Стивен Кинг – Сяйво (страница 14)

Дорога вела вгору, виток за витком, один S-подібний поворот змінювався іншим, і Джек перемкнув швидкість із четвертої на третю, а потім на другу. «Жук» запротестував, важко пихкаючи, а Венді вп’ялася на стрілку спідометра, що впала із сорока до тридцяти миль на годину, а потім — до двадцяти й там неохоче зависла.

— Бензонасос... — несміло почала вона.

— Насос витримає ще три милі, — коротко повідомив Джек.

Кам’яна стіна праворуч від них зникла, відкрилася вузька пройма долини. Темно-зелена від звичайних для Скелястих гір сосон і ялин, вона немовби сходила в безкінечність. Сосни змінилися сірими скелями, вони обривалися внизу на сотні футів, і лише там згладжувалися. Венді побачила водоспад на одній зі скель; раннє пообіднє сонце блищало в ньому, як піймана в блакитну сіть золота рибка. Гори були прекрасні, але суворі. Венді подумала, що вони рідко прощають помилки. Погане передчуття — передчуття нещастя — скувало їй горло. Далі на захід, у Сьєрра-Неваді, якось сніжні замети відрізали від світу групу Доннера⁶. Щоб вижити, вони їли одне одного. Гори рідко прощають помилки.

Енергійним ривком видавивши зчеплення, Джек перемкнув швидкість на першу, й вони заледве полізли нагору, мотор «жука» надсадно вив.

— Знаєш, — сказала вона, — по-моєму, відтоді як ми проїхали Сайдвіндер, нам зустрілося хіба п’ятірко машин. У тому числі — лімузин із готелю.

Джек кивнув.

— їде в Степлтонський аеропорт, у Денвер. Ватсон каже, що навколо готелю подекуди вже з’явився іній, а назавтра обіцяли ще більше снігу. Кожен, хто їде зараз по горах, воліє про всяк випадок триматися однієї з головних доріг. Хоч би клятий Уллман ще був на місці. Гадаю, буде.

— Ти впевнений, що комори там повні м’яса? — запитала Венді, подумавши про Доннера.

— Він сказав — так. Він хотів, щоб Геллоран показав тобі, де там що. Геллоран — це кухар.

— Ох, — тихо мовила вона, дивлячись на спідометр. Стрілка впала з п’ятнадцяти миль на годину до десяти.

— Он вершина, — сказав Джек, показуючи на три сотні ярдів уперед. — Там мальовничий поворот, і «Оверлук» видно. Я хочу з’їхати з дороги, дати «жукові» перепочинок. — Він витягнув шию, оглядаючись через плече на Денні, що сидів на купі ковдр. — Як ти гадаєш, доко? Може, побачимо оленя. Або карибу.

— Звісно, тату.

«Фольксваґен» старанно вибирався все вище й вище. Стрілка спідометра впала мало не до п'яти миль на годину й зупинилася, коли Джек, з’їхавши з дороги,

(«Мамо, що там написано?» — «МАЛЬОВНИЧИЙ ПОВОРОТ», — покірно прочитала Венді.)

натиснув на ручне гальмо й дозволив «фольксваґену» прокотитися за інерцією.

— Ходімо, — сказав він і виліз із машини.

І вони всі разом пішли до шлагбаума.

— Ось, — сказав Джек і показав угору й ліворуч.

Венді раптом відкрила для себе, що є істина в кліше: у

неї справді перехопило дух. Якийсь час вона взагалі була не в змозі дихати, вражена краєвидом. Навпроти — хтозна, як далеко? — у небо здіймалась гора, ще вища від цієї, зазубрена верхівка здавалася силуетом, над яким сяяв німб сонця, що вже почало свій шлях до заходу. Унизу під ними лежала вся долина; схили, по яких вони видиралися в «жуку, що вибивається з сил», обривалися вниз із такою запаморочливою раптовістю, що Венді зрозуміла — якщо занадто довго дивитися туди, занудить, і її навіть може вирвати. У чистому, ясному повітрі уява, вирвавшись із шор розуму, повністю ожила, і дивитися означало безпомічно спостерігати, як поринаєш усе нижче, нижче, нижче; як, крутячись повільною каруселлю, міняються місцями схили й небо, як мов ледача повітряна кулька з твого рота пливе крик, а сукня тріпоче на вітрі...

Венді відірвала погляд від схилу, майже змусивши себе до цього, і простежила за пальцем Джека. їй вдалося розгледіти шосе, що притулилося до цього соборного шпилю з одного боку, настільки круте, що ніби повертало назад на себе, але незмінно спрямоване на північний захід, піднімаючись уже під менш стрімким кутом. Ще далі Венді побачила, як сосни, що похмуро притулилися до схилу, немов увіткнуті просто в нього, поступаються місцем просторому зеленому квадратові газону, посеред якого стояв готель «Оверлук». Побачивши його, вона знову набула голосу й подиху

— Джеку, це чудово!

— Так, — відповів він. — Уллман каже, що, на його думку, це — найкраще місце в Америці, іншого такого немає. На Уллмана мені, взагалі ж, начхати, але, можливо, так воно і є... Денні! Денні, тобі зле?

Венді оглянулася на малого, і раптовий страх за нього стер все інше, яким би дивовижним воно не було. Вона стрілою кинулася до дитини. Тримаючись за огорожу, Денні дивився вгору, на готель, і обличчя в нього було нездорового сірого кольору. Очі порожні, як у людини, що ось-ось зомліє.

Вона опустилася поруч на коліна, поклавши йому руки на плечі, щоб підбадьорити й заспокоїти.

— Денні, що...

Поруч став Джек.

— З тобою все о’кей, доко? — Він коротко струснув Денні, й погляд хлопчика прояснився.

— Так, тату. Усе чудово.

— Що це було, Денні? — запитала Венді. — У тебе закрутилася голова, любий?

— Ні, просто... просто задумався. Вибач. Я не хотів вас лякати. — Він глянув на батьків, що стояли поруч на колінах, і слабко, схвильовано посміхнувся. — Може, це від сонця. Мені сонце потрапило в очі.

— Зараз приїдемо в готель і дамо тобі ковточок води, — сказав тато.

— Добре.

Але й у «жуку», який по більш пологому схилу рухався вперед і вгору значно впевненіше, Денні, сидячи між ними, усе поглядав уперед на дорогу, іноді дозволяючи собі сковзнути оком по готелю «Оверлук», що виблискував на сонці безліччю вікон, які зорили на захід із масивної споруди. У сніжному бурані йому привидівся саме цей будинок, темний, сповнений глухого стукоту, і якась жахлива, огидна, але знайома фігура розшукувала його в довгих коридорах, вистелених килимоджунглями. Саме щодо цього місця його застерігав Тоні. Тут. Отут. Чим би це Тремс не було — воно жило тут.

9. Виписка

Одразу за високими, старомодними парадними дверима їх чекав Уллман. Потиснувши руку Джеку, він холодно кивнув Венді, можливо, завваживши, як повернулися голови, коли вона пройшла у вестибюль: розсипане по плечах золотаве волосся, проста сукня в матроському стилі. Поділ скромно завмер на два сантиметри вище колін, але й цього спостерігачеві було досить, щоб зрозуміти — ноги гарні.

Здається, лише Денні Уллман сприйняв по-справжньому тепло, але з таким Венді стикалася й раніше. Схоже, Денні відповідав уявленням про дітей тих людей, які зазвичай дотримувалися щодо них такої ж думки, як і В. С. Філд⁷. Злегка нахилившись, він простягнув Денні руку. Малий без посмішки офіційно потиснув її.

— Мій син Денні, — сказав Джек. — І моя дружина Він-ніфред.

— Дуже приємно познайомитися з вами обома, — сказав Уллман. — Скільки тобі років, Денні?

— П'ять, сер.

— Це ж треба, сер. — Уллман посміхнувся й глянув на Джека. — Він добре вихований.

— Аякже, — сказав Джек.

— Місіс Торренс, — він так само злегка їй поклонився, і на мить зніяковіла Венді подумала було, що Уллман поцілує їй руку. Він прийняв долоню, яку вона непевно простягнула йому, але лише для того, щоб ненадовго стиснути обома руками. Долоньки Уллмана виявилися маленькими, сухими й гладкими, і Венді здогадалася, що він їх припудрює.

У вестибюлі кипіла робота. Віднесли майже всі старомодні стільці з високими спинками. Туди-сюди снували розсильні з валізами, а біля стійки, на якій стояла масивна латунна каса, вишикувалася черга. Наліплені на касу перебивні картинки «Банк-Америкен» і «Майстер-Чедж» дратували своєю несучасністю.

Праворуч, біля високих двостулкових дверей, обидві половинки яких були щільно зачинені й зв’язані мотузкою, у старомодному каміні палали березові дрова. На дивані, присунутому мало не впритул до вогню, сиділи три черниці. Обклавшись із усіх боків поставленими одна на одну сумками, вони перемовлялися й посміхалися, чекаючи, коли черга на виписку зменшиться. Під поглядом Венді вони дружно вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що і її губ торкнулася посмішка: наймолодшій із черниць було не менше шістдесяти.

Приглушений гул голосів на задньому плані, неголосне «тінь!» срібного дзвіночка каси, коли один із чергових клерків дзвонив у нього, трохи нетерпляче «далі, будь ласка!» — все це навівало яскраві теплі спогади про їхній із Джеком медовий місяць у нью-йоркському «Бікман-Тавері». Уперше Венді дозволила собі повірити, що, можливо, саме цього й потребувала їхня трійця: провести разом, оддалік від світу, цілий сезон, щось на кшталт медового місяця для всієї родини. Вона любовно посміхнулася Денні, який чесно витріщався довкола на геть усе. Перед ґанком зупинився ще один лімузин, сірий, як жилет банкіра.

— Останній день сезону, — казав Уллман. —- День закриття. Неодмінна метушня. Я, властиво, сподівався, що ви приїдете години до третьої, пане Торренсе.

— Хотілося дати «фольксваґену» фору на той випадок, якщо він вирішить покапризувати, — сказав Джек. — Але обійшлося.

— Дуже вдало, — сказав Уллман. — Я маю намір пізніше влаштувати вам трьом екскурсію по нашій території, і, звичайно, Дік Геллоран хоче показати пані Торренс кухню «Оверлука». Однак...

Мало не налетівши на нього, підійшов клерк.