Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 98)
— Чогось я певна, що ти вмостилася своєю сракою на першого мера Дулінга, — сказала Дженіс.
— Перетерпить. Хтось же прав його нижню білизну. Це наша нова почесна лава.
Лайла усвідомила, що вона розлючена. Чим завинила Ессі, чи та ж Кенді Мешаум, окрім того, що вони нарешті знайшли собі кілька місяців щастя поза межами своїх цілковито паскудних життів? Щастя, дароване за ціною не більше кількох ляльок та переробленої камери схову без вікон.
А чоловіки їх спалили. Вона не мала щодо цього сумнівів. Отак закінчилася їхня історія. Якщо ти помираєш там, ти помираєш і тут. Чоловіки просто вирвали їх зі світу — відразу з двох світів. Чоловіки. Схоже, від них нема спасу.
Дженіс неначе прочитала її думки… чи, ймовірніше, її обличчя.
— Арчі, мій чоловік, був доброю людиною. Підтримував усе, що б я не робила.
— Йо. Але він помер молодим. Можливо, ти б трималася іншої думки, якби він досі був на світі.
Жахливими були ці слова, але Лайла не шкодувала про сказане. З якоїсь причини їй на думку навернулося старе амішівське прислів’я: «ПОЦІЛУНКИ НЕТРИВКІ, А КУХОВАРСТВО — ТАК»[286]. Схоже можна було б сказати про багато речей, коли йдеться про шлюб. Про чесність. Повагу. Про звичайну доброту навіть.
Котс не виказала жодних ознак образи.
— Клінт був аж таким поганим чоловіком?
— Кращим за того, якого мала Кенді Мешаум.
— Низька планка, — сказала Дженіс. — Не зважай. Я просто сяду тут і плекатиму позолочену пам’ять про мого чоловіка, який мав достоїнство ґиґнути, перш ніж перетворитися на лайно.
Лайла дозволила собі задрати вгору голову:
— Можливо, я на це заслужила.
День був сонячним, але на півночі купчилися сірі хмари, багато їх.
— Ну? Він
— Ні. Клінт був добрим чоловіком. І добрим батьком. Він чесно виконував свої обов’язки. Він кохав мене. Я в цьому ніколи не сумнівалася. Але багато було такого, чого він мені ніколи не розповідав про себе. Речі, про які я не мусила б дізнаватися в такий спосіб, що від того мені самій було соромно. Клінт просторікував про відкритість і підтримку, розводив теревені аж до посиніння, але достатньо було поглянути під сподом, і там він — типовий Марлборо Мен[287]. Це ще гірше, я думаю, ніж якби тобі брехали. Брехня вказує на певний рівень поваги. Я впевнена, він ніс важкий тягар, посправжньому важкий, вважаючи мене занадто делікатною, щоб допомогти йому тягнути ту ношу. Краще б він брехав мені, ніж так зневажувати.
— Що ти маєш на увазі під важким тягарем?..
— Він ріс у суворих умовах. Я думаю, він пробивався звідти боєм, і то в буквальному сенсі. Я бачила, як він у задумі або в бентезі погладжує собі кісточки пальців. Але ніколи про це не говорить. Я питаю, а він перетворюється на Марлборо Мена.
Лайла поглянула на Дженіс і відзначила якусь напруженість у виразі її обличчя.
— Ти ж знаєш, про що я, чи не так? Ви ж працювали поряд. — Гадаю, що знаю. Клінт… має іншу сторону. Суворішу сторону. Злішу. Мені не доводилося бачити її зблизька до недавнього часу.
— Мене це дратує. Але знаєш, що гірше? В результаті я почуваюся… розчарованою.
Дженіс гілочкою намагалася сколупнути засохлу грязюку з обличчя статуї.
— Я розумію, як таке призводить людину до зневіри.
Гольф-кари вирушили вдалину, тягнучи за собою маленькі, накриті брезентом причепи з провізією. Процесія зникла з виду, а потім, там, де дорога завертала вище, на кілька хвилин з’явилася знову, щоб після того зникнути назавжди.
Лайла з Дженіс перейшли до інших тем: тривалий ремонт будинків на Сміт-лейн; два знайдених гарних коники, яких тримали в коралі і навчили — чи, либонь, знову навчили — возити на собі вершниць; і те чудо, яке Магда Дубчек і дві колишніх ув’язнених пообіцяли ось-ось запровадити в життя. Якщо їм вдасться видобути більше енергії, знайти більше сонячних панелей, у передбачуваному майбутньому може з’явитися чиста протічна вода. Водогін у будинках, американська мрія.
Уже смеркалося, коли вони наговорилися, і ні разу більше згадка про Клінта, Джареда, Арчі, чоловіка Кенді Мешаум, про Ісуса Христа чи якогось іншого мужчину не потурбувала плин їхньої розмови.
3
Вони не балакали про Євку, але Лайла її не забула. Вона не забула про невипадково вчасний момент її появи в Дулінгу, про її дивну обізнаність, про повиті павутинням сліди в лісі неподалік трейлера Трумена Мейвезера. І також вона не забула, куди ті сліди привели її: до Дивовижного Дерева, яке піднеслося в небо безліччю своїх переплетених стовбурів і коріння. А якщо згадати про тих тварин, які з’явилися з-поза Дерева — білий тигр, змія, павич і лис — їх Лайла також пам’ятала.
