?

— Ні. Лише нічник. — Він несміло глянув на батька. — Тату, посидиш зі мною? Одну хвилиночку?

— Звичайно, доко.

Венді зітхнула.

— Я буду у вітальні, Джеку.

— Добре.

Вона піднялася й подивилася, як Денні залізає під ковдру Він здавався дуже маленьким.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд, Денні?

— Ага. Подай мені Снупі, мамо.

Вона увімкнула нічник і побачила Снупі, що глибоким сном спав на даху своєї будки. Поки вони не переїхали в «Оверлук», Денні не був потрібен нічник, а тут він спеціально попросив про це. Вона вимкнула лампу й знову подивилася на них: личко Денні біліло маленькою плямою, над ним — обличчя Джека. Вона затрималась на мить,