Стивен Кинг – Сяйво (страница 12)

— Поздоровляю, — сказала вона, заколисуючи Денні. Той знову майже заснув. — Може, через тебе в малого струс мозку.

— Просто шишка. — У похмурому тоні чулося бажання впевнити її, що він розкаюється: маленький хлопчик. На мить Венді відчула ненависть.

— Можливо, — непроникно сказала вона. — А може, й ні. — Вона стільки разів чула, як точнісінько таким же тоном мати розмовляла з її батьком, який утік, — і їй стало не по собі, вона злякалася.

— Яблучко від яблуні... — пробурмотів Джек.

— Іди спати! — крикнула вона, страх вирвався назовні, перетворившись на гнів. — Іди спати, ти п’яний!

— Ти мені не вказуй, що робити.

— Джеку... будь ласка, нам не варто... — Слів не було.

— Не вказуй мені, що мені робити, — зловісно повторив він і пішов у спальню. Венді залишилася в кріслі, Денні знову спав. За п’ять хвилин у вітальню поплив храп Джека. Це була перша ніч, яку вона провела на дивані.

Тепер вона, засинаючи, неспокійно ворочалася в постелі. Звільнені сном від стрункого плину думки попливли, минаючи перший рік життя в Стовінґтоні й справи, що йшли все гірше, аж доки геть розладналися, коли чоловік зламав Денні руку, — і пригадався той ранок, коли вони снідали на самоті.

Денні у дворі грався з вантажівками на купі піску, рука все ще була в гіпсі. Джек сидів за столом блідий, посірілий, у пальцях тремтіла сигарета. Венді зважилася попросити розлучення. Питання вона вже розглянула під сотнею різних кутів — чесно кажучи, міркувати на цю тему вона почала за півроку до зламаної руки. Вона переконувала себе, що якби не Денні, прийняла б рішення вже давно — але й це не обов’язково було правдою. Довгими ночами, коли Джека не було вдома, вона марила, і завжди їй бачилося обличчя матері, а ще власне весілля.

(«Хто віддає цю жінку?» Батько стояв у кращому костюмі — не бозна-якому, звичайно, він працював комівояжером, розвозив партії консервованих товарів, і вже тоді починав розорятися, — втомлене обличчя здавалося таким старим, таким блідим: «Я віддаю».)

Навіть після нещасного випадку — якщо це можна було назвати нещасним випадком — Венді була не в змозі подивитися правді в очі, визнати, що заміжжя виявилося з вадою. Вона чекала, мовчки сподіваючись, що станеться диво і Джек усвідомить те. Що відбувається не лише з ним, але й з нею. Але він і не думав пригальмувати. Чарочка перед тим, як піти в академію, дві чи три склянки пива за ленчем у «Стовінґ-тон-гаузі». Три чи чотири келихи мартіні за обідом. П’ять чи шість, коли Джек перевіряв роботи й виставляв оцінки. У вихідні дні бувало гірше. У ті вечори, що він проводив поза домом з Елом Шоклі — ще гірше. Вона й уявити собі не могла, що фізично здоровій людині/життя може заподіювати такий біль. Біль вона відчувала постійно. Наскільки в цьому була винна вона сама? Це питання мучило Венді. Вона почувала себе своєю матір'ю. Батьком. Іноді, коли Венді почувала себе самою собою, вона дивувалася, що з ними відбувається. Вона не сумнівалася, що мати візьме її в дім, а за рік, протягом якого Венді буде спостерігати, як Денні заново переповивають, готують йому нову їжу або заново годують, протягом якого вона буде приходити додому й виявляти, що в нього інша одежа або підстрижене волосся, а книжки, які мати вважала невідповідними, викинуті на забите мотлохом горище... за півроку такого життя в неї станеться нервовий зрив. А мати заспокійливо поплеще її по руці й скаже: Хоч ти й не винувата, винити більше нема кого. Коли ти стала між батьком і мною, ти показала свою натуру. Ти завжди була впертою.

Мій батько, батько Денні. Мій, його.

(Хто віддає цю жінку? Я віддаю. Він помер від серцевого нападу за півроку.)

Тієї ночі вона майже до приходу Джека, до ранку, пролежала без сну, думаючи, приймаючи рішення.

Розлучення необхідне, сказала вона собі. Мати й батько тут ні до чого. Так само як почуття провини Венді щодо їхнього шлюбу й відчуття власної неадекватності. Якщо вона воліла хоч щось урятувати після свого раннього подорослі-шання, то заради Денні, заради неї самої розлучення було необхідне. Напис на стіні був жорстокий, але виразний. Її чоловік — пияк. Тепер, коли він так п'є і йому так зле пишеться, він не в змозі контролювати свій кепський характер. Випадково чи не випадково, але він зламав Денні руку. Він ось-ось втратить роботу, якщо не цього року, то наступного. Венді вже помітила звернені до неї співчуваючі погляди дружин інших викладачів. Вона сказала собі, що, поки могла, трималася за це чортзна-що — своє сімейне життя. Тепер із цим доведеться закінчувати. У Джека залишиться повне право заходити в гості, а його підтримка потрібна буде Венді, лише поки вона що-небудь не підшукає й сама не стане на ноги. А це доведеться зробити дуже швидко, оскільки хто знає, як довго Джек могтиме виплачувати аліменти. Вона постарається зробити розлучення якомога менш болісним. Але покінчити з цим треба.

