Стивен Кинг – Сяйво (страница 16)
10. Геллоран
Кухар зовсім не відповідав уявленням Венді про типового персонажа з готельної кухні. Бодай тому, що до такого типа слід було звертатися «шеф» — про простацьке «кухар» і мови бути не могло: куховаркою Венді ставала тоді, коли, покидавши в себе на кухні у змазану жиром каструльку «Пірекс» всі залишки, додавала туди вермішель. Крім того, кулінарові-чарівникові з такого готелю, як «Оверлук», реклама якого розміщувалася в розділі «Курорти» нью-йоркської «Санді тайме», належало бути низеньким, кругленьким, з одутлим (як у Пончика Піллсбері) обличчям, неодмінно прикрашеним тоненькими, мов намальованими олівцем, вусиками в стилі зірок музичних кінокомедій сорокових років; йому належало бути темнооким, а також мати французький акцент і огидний характер.
Темнооким Геллоран був — але й тільки. Він виявився високим негром зі скромною стрижкою «афро», вже ледь припудреною сивиною. У нього була м’яка південна вимова, й він багато сміявся, показуючи зуби, занадто білі й рівні, щоб бути справжніми. Напевно це був протез від Сірса й Робака зразка 1950 року. Кілька таких протезів були в батькс Венді, він прозвав їх «робакерами». Бувало, за вечерею батько комічно виштовхував їх із рота... тепер Венді пригадала, що так бувало щоразу, коли мати виходила на кухню або до телефону.
Денні глянув угору на чорного гіганта в костюмі із синього сержу8, а потім посміхнувся, коли Геллоран легко підняв його на руки, посадив на згин ліктя й сказав: «Ти ж не збираєшся просидіти тут усю зиму?»
— А таки збираюся, — сказав Денні із соромливою посмішкою.
— Hi-і, ти поїдеш із мною в Сен-Піт, і навчишся готувати, і щовечора будеш ходити на пляж і спостерігати за крабами. Гаразд?
Денні захоплено гигикнув і похитав головою: ні. Геллоран зсадив хлопчика на землю.
— Якщо передумаєш, — серйозно сказав Геллоран, нахиляючись до нього, — краще поквапся. Півгодини — і я в машині. Ще дві з половиною години — і я вже сиджу в залі виходу № 32, термінал Б, у Степлтонському міжнародному аеропорту, за милю вище від Денвера, Колорадо. Ще три години — і я винаймаю машину в аеропорту Маямі, мчу в сонячний Сен-Піт, чекаю й не дочекаюся, коли одягну плавки, і сміюся в кулачок з усіх, хто застряг у снігу. Уявляєш, хлопчику?
— Так, сер, — посміхаючись сказав Денні.
Геллоран повернувся до Джека з Венді.
— Класний хлопчина!
— Звісно, — сказав Джек, простягаючи руку. Геллоран потис її. — Я — Джек Торренс. Моя дружина, Вінніфред. З Денні ви вже познайомилися.
— І це було дуже приємно. Мем, ви Вінні чи Фредді?
— Я Венді, — відгукнулася вона з посмішкою.
— О’кей. Мабуть, так краще. Ходіть сюди. Містер Уллман хоче, щоб ви зробили обхід — отож і маєте обхід. — Він похитав головою й пробурмотів собі під ніс: «Але ж і радий же я буду побачитися з ним востаннє!»
Почав Геллоран із того, що повів по найбільшій кухні, яку лише Венді доводилося бачити. Кухня сяяла чистотою. Усе було відполіроване до блиску. Вона була більше, ніж просто великою — що аж ставало лячно. Венді йшла поруч Гелло-рана, а тим часом Джек, опинившись не в своїй стихії, трохи відстав разом із Денні. Довга дошка біля мийки з чотирма раковинами була завішана різноманітними різальними інструментами — від овочерізок до великих дворучних різницьких ножів. Дошка для різання хліба була не меншою за кухонний стіл в їхній боулдерській квартирі. Одну зі стін — усю, від підлоги до стелі, — вкривав уражаючий набір сковорідок і каструль із нержавіючої сталі,
— По-моєму, щоразу, коли я зайду сюди, мені доведеться залишати доріжку із хлібних крихт, — сказала Венді.
— Не дозволяйте їй залякати себе, — відгукнувся Геллоран. — Вона, звичайно, не маленька, але все ж це лише кухня. Більшої частини цих дрібниць вам і торкатися не доведеться. Тримайте її в чистоті, а більшого я й не прошу. На вашому місці я б користувався он тією плитою. Взагалі, всього їх три, але ця найменша.
«Найменша!» — понуро подумала Венді, розглядаючи плиту. Там було дванадцять конфорок, дві звичайні духовки й одна голландська, угорі був котел з підігрівом, де на повільному вогні можна було кип’ятити соуси або запікати боби, жаровня й підігрівник — плюс мільйон циферблатів і термометрів.
— Тільки газ, — сказав Геллоран. — Венді, ви раніше готували на газі?
— Так.
— Люблю газ, — сказав він і увімкнув одну з конфорок. Вона одразу ж розцвіла синіми язичками полум’я, й Геллоран ніжно прикрутив його до слабкого вогнику. — Хотів би я подивитися, на якому вогні ви готуєте. Бачите, де всі крани від конфорок?
— Так.
— А циферблати духовок усі позначені. Мені до душі середня, вона, схоже, гріє найрівніше, але ви користуйтеся якою захочете — а то й усіма трьома, якщо треба.
— У кожній можна приготувати такий обід, як по телевізору показують, — сказала Венді й непевно засміялася.
Геллоран розкотисто зареготав.
— Тоді вперед, якщо вам подобається. Список усього їстівного я залишив над раковиною. Бачите?
— Он він, мамо! — Денні приніс два аркуші паперу, густо пописані з обидвох боків.
— Молодець, — сказав Геллоран, забираючи в нього листки й куйовдячи Денні волосся. — Точно не хочеш поїхати зі мною у Флориду, малий? Навчитися готувати найсмачніших у тому райському краю креветок по-креольськи?
Затуливши рота обома руками, Денні загиготів і втік до батька.
— Схоже, ви, друзі, можете тут утрьох харчуватися цілий рік, — сказав Геллоран. — У нас є холодильна камера, рефрижератор, будь-які овочі — цілі мішки, і два холодильники. Ходімо, покажу.
Наступні десять хвилин Геллоран відкривав ящики й дверцята, виявляючи їжу в такій кількості, якої Венді колись жодного разу не бачила. Запаси їстівного приголомшили її, однак заспокоїли зовсім не настільки, як вона розраховувала: на гадку однаково спадала група Доннера. Ні, про людожерство Венді не думала (з такою безліччю продуктів їм дуже нескоро довелося б урізати свій раціон до вбогої плоті одне одного), але її знову заполонила справді серйозна думка: піде сніг, і годинна поїздка звідси в Сайдвіндер перетвориться на велику операцію. Вони, мов які-небудь казкові істоти, будуть сидіти тут, у величезному покинутому готелі, поїдати залишені їм припаси й слухати дужий і неприємний вітер, що обдуває завалені снігом карнизи. У Вермонті, коли Денні зламав руку,
(коли Джек зламав Денні руку)
вона набрала номер, записаний на невеликій картці, прикріпленій до апарата, і викликала бригаду «швидкої допомоги». Усього за десять хвилин ті приїхали до них додому. На тій же маленькій картці були й інші номери. За п’ять хвилин можна було викликати поліцію, а пожежні приїжджали навіть швидше, бо пожежна станція була всього за три будинки вбік і один — назад. Було кому подзвонити, якщо згасне світло, пропаде вода, зламається телевізор. Але що буде тут, якщо з Денні станеться напад, він втратить свідомість і вдавиться язиком?
(О Божеу що за думки!)
А якщо почнеться пожежа? Якщо Джек звалиться в шахту ліфта й проломить собі череп? Якщо...
(Якщо ми чудово проведемо час, зараз же ПРИПИНИ це, Вінніфред!)
Спершу Геллоран відвів їх у рефрижератор, де подих перетворювався на смішні, довгі, схожі на повітряні кульки, хмарини. Здавалося, зима там уже настала.
Гамбургери у великих пластикових пакетах — по десять фунтів у кожному, дюжина пакетів; сорок цілих курчат звисали з гаків, рядком убитих у дерев’яні планки обшивки стін. Банки консервованої шинки стояли штабелями, як фішки для покеру. Під курчатами — десять шарів яловичини, десять — свинини й величезна бараняча нога.
— Любиш баранчиків, доко? — посміхаючись, запитав Геллоран.
— Дуже, — одразу ж відповів Денні. Баранчика він ще ніколи не пробував.
— Так я й знав. У холодні вечори немає нічого кращого від кількох добрячих шматків баранинки, та ще з м’ятним желе. М’ятне желе тут теж є. Баранина полегшує шлунок. Із цим сортом м’яса впоратися нелегко.
Джек за їхньою спиною із цікавістю запитав:
— Звідки ви знаєте, що ми звемо його «дока»?
Геллоран обернувся.
— Пардон?
— Денні. Ми іноді звемо його «дока». Як у мультфільмі про Баґза Банні.
— Так він просто викапаний док, чи не так? — Подивившись на Денні, Геллоран наморщив ніс, облизав губи й сказав: — Е-е-е, у чому справа, доко?
Денні захихикав, а тоді Геллоран дуже виразно щось
(справді не хочеш у Флориду, доко?)
сказав йому. Він розчув кожне слово. Ошелешений і трохи переляканий, Денні глянув на кухаря. Той серйозно підморгнув і знову зайнявся продуктами.
Венді перевела погляд із широкої, обтягнутої вовняною матерією спини на сина. У неї було неймовірно дивне почуття, що між ними щось відбулося — щось, чого вона зрозуміти не могла.
— Тут у вас дюжина упаковок сосисок, дюжина упаковок бекону, — говорив Геллоран. — Те ж саме зі свининою. У цьому ящику — двадцять фунтів масла.
— Справжнього масла? — запитав Джек.
— Клас А, номер перший.
— Я, здається, не пробував справжнього масла відтоді, як дитиною жив у Берліні, Нью-Гемпшир.
— Ну, тут вам його вистачить, поки олія ласощами не здасться, — сміючись сказав Геллоран. — А он там зберігається хліб — тридцять булок білого і двадцять — чорного. Ми в «Оверлуку» намагаємося підтримувати расову рівновагу, он воно як. Знаю, знаю, цього мало, але тут повно форм для випічки, а свіженьке завжди краще від розмороженого, що в будень, що у свята. Отут, унизу, риба. їжа для мізків, так, доко?