Картина спірального коріння Дерева — як воно переплітається одне поверх іншого, наче шнурки кросівок якогось велетня — часто виринала в її мозку. Воно було таким досконалим, таким маєстатним, сенс його існування був таким правильним.
Чи Євка вийшла з того Дерева? Чи те Дерево вийшло з Євки? А жінки Нашого Місця, вони — сновиди чи самі є сновидіннями?
4
Крижаний дощ періщив Наше Місце впродовж сорока восьми годин, обламуючи гілля дерев, посилаючи зимні струмені крізь дірки в дахах, затоплюючи дороги й хідники каламутними калюжами. Залігши в своєму наметі, Лайла раз у раз відкладала книжку, яку читала, щоб ударити ногою в стінку, струсити намерзлий на вінілі лід. Звук був такий, наче б’ється скло.
Раніше, підозрюючи, що світ зрештою капітулює і геть виведе їх з ужитку, вона була перейшла з паперових книжок на електронний рідер. Утім, в її будинку книжки ще залишалися, і деякі з них не поросли пліснявою. Закінчивши ту, яку вона зараз читала, Лайла ризикнула з намету на передньому подвір’ї сходити в руїну свого дому. Вельми гнітючим це було для Лайли — занадто багато спогадів про її сина і про чоловіка — уявляти, як тут жила, але вона не в змозі була змусити себе перебратися кудись деінде.
Патьоки дощу, сповзаючи по внутрішніх стінах, зблискували в промені її заводного ліхтарика. Дощ звучав, як розхвильований океан. Із шафи під дальньою стіною вітальні Лайла дістала якийсь відсирілий детективний роман і вирушила назад тим шляхом, яким сюди прийшла. Промінь вихопив якийсь недоречний пергаментного кольору листок, що лежав на високому стільці при кухонній стійці. Лайла підібрала його. Це була записка від Антона: повідомлення для його «спеца з дерев» зайнятися голландщиною в’язів на задньому подвір’ї.
Вона довго розглядала цю записку, вражена нею, вражена такою близькістю того, іншого, життя — її реального життя? її колишнього життя? — яке зненацька вигулькнуло, наче дитина вискочила з-поміж припаркованих машин просто на дорогу.
5
Уже тиждень як був відсутній експедиційний загін, коли повернулася пішки Сілія Фрода, вся в грязюці від голови до пальців ніг. Сама-одна.
6
Сілія розказала, що поза Дулінгським виправним закладом у напрямку маленького сусіднього містечка Мейлок дороги стали непрохідними: кожне дерево, яке вони прибирали з шосе, просувало їх лише на кілька ярдів, бо тут же їх чекало наступне. Легше було покинути гольф-кари і йти пішки.
У Мейлоку не було нікого, коли вони туди дісталися, і жодних ознак недавнього життя. Житлові й інші будівлі, такі ж як у Дулінгу — зарослі, де більше, де менше зруйновані, декілька знищено пожежами, а дорога понад потічком Доррів Рівчак[288], який розбухнув, перетворившись на річку із застряглими в ній на кшталт порогів машинами, тепер обвалилася. Мабуть уже тоді їм варто було повернути назад, визнала Сілія. Вони вигребли всі годящі припаси з бакалії та інших крамниць у Мейлоку. Але почалися розмови про кінотеатр в іншому малому містечку, Орлиному, що лежить ще за десять миль далі, та як зраділи б діти, якби вони повернулися з кінопроектором. Магда запевняла їх, що їхній великий генератор потягне таку машину.
— Там ще показували ту нову частину
Лайла не заперечила на звернення «шериф». Виявилося, що це на диво важка річ — перестати бути поліціянткою.
— Продовжуй, Сіліє.
Експедиція подолала Доррів Рівчак по мосту, який досі зберігся, і вибрала гірську дорогу під назвою Лев’яча Голова, яка нібито скорочувала шлях до Орлиного. Мапа, якою вони користувалися — здобута в руїнах Дулінгської публічної бібліотеки — показувала якусь стару, безіменну, збудовану вугільною компанією дорогу, що круто відгалужувалася біля вершини гори. Ця дорога могла вивести їх на міжштатне шосе, і звідти вже шлях мусив бути легким. Але мапа виявилася застарілою. Дорога Лев’яча Голова тепер закінчувалася на плато, де стояв той похмурий заклад позбавлення волі, що називався чоловічою тюрмою «Лев’яча Голова». Ту технічну дорогу, яку вони сподівалися знайти, було розорано під час будівництва тюрми.
Оскільки це вже було під кінець дня, замість повертатися назад у темряві по вузькому, розбитому спуску з гори, вони вирішили отаборитися в тюрмі, щоб зі свіжими силами вирушити вранці.
Лайлі була надто добре знана тюрма «Лев’яча Голова»; заклад максимально суворого режиму, в якому, як вона очікувала, проведуть наступні років двадцять п’ять брати Ґрайнери.
Дженіс Котс, також присутня під час викладу Сілії, винесла короткий вердикт тій в’язниці: