Стивен Кинг – Сяйво (страница 13)

Тато потрапив в аварію? Мені наснилося...

Вона не зізнавалася собі, наскільки Денні вплинув на те, що вона залишилася з Джеком, але зараз, у легкій дрімоті, можна було визнати: із самого початку Денні був хлопчиком Джека. Так само як теж майже із самого початку вона була татовою донею. Вона не могла пригадати жодного випадку, щоб Денні виплюнув молоко з пляшечки Джекові на сорочку. Джек міг нагодувати його після того, як вона з відразою здавалася — навіть коли в Денні різалися зубки і йому було боляче жувати. Коли в Денні болів живіт, їй доводилося цілу годину заколисувати його, щоб він почав заспокоюватись, а Джек просто брав Денні на руки, кілька разів проходив із ним по кімнаті — і той засинав у тата на плечі, надійно засунувши до рота великий палець.

Йому не було неприємно міняти пелюшки — навіть у тих випадках, які він називав «спецдоставкою». Він просиджував разом із Денні годинами, підкидаючи його на колінах, граючись пальчиками, корчачи йому пички, а Денні смикав його за носа й реготав. Джек виводив закономірності й безпомилково користувався ними, приймаючи на себе будь-які наслідки. Навіть коли їхній син був ще грудним, він брав Денні з собою в машину, їдучи по газету, пляшку молока або по цвяхи в будівельну крамницю. Коли Денні було всього півроку, Джек взяв його на футбольний матч Стовінґтон—Кін, і малий усю гру непорушно просидів у тата на колінах, загорнений у ковдрочку, затиснувши в пухкому кулачку маленький стовінґтонский прапорець.

Він любив маму, але він був татів синочок.

Так хіба вона сама не почувала раз за разом, як син без слів цротивиться навіть думці про розлучення? Вона думала про це в кухні, перевертаючи думку в голові так само, як перевертала картоплю для вечері, підставляючи під лезо овочерізки. А обернувшись, бачила, що Денні, який сидить по-турецьки на кухонному стільці, дивиться на неї водночас перелякано і звинувачуюче. Коли вони гуляли в парку, він раптом хапав її за обидві руки й говорив — майже вимагав: «Ти мене любиш? Ти тата любиш?» І зніяковівши, Венді кивала або казала: «Звичайно, любий». Він мчав до качиного ставка так, що перелякані качки в паніці перед маленьким зарядом його лютості, плескаючи крильми, із крекотом перелітали на інший берег. Венді, дивуючись, пильно дивилася йому вслід.

Бували навіть часи, коли здавалося, що рішучість Венді принаймні обговорити із Джеком стан справ розсіялася не через її слабкість, а з волі сина.

Я не вірю в такі речі.

Але уві сні вона вірила в них. У сні, поки сім'я її чоловіка висихало на стегнах, Венді почувала, що всі вони гуртуються усе міцніше, і якщо цю їхню триєдність буде зруйновано, то не зсередини, а ззовні.

Вірила вона здебільшого в те, що концентрувалося навколо її любові до Джека. Вона ніколи не переставала любити його, може за винятком того похмурого періоду, що настав одразу після «нещасного випадку» з Денні. І сина вона любила. Та найдужче любила їх обох разом — чи гуляли вони, чи їхали, чи просто застигали, сівши грати в «стару діву», насторожено схиливши голови — Джек велику й Денні маленьку — до віял карт, чи ділилися кока-колою, чи розглядали комікси. Венді дуже подобалося, що вони в неї є, і вона сподівалася, що Господь милостивий і та робота доглядача готелю, на яку Джека влаштував Ел Шоклі, стане початком повернення кращих часів.

Ось підніметься вітер, дитинко,

І сум розвіє увесь...

Повернулася мелодія — тиха, солодка, приємна, затрималася, проводжаючи Венді в глибокий сон, де припиняли існування всі думки, а обличчя, проявні в нічних видіннях, зникали, не запам’ятавшись.

7. В іншій спальні

Денні прокинувся. У вухах ще стояв голосний стукіт, а п’яний, лютий, роздратований голос вигукував: Вийди-но сюди, отримай, що заслужив! Я знайду тебе! Я знайду тебе!!!

Але тепер виявилося, що це стукає його розшаленіле серце, а єдиним голосом серед ночі було далеке виття поліцейської сирени.

Він непорушно лежав у ліжку, дивлячись у стелю спальні, де ворушилися під вітром тіні листя. Звиваючись, вони подвоювалися, утворюючи силуети, схожі на дикий виноград і ліани, на джунглі; силуети, що нагадують візерунки товстого килима. Денні був у піжамі «Доктор Дентон», але між піжамною курточкою й шкірою наросла щільна сорочка поту.

— Тоні? — прошептав він. — Ти тут?

Відповіді не було.

Він вислизнув з ліжка, тихенько подибав через кімнату до вікна й виглянув на Арапаго-стріт, у цю пору застиглу й тиху. Була друга ночі. Надворі нікого не було — лише пустельні тротуари, на яких горбками лежало опале листя, та ще припарковані авта і довгошиїй ліхтар на розі, навпроти бензоколонки Кліффа Брайса. Ковпачок на верхівці й своєю непорушністю ліхтар скидався на чудовисько з фантастичного шоу

Він оглянув усю вулицю, напружуючи очі, щоб помітити невиразний, манливий силует Тоні, але ніде нікого не виявилося.

У кронах дерев зітхав вітер, а по пустельних тротуарах і навколо коліс залишених на ніч автомобілів шелестіло опале листя. Звук був дуже тихий, сумовитий, і хлопчик подумав, що, можливо, він — єдиний у Боулдері настільки вирвався зі сну, щоб чути його. Принаймні, єдина людина. Неможливо було довідатися, що ще може виявитися там, серед ночі; що може скрадатися в тіні, голодне, роздивлятися й нюхати вітер.

Я знайду тебе! Я знайду тебе!

— Тоні? — знову прошептав він, але без особливої надії.

Відповіддю був лише вітер, цього разу він налетів значно

різкіше, обсипавши листям похилий дах під вікном Денні. Кілька листочків, що зісковзнули у водостічний жолоб, завмерли там, як утомлені танцюристи.

— Денні... Денні...

Зачувши знайомий голос, він здригнувся й, витягаючи шию, висунувся з вікна, чіпляючись маленькими руками за підвіконня. Голос Тоні пролунав серед ночі, і ніч тихо, таємно ожила, шерехи не припинилися навіть тоді, коли вітер знову влігся, листя завмерло, а тіні перестали ворушитися. Він подумав, що біля автобусної зупинки за декілька будинків від свого помітив шматочок темнішої тіні, але було важко сказати, правда це чи йому привиділося.

— Не їдь, Денні...

Потім знову налетів вітер, змусивши його прищулитися, і тінь зникла з автобусної зупинки — якщо вона взагалі була там. Він постояв біля вікна ще (хвилину? годину?) якийсь час, але більше нічого не дочекався. Нарешті знову ліг у ліжко, натягнув ковдру до підборіддя й почав спостерігати за тим, як тіні, що їх відкидало хиже світло вуличного ліхтаря, перетворюються на джунглі, звиваються, повні м'ясоїдних рослин, які мали тільки одне бажання: оповитися довкола нього, висмоктати з нього життя й потягти униз, у пітьму, де червоним палало одне-едине слово:

ТРЕМС.

ЧАСТИНА ДРУГА ДЕНЬ ЗАКРИТТЯ

8. «Оверлук»

Мама хвилювалася.

Вона боялася, що «жук» не здолає всі ці гірські підйоми й спуски і вони застрягнуть де-небудь на узбіччі, а тим часом ще хтось мчатиме по шосе й зіткнеться з ними. Але Денні був налаштований більш оптимістично: якщо тато вважає, що «жук» упорається з цією останньою поїздкою, отже, так напевно й буде.

— Ми вже майже приїхали, — сказав Джек.

Венді легенько пригладила волосся на скронях.

— Дякувати Богу.

Вона сиділа праворуч; а на колінах, титулкою вниз, лежала розкрита книжка Вікторії Голт у м'якій палітурці. Венді була в синій сукні — як вважав Денні, найкращій. У сукні був матроський комірець, і Венді в ньому мала зовсім юний вигляд — справжнісіньке тобі дівчисько, що закінчує коледж. Тато раз по раз клав руку їй на ногу, значно вище коліна, а вона, безупинно сміючись, скидала її зі словами: «Мухо, киш».

На Денні гори справили враження. Одного разу тато брав його з собою в гори неподалік від Боулдера, вони звалися Флетайронські, але ці були значно вищі, вершини красиво припорошив сніг, і тато сказав, що таке тут буває часто, практично весь рік.

А потім вони в’їхали власне в гори — не в яке-небудь передгір’я. Куди не глянь, навколо піднімалися стрімкі скелі, такі високі, що навіть витягаючи у віконце шию, побачити їхні вершини навряд чи можна було. Коли вони виїжджали з Боулдера, було близько вісімдесяти ступнів. Зараз, одразу після полудня, тутешнє повітря здавалося прохолодним, свіжим і підбадьорливим, як буває у Вермонті в листопаді, й тато увімкнув грубку... працювала вона, щоправда, не так і добре. Вони проїхали кілька табличок з написом: «ЗОНА КАМЕНЕПАДУ» (мама прочитувала йому кожну), і хоча Денні стривожено чекав, що який-небудь камінь упаде, нічого не впало. Принаймні досі.

Півгодини тому вони проїхали інший покажчик — про нього тато сказав, що це дуже важливо. Там було написано: «В’ЇЗД НА САЙДВІНДЕРСЬКУ ДОРОГУ», і тато розповів, що взимку снігоочисники добираються тільки сюди. Далі дорога стає занадто крутою. На зиму її закривають — від маленького містечка Сайдвіндер (саме перед тим, як дістатися до цього покажчика, вони проїхали через нього) аж до Бакленда, штат Юта.

Зараз вони проїжджали повз інший покажчик.

— Ма, а це що?

— Там написано: «МАШИНАМ, ЩО ЇДУТЬ ПОВІЛЬНО, ТРИМАТИСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». Це про нас.

— «Жук» упорається, — сказав Денні.

— Дай Боже! — сказала мама й схрестила пальці. Денні подивився вниз, на її сандалії з відкритими носаками, і побачив, що пальці ніг вона теж схрестила. Він гмикнув. Вона посміхнулася у відповідь, але зін знав, що мама й далі хвилюється.