Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 100)

— Ні, ні, — проказала Тіффані.

Простягнувши руку, вона погладила кобилі вухо. Голос її звучав м’яко, але рівно, без сюсюкання.

— Лайла не буде стріляти.

— Не буде? — перепитала Лайла.

Вона тримала на оці собаку посередині зграї. Тварину з шорстким сіро-чорним хутром. У собаки були різні очі: блакитне і жовте, а паща задавалася якоюсь особливо великою. Лайла не належала до людей, які дозволяють зайве розгулятися власній уяві, але ця собака здалася їй хворою на сказ.

— Звісно, не буде. Вони хочуть погнатися за нами. Але ми просто робимо своє. Ми не бажаємо гратися в гонитву. Ми просто їдемо далі своїм шляхом.

Голос Тіффані звучав легко і впевнено. Лайла подумала, що, навіть якби Тіффані не знала, що робить, сама вона б повірила: та знає, що робить. Вони проїхали крізь підлісок. Собаки залишилися там, де були.

— Твоя була правда, — сказала Лайла. — Дякую.

Тіффані відповіла, що це не варте подяки.

— Хоча це не заради вас. Не ображайтеся, але я не дозволю вам лякати моїх коней, шерифе.

10

Вони переїхали річку і, проігнорувавши вибрану їхніми попередницями дорогу, що вела вище в гори, натомість продовжили свій шлях пониззям. Коні спустилися в лощину, яка виявилася проваллям між тим, що залишилося від Лев’ячої Голови ліворуч та іншого стрімчака праворуч, який височів під скалчастим, гострим кутом. Тут усюди панував якийсь металічний сморід, від якого їм почало дерти горло. Пласти потурбованого ґрунту зсувались донизу, міцно вкорінене каміння занадто гучною луною віддавалося в кратері, утвореному обопільними стрімчаками.

Вони прив’язали коней за дві сотні ярдів від руїн в’язниці й самі пішли туди пішки.

— Жінка звідкілясь деінде, — промовила Тіффані. — Оце було б дещо, еге ж?

— Так, — погодилась Лайла. — Знайти ще живим когось із наших було б іще краще.

Уламки мурування, деякі з них високі й широкі, як меблеві фургони, високо громадилися під урвищем Лев’ячої Голови, ввігнавшись у ґрунт велетенськими монументами. З їхнього масивного вигляду Лайла легко могла собі уявити, як вони під власною вагою зривалися й перекидалися, щоб приєднатися до решти купи тут, унизу.

Корпус в’язниці вдарився об дно і склався досередини, набравши форми, схожої на піраміду. В певному сенсі це було чимсь визначним — як більша частина будівлі збереглася, переживши зсув з гори… і огидним також своєю прочитуваністю, як ляльковий будиночок, розтрощений биком. Піки зазубленої сталі стирчали з бетону, а на інших уламках спочивали масивні, поплетені корінням брили землі. По краях цієї ніким не планованої нової конструкції зяяли рвані розлами в бетоні, які кликали зазирнути до її чорного нутра. Всюди були потрощені дерева, двадцяти- й тридцятифутової висоти перед цим, тепер покришені на друзки.

Лайла наділа хірургічну маску, яку привезла з собою.

— Залишайся тут, Тіффані.

— Я хочу піти з вами. Я не боюся. Дайте мені теж таку, — простягнула вона руку по хірургічну маску.

— Я знаю, що ти не боїшся. Я просто хочу, щоб хтось повернувся назад, якщо ця штука завалиться мені на голову, а ти знаєшся на конях. Я ж просто середнього віку колишня поліціянтка. І ще, ми обидві знаємо, що ти живеш заради двох.

Біля найближчої розколини Лайла зупинилася, щоб помахати рукою. Тіффані цього не побачила; вона пішла назад до коней.

11

Світло мечами просочувалося досередини в’язниці крізь тріснутий бетон. Лайла зрозуміла, що йде по стіні, наступаючи на сталеві двері закритих камер. Усе було на чверть перекинутим. Стеля — праворуч від неї. Зараз стелею стало те, що раніше було лівою стіною, а ліворуч від неї була колишня підлога. Їй довелося пригнутися, щоб прослизнути під прочиненими дверима одної з камер, які провисли, наче ляда пастки. Вона чула звуки цокотіння, капотіння. Її підошви давили камінці й скло.

Просуванню далі завадив завал із каміння, потрощених труб і шматків ізоляції. Вона посвітила ліхтарем довкола. «А-Рівень» — було написано червоною фарбою понад її головою. Лайла пройшла назад туди, де були провислі двері. Вона підстрибнула, вхопилася за одвірок і, підтягнувшись, опинилася в камері. Там, у стіні навпроти прочинених дверей, зяяла діра. Лайла — обережно — наблизилась до цієї проломини. Низько пригнувшись, вона полізла туди. Гострі зазубні потрісканого бетону дряпали на спині її сорочку, розриваючи тканину.

Їй навернувся голос Клінта із запитанням: «А може — просто може, і не сприйми це за образу, будь ласка — зараз було б варто переглянути коефіцієнт ризику/винагороди?»

Нумо, розгорнемо проблему, гаразд, Лайло? Ризик полягає в тому, що ти лізеш досередини нестійкої руїни біля підніжжя нестійкої гори. Крім того, є ще дикі, ненормальні на вигляд собаки і вагітна наркоманка чекає надворі — або не чекає — з кіньми. І знову ж таки — це не критиканство, а чисто виклад фактів, любонько, — тобі вже сорок п’ять. Кожний знає, що найкращий період для жінки лазити по небезпечних, нестійких руїнах — це від пізнього підліткового віку і десь до тридцяти. Ти вже поза цією цільовою групою. Все це значно підвищує ризик смерті, жахливої смерті, чи навіть неймовірно жахливої смерті.

У наступній камері Лайлі довелося перелазити через розбитий сталевий унітаз, а потім зістрибнути вниз крізь інший пролом у підлозі, яка була правою стіною. При ударі об дно в неї добряче підвернулася щиколотка, і вона мацнула рукою, шукаючи опору. Щось металеве розпороло Лайлі долоню.

Рана на долоні була глибоким червоним порізом. Мабуть, вона потребувала з парочку швів. Їй варто було повернутися назад, накласти якусь мазь і пристойну пов’язку з аптечки, яку вони мали з собою. Натомість Лайла відірвала шматок від свої сорочки і ним перев’язала собі руку. Скориставшись ліхтариком, вона знайшла новий напис на стіні: «Режимне Крило». Вже добре. Це якраз схоже на те місце, де вони побачили ту жінку в камері. Що було гіршим, це чиясь нога в одному похилому кутку, рвано обрубана на два дюйми вище коліна. Нога в штанині із зеленого вельвету. На Нелл Сіґер були зелені вельветові штани, коли експедиція вирушала до Орлиного.

— Я не скажу про це Тіфф, — промовила Лайла. Власний почутий голос її налякав і водночас заспокоїв. — Це було б не до пуття.

Лайла спрямувала промінь угору. Режимне крило «Лев’ячої Голови» перетворилося на величезний, широкий димар. Вона посвітила ліхтарем з боку в бік, шукаючи способу рухатись далі, і подумала, що, либонь, його знайшла. Стеля цього крила була підвісного типу; під час обвалу всі панелі повідскакували, але сталева кріпильна решітка залишилася на місці. Вона нагадувала шпалери для рослин. Або драбину.

«А стосовно винагороди… — зауважив Клінт, — ти можеш знайти когось. Можеш. Але будь чесною сама з собою. Ти знаєш, що ці руїни порожні, як і решта світу. Нічого тут не знайдеться, крім трупів тих жінок, які пішли разом з Нелл. Дозволь тій одній обрубаній нозі свідчити за всіх них. Якби були інші жінки в цьому світі, який ви називаєте Нашим Місцем, на цей час вони б уже дали про себе знати. Принаймні вони б залишили якийсь слід. Що ти собі загадала довести? Що жінки теж можуть бути Марлборо Менами?»

Схоже було, навіть в її уяві він не міг сказати їй просто, що боїться за неї. Він не міг припинити її курувати, неначе якусь зі своїх ув’язнених пацієнток, кидаючи навідні запитання, як м’ячі у грі на вибування.

– Іди геть, Клінте, — промовила вона і, як не дивно, він послухався.

Лайла потягнулась рукою і вхопилася за найнижчу шпалеру в решітці. Поперечина прогнулася, але витримала. В неї нила долоня, вона відчувала, як тече кров з-під країв ганчіркової пов’язки… але Лайла повисла і, підтягуючись, полізла вгору. Вона поставила підошву на поперечку й надавила. Та знову прогнулася, але витримала. Лайла чіплялась рукою, підтягувалася, наступала. Так вона піднімалася вгору по цій решітчастій драбині. Щоразу, коли досягала рівня дверей якоїсь камери, Лайла, вчепившись здоровою лівою рукою, зависала й хиталась у повітрі, присвічуючи собі ліхтарем у пораненій правій. Не видно було ніякої жінки крізь армоване скло у верхній частині дверей першої камери, ніякої жінки в другій, ніякої жінки в третій; єдине, що вона бачила — це рами ліжок, які стирчали з того, що колись було підлогою. Долоня пульсувала. Кров капала їй у рукав. У четвертій камері — теж нічого, і тут вона мусила зупинитися, перепочити, але недовго й нізащо не дивлячись униз, у темряву. Є ж якийсь трюк для такого роду зусиль? Щось таке згадував Джаред стосовно кросу, щось таке, що треба собі казати? Ага, точно, вона згадала: «Коли мені здавлює легені, — розповідав Джаред, — я просто уявляю собі, ніби мене пасуть очима дівчата, а я ж не можу їх підвести».

Небагато їй було з цього користі. Вона просто мусить рухатись далі.

Лайла полізла. П’ята камера показала тільки койку, раковину та завислий унітаз. І більш нічого.

Вона прибула до якогось Т. Ліворуч, на протилежному боці цього каналу, простягнувся інший коридор. Там, вдалині, в самому кінці цього коридору промінь Лайлиного ліхтаря знайшов щось схоже виглядом на купу лахміття — тіло або тіла, подумала вона, рештки інших жінок з експедиційної групи. Чи не червоний то пуховик Нелл Сіґер? Певності Лайла не мала, але хай як не холодно було, вона почула сморід початку розкладу. Їх тут жбурляло, поки не попереламувало, а потім, мабуть, ще трохи пожбурляло. Нічого з цим не поробиш, слід лишити їх тут.