Стивен Кинг – Сяйво (страница 32)

— Там усякі вогники на ній... усі різного кольору. Коли увімкнути, вони мигають, тільки не всі, а ви повинні порахувати, скільки кольорів; якщо натиснете правильну кнопку, блимавка може вимкнутися. Брентові не можна було.

— Тому що яскраві спалахи іноді можуть викликати приступ епілепсії.

— Виходить, якби Брент грався з блимавкою, у нього був би напад?

Едмондс обмінявся з медсестрою коротким здивованим поглядом.

— Сказано прямо, але точно, Денні.

— Що?

— Я кажу, ти правий, тільки замість «напад» треба говорити «приступ». Бо якось воно недобре... гаразд, а зараз полежи тихо. Як мишка.

— Добре.

— Денні, а під час цих своїх... однаково, що вони таке... ти жодного разу не згадав, що раніше бачив, як яскраво спалахують лампочки?

— Ні.

— Дивні шуми? Дзвінки? Або трель, як у дверному дзвінку?

— Hi-і.

— А як щодо незвичних запахів? Апельсини, наприклад, або стружки? Чи немовби щось гниє?

— Ні, сер.

— А не буває, щоб до того, як відключитися, тобі хотілося поплакати? Хоча зовсім не сумно?

— Ніколи.

— Чудово.

— У мене епілепсія, докторе Білле?

— Не думаю, Денні. Лежи спокійно. Уже майже все. Машина гуділа й дряпала по паперу ще п'ять хвилин, а

потім лікар Едмондс її вимкнув.

— Усе, хлопче, — уривчасто вимовив він. — Саллі зніме з тебе електроди, і йди в сусідню кімнату. Хочу трохи поговорити з тобою. Добре?

— Звісно.

— Саллі, йди вперед. Даси йому експрес-тест до того, як він зайде.

— Добре.

Едмондс відірвав довгу паперову стрічку, що виповзла з машини, й, розглядаючи її, пройшов у сусідню кімнату.

— Зараз зробимо заштрик у руку, — сказала сестра, коли Денні натягнув штани. — Щоб переконатися, що в тебе немає туберкульозу.

— Мені вже робили в садку, торік, — сказав Денні без особливої надії.

— Але це було давно, а зараз ти вже великий хлопчик, правда?

— Напевно, — зітхнув Денні, віддаючи руку на заклання.

Натягнувши сорочку й черевики, він пройшов через розсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс сидів на краю стола, замислено гойдаючи ногами.

— Привіт, Денні.

— Привіт.

— Ну, як рука? — лікар показав на ліву руку Денні в легкій пов’язці.

— Дуже добре.

— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, схоже, все чудово. Але я збираюся відіслати її в Денвер, своєму приятелеві, він заробляє собі на життя тим, що читає такі штуки. Просто хочеться мати впевненість.

— Так, сер.

— Розкажи мені про Тоні, Дене.

Денні потупцяв на місці.

— Це просто невидимий друг, — сказав він. — Я його видумав. Щоб було з ким гратися. — Едмондс розсміявся й поклав Денні руки на плечі.

— Ну-ну, так кажуть твої тато з мамою. Але ж я нікому ні про що не розповім. Я — твій лікар. Скажи правду, а я обіцяю не розповідати їм без твого дозволу.

Денні обміркував це. Він глянув на Едмондса, а потім, зосередившись із невеликим зусиллям, спробував уловити думки лікаря або хоча б колір його настрою. Раптом у голові Денні виник дивно заспокійливий образ: шафи з документами, шухляди якої одна за одною прослизали на місце й зачинялися на замок. У центрі кожної на невеликій табличці було написано: «A-В, ТАЄМНО», «Г-Д, ТАЄМНО» і так далі. Денні стало трохи легше. Він обережно сказав:

— Я не знаю, хто такий Тоні.

— Він твого віку?

— Ні. Йому близько одинадцяти. А може, більше. Я жодного разу не бачив його близько. Він, напевно, вже такий великий, що може водити машину.

— Бачиш його оддалік, так?

— Так, сер.

— І він завжди приходить якраз перед тим, як ти відключаєшся?

— Я не відключаюся. Я начебто йду з ним. А він мені всіляке показує.

— Що саме?

— Ну... — Денні трохи повагався, а потім розповів Ед-мондсу про татову валізу з рукописом, як вантажники все-таки не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Весь цей час вона стояла під сходами.

— І твій тато знайшов її там, де сказав Тоні?

— Так, сер. Тільки Тоні не сказав. Він показав.

— Розумію. Денні, що тобі показував Тоні вчора ввечері? Коли ти замкнувся у ванній?

— Не пам’ятаю, — швидко сказав Денні.

— Справді?

— Так, сер.

— Ти щойно сказав, що замкнувся у ванній сам. Але ж це не так? Двері замкнув Тоні?

— Ні, сер. Тоні не може замкнути двері, він же не справжній. Він хотів, щоб я зробив це, я й зробив. Двері замкнув я.

— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?

— Ні, сер. Іноді він показує, що відбудеться.

— Справді?

— Ага. Одного разу Тоні показав мені атракціони й парк диких звірів у Ґрейт-Беррінґтоні. Тоні сказав, що тато хоче з'їздити туди зі мною на день народження. І справді, ми поїхали.

— Що ще він тобі показує?

Денні насупився.

— Написи. Він завжди показує мені дурнуваті старі написи. Але я не вмію читати й майже ніколи не можу їх зрозуміти.