Міркуючи так, Венді провалилася в неглибокий сон, що не дає відпочинку, її переслідували видіння матері й батька. Та ти просто розвалюєш сім'ю, ото й усе, — сказала мати. Хто віддає цю жінку? — спитав священик. Я віддаю, — відповів батько. Але коли настав яскравий сонячний ранок, вона почувала те ж саме. Вона стояла спиною до Джека, зануривши долоні в теплу раковину з посудом, і почала з неприємного.

— Хочу поговорити з тобою про те, що може виявитися кращим для нас із Денні. Може, і для тебе теж. Напевно, нам треба було поговорити про це раніше.

І тут він сказав дивну річ. Вона очікувала гніву, очікувала, що збудить у ньому жорстокість, почує обвинувачення. Вона чекала божевільного ривка до бару. Тільки не цієї м’якої, майже невиразної відповіді — це було так на нього не схоже. Немов Джек, з яким вона прожила шість років, минулої ночі не повернувся, а його місце зайняв якийсь нетутешній двійник, якого вона й не знала і якому навряд чи змогла б коли-небудь довіряти повністю.

— Зробиш для мене дещо? Одну послугу?

— Яку? — Довелося докласти зусиль, щоб голос не тремтів.

— Поговорімо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

І вона погодилася. Вони тоді так і не поговорили. Весь той тиждень він більше, ніж зазвичай, бачився з Елом Шоклі, але повертався додому рано й спиртним від нього не пахло. Венді казала собі, що відчуває запах перегару, але знала, що це не так. Минув ще тиждень. І ще.

Питання про розлучення без голосування повернулося на перегляд.

Що відбулося? Вона не переставала дивуватися і, як і раніше, не мала про це ані найменшого уявлення. Ця тема була для них табу. Джек нагадував людину, що заглянула за ріг і зненацька побачила там монстра, який чекає на неї, припавши до землі серед висохлих скелетів колишніх жертв, готується стрибнути. У барі, як і раніше, було спиртне, але він до нього не торкався. Венді тисячу разів вирішувала викинути пляшки, але зрештою завжди відмовлялася від цієї думки, немов цей учинок порушив би якісь незрозумілі чари.

Та ще доводилося зважати на Денні.

Якщо вона відчувала, що чоловіка зовсім не знає, то перед сином мала побожний страх — побожний страх у буквальному розумінні, якийсь невизначений забобонний жах.

У легкій дрімоті Венді уявилася мить його появи на світ. Вона знову лежала на родильному столі, обливаючись потом, волосся злиплося пасмами, ноги при потугах виверталися назовні,

(міні-кайф від наркозу, який їй давали маленькими порціями. Якось вона пробурмотіла, що відчувала себе немов у рекламі групового зґвалтування, а акушерка — стріляний горобець, яка прийняла стільки пологів, що цими дітьми можна заселити університет, — вирішила, що це страшенно смішно)

лікар стояв між ногами, акушерка — збоку, вона готувала інструменти й наспівувала собі під ніс. Через усе менші інтервали повторювався гострий біль, наче у Венді встромляли осколки скла, кілька разів, як не соромно їй було, вона скрикнула.

Потім лікар доволі суворо повідомив її, що вона повинна ТУЖИТИСЯ, і вона натужилася, а потім відчула, як із неї щось витягають. Відчуття було виразним, певним, їй ніколи не забути його — щось витягни. А потім лікар підняв її сина за ніжки (побачивши малюсінький член, Венді відразу зрозуміла: хлопчик), але коли лікар узявся за наркозну маску, вона помітила дещо ще — таке страшне, що знайшла в собі сили закричати, хоча гадала, що вже викричалася до кінця.

У нього немає обличчя!

Але обличчя, звичайно ж, було, миле личко її Денні, а оболонка плоду, що огорнула його при народженні, тепер лежала в маленькій посудині — Венді зберігала її, трохи соромлячись цього. Вона не вірила давнім прикметам, але однаково зберегла «сорочку». Жіночі балачки Венді не схвалювала, але хлопчик із самого початку був незвичайним. Вона не вірила в шосте чуття, але...

Тато потрапив в аварію? Мені наснилося, що тато потрапив в аварію.

Щось змінило Джека. Венді не вірила, що справа лише в її готовності розлучитися. Тоді, під ранок, поки вона неспокійно спала, щось сталося. Ел Шоклі сказав, що не сталося нічого, зовсім нічого, але відвів очі, а якщо вірити шкільним пліткам, Ел теж кинув пити.

Тато потрапив в аварію.

Випадкове зіткнення з долею, можливо, звісно, нічого більш певного. Газети, які вийшли на ранок і наступного дня, вона прочитала уважніше, ніж зазвичай, але не знайшла нічого, що можна було б пов’язати із Джеком. Борони Боже, вона вишукувала аварію з наїздом, скандал у барі, що закінчився серйозними ушкодженнями чи... хтозна? І кому це треба знати? Але поліція так і не з’явилася — ні щоб задати питання, ні з ордером на взяття зіскрібків фарби з бампера «фольксваґена». Нічого. Ось лише чоловік повністю змінився, а син, прокинувшись, сонним голосом запитав: