Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 96)

Він побіг туди, де стояла Мері, з опущеними плечима й похиленою головою.

— Ми мусимо перенести їх туди, — показав він на драбину. — Я не в змозі нікого нести, — відказала вона голосом плаксивої дитини. — Джаре, я уу-томилась!

— Я знаю, але ти впораєшся з Моллі, вона легенька. Я підніму бабусю і мою матір.

— Навіщо? Навіщо ми мусимо це робити?

— Тому що ті копи можуть шукати нас. Так сказав мій батько.

Він очікував, що вона запитає, що поганого в тому, якщо поліціанти їх знайдуть, але Мері не спитала. Джаред завів її до спальні — жінки лежали на двоспальному ліжку, а Моллі відпочивала на пухнастому рушнику в суміжній зі спальнею ванній кімнаті. Він підібрав Моллі і поклав її на руки Мері. Потім він взявся за місіс Ренсом, яка здалася важчою, ніж він пам’ятав. Але не дуже важкою, подумав Джаред і згадав, як любила наспівувати його мати, коли він був малим: «Ак-цен-туй позитив, від-ки-дай негатив».

— Не гай часу з містером Поміж-Тим[283], — промовив він, міцніше обхоплюючи те, що залишилося від старої пані.

— Га? Я не…

— Не звертай уваги.

З Моллі на руках Мері почала підніматися вгору, долаючи сходинки драбини повільними кроками. Джаред (уявляючи собі, що патрульна машина вже під’їхала до будинку і Ренґл з Берровзом читають напис на встановленому на галявині щиті: «ЗАЙДІТЬ І РОЗДИВІТЬСЯ») наддав плечем Мері в зад, коли вона зупинилася на половині драбини. Дівчина озирнулась на нього через плече.

— Джареде, ти дозволяєш собі зайве.

— Тоді поспіши.

Якось вона спромоглася дістатися верху, не впустивши свою ношу йому на голову. А слідом і Джаред, захеканий, заштовхав місіс Ренсом крізь отвір. Мері поклала маленьке тільце Моллі на голі дошки горища. Горище було просторим, на весь будинок. Низьким і вельми парким.

— Я повернуся, — сказав Джаред.

— Гаразд, але мені зараз важко чимсь перейматися. Від цієї спеки в мене болить голова.

Джаред поспішив назад до головної спальні. Він обхопив руками оповите тіло Лайли й відчув, як його травмоване коліно видало попереджувальний зойк. Він зовсім забув про її уніформу, про її важкі робочі черевики і службовий ремінь. Скільки це все додає до ваги здорової, з добрим харчуванням, жінки? Десять фунтів? Двадцять?

Він доніс її аж до драбини, оцінив на око її крутий нахил і подумав: «Я ніяк не зможу підняти матір туди. Жодним чином».

Та тут озвався дверний дзвоник, чотири висхідних трелі, і Джаред почав дертися вгору, не хекаючи тепер, а задихаючись. Він подолав три чверті шляху по драбині, і тут у нього скінчилося пальне. Якраз коли він намагався вирішити, чи зможе зійти донизу, не впустивши свою матір, з’явилися дві тоненькі руки, з розкритими долонями. Мері, дякувати Богу. Джаред подолав ще два щаблі і Мері змогла вхопитися за Лайлу.

Знизу почувся голос одного з поліціантів:

— Навіть незамкнено. Двері навстіж. Зайдемо.

Джаред штовхав. Мері тягнула. Разом вони спромоглися підняти Лайлу до рівня ляди. Мері упала на спину, засмикнувши Лайлу через край на горище. Джаред ухопився за верх драбини і потягнув. Та пішла вгору, складаючись по дорозі і він пригальмовував її останні пару футів, щоб вона не грюкнула в кінці.

Там, унизу, інший поліціянт гукнув:

— Геле-гев, є хто вдома?

— Наче якась жінка в курв’ячім лантусі може відповісти, — промовив інший і обидва розсміялися.

«Курв’ячі лантухи? — подумав Джаред. — Отак ви їх називаєте? Якби моя мати почула щось таке з ваших ротів, вона ваші краянські сраки вам носаками аж межи плечі б загнала».

Вони так само балакали, але рухалися в бік кухонного боку будинку, і Джаред більше не міг розібрати, що вони говорять. Його страх передався Мері, навіть в її дурманному стані, і дівчина обхопила Джареда руками. Він почув запах її поту, а коли її щока притислась до його щоки, він його відчув.

Голоси повернулись, і Джаред у думці послав копам внизу команду: «Йдіть звідси! Цей дім явно порожній, тому просто йдіть собі геть!»

Мері зашепотіла йому у вухо:

— Там їжа в холодильнику, Джаре. І в коморі також. Обгортка, яку я викинула у сміттєвий бачок. Що, як вони…

Великі копівські черевики тупали чап-чап-чап, поліціянти підійшли до сходів на другий поверх. Це було погано, але вони не балакали про їжу в холодильнику чи свіже сміття у бачку поряд з ним, і це було добре. («Ак-цен-туй позитив».)

Вони обговорювали, що їм робити з їхнім обідом.

Під ними і лівіше, один з копів — Ренґл, мабуть — промовив:

— Покривало на ліжку, як на моє око, наче зтроха пом’яте. А тобі як?

— Йо, — відповів інший. — Я б не здивувавсь, якби хтось потай залазив сюди ночувати, але, скоріш за все, люди, які приходять оглядати будинок, потенційні покупці, іноді сідають на нього, правильно? Або й лягають, випробовують ліжко. Природна річ, багато хто так робить.

Знову кроки, назад у коридор. Потім вони зупинились, і цього разу голоси лунали прямо з-під низу. Мері ще міцніше стисла руками шию Джареда і прошепотіла:

— Якщо вони знайдуть нас, що ми тут ховаємося, вони нас заарештують, ой лихо!

— Ш-ш-ш, — шепнув їй у відповідь Джаред, думаючи: — Вони б заарештували нас, навіть якби побачили там, унизу. Тільки назвали б це, мабуть, «піклувальним затриманням»[284].

— Ляда в стелі, — сказав один, либонь, Берровз. — Хочеш піднятися, перевірити горище, чи мені це зробити?

За цим питанням запала мить тиші, яка, здавалося, тягнулася цілу вічність. Потім той, що, мабуть, був Ренґлом, сказав:

— Можеш злазити, якщо тобі хочеться, але, якби Лайла і її син були в цім будинку, вони були б тут, унизу. І ще, в мене алергія. Я не маю наміру туди лізти, надихатися там пилюки.

— Та все ж…

— Берися, друзяко, — промовив Ренґл, й відразу ж шубовснула вниз драбина, впустивши на горище приглушене світло. Якби оповите коконом тіло Лайли лежало бодай на шість дюймів ближче до ляди, його б було видно знизу. — Порозкошуй ще й жарою там. Їй’бо, там градусів сто десять[285].

— Та ну його нахер, — сказав Берровз. — І раз уже за це зайшлося, то й тебе нахер разом із твоїм конем, на якому ти пнешся на п’єдестал. Алергія. Ходімо, забираймося звідси.

Драбина склалася вгору, закрившись цього разу з гучним грюком, від якого Джаред, хоч він і чекав цього звуку, аж смикнувся. Великі копівські черевики пішли вниз по сходах чап-чап-чап. Джаред прислухався, тамуючи подих, поки поліціянти постояли в передпокої, ще про щось побалакали. Притишеними голосами. Неможливо було вхопити чогось більшого за слово чи фразу. Щось про Террі Кумса; щось про нового поліціянта на прізвище Ґірі; і знову щось про обід.

«Йдіть уже! — хотілося крикнути Джареду. — Йдіть нахер, поки в нас із Мері тут не стався тепловий удар!»

Нарешті грюкнули передні двері. Джаред нашорошив вуха, щоб почути, як заводиться їхній крузер, проте не зміг. Чи то він занадто багато слухав гучної музики у своїх навушниках, чи звукоізоляція горища була достатньо глухою. Він порахував до ста, потім назад до нуля. Довше чекати було незмога. Ця спека його вбивала.

— Я думаю, вони поїхали, — сказав він.

Мері не відповіла, і йому дійшло, що її перед тим міцний тиск на його шию ослабнув. До цього він був надто зосереджений, щоб це помітити. Коли він обернувся подивитися на неї, руки дівчини безвільно впали вздовж її тіла, а сама вона повалилася на дощату долівку.

— Мері! Мері! Не засинай!

Відповіді не було. Джаред рвонув ляду, не думаючи про той грюкіт, який видала драбина, коли її підніжжя приземлилося на паркетну підлогу там, унизу. Він геть забув про копів. Мері була єдиним, про що він думав, єдиною, за кого він боявся. Може, ще не зовсім пізно.

Тільки ні. Він трусив її, але це не допомогло. Мері заснула, поки він прислухався, чи копи не повертаються назад. Тепер вона лежала поруч Лайли, її гарне обличчя вже затуманювалося під білим павутинням, яке діловито спліталося нізвідки.

— Ні, — прошепотів Джаред. — Вона так відчайдушно трималася.

Він просидів там майже п’ять хвилин, дивлячись, як кокон щільнішає, невтомно оповиваючи його дівчину, а потім зателефонував своєму батькові.

Подумав, це єдине, що він може зробити.

Розділ 4

1

У світі, куди якось перебралися жінки, Кенді Мешаум знайшла собі житло на Західно-Лавінській дорозі, ближче до тюрми. Що перегукувалося з минулим, оскільки її колишній дім також був тюрмою. В цьому, новому, світі, вона воліла жити разом з іншими жінками — всі регулярні учасниці Зборів — в анклаві, який вони створили з одного складського комплексу. Цей склад, як і «Шопвел» (на відміну від більшості тутешніх будівель), після невідомої кількості років занехаяності залишився майже цілком водонепроникним. Це була споруда у формі літери L, з двох поверхів, складена з контейнерів на вирубаній і замощеній бетоном ділянці лісу.

Зроблені з тривкого пластику і фібергласу, складські бокси чудово підтвердили обіцянку водонепроникнення, яку можна було прочитати на вицвілому рекламному щиті надворі. Трава і дерева вдерлися на бетонне довкілля, і листям забило зливну систему, але то була легка робота: вирубати обрость і розчистити дренаж, а бокси, коли їх звільнили від ящиків з непотрібним майном, стали чудовими, хай і не вельми красивими квартирами.

Хоча зі своєю Кенді Мешаум постаралась любовно, як мало хто, подумала Лайла.

Вона обійшла бокс, який заповнювало природне світло, що лилося крізь прочинені брамні двері. Посеред кімнати стояло гарно зроблене ліжко, покрите блискучо-червоною стьобаною ковдрою, яка вбирала сонячне світло. На безвіконній стіні висів морський краєвид: блакитне небо і частина скелястого узбережжя. Картина, ймовірно, знайшлася серед оригінальних речей у цьому боксі. В кутку стояло крісло-гойдалка, а на долівці поряд з кріслом — кошик із пряжею, простромленою двома мідними шпицями. В іншому кошику, неподалік, лежали парами досконало сплетені шкарпетки, результати її роботи.