Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 95)

— Там тримають якусь жінку, про яку люди балакають.

Її ім’я Єва Блек. Що ви можете розказати мені про неї?

Гікс задивився собі в тарілку:

— Я б її стерігся.

— Отже, вона не спить?

— Не спала, коли я звідти йшов. Але так, я б її стерігся. — Кажуть, ніби вона засинає і прокидається. Це правда? — Здається, що так, але… — Гікс так і не відривав очей від тарілки, але схилив набік голову, неначе з підозрою до того лайна в себе на тості. — Не люблю одне й те саме товкти, але я б залишив її в спокої, офіцере.

— Чому ви так кажете?

Френк подумав про нетлів, що випурхнули з того обрізка покрову, який підпалив Ґарт Флікінджер. І про ту одну, що, як тоді здалося, пильно вдивлялася в нього своїми очима.

— Вона забрала в мене телефон, — сказав Гікс.

— Вибачте? Яким чином вона це зробила?

— Вона пригрозила мені пацюками. Пацюки з нею. Вони чинять її волю.

— Пацюки чинять її волю?

— Ви вбачаєте можливі наслідки, авжеж? Як і в кожному готелі, у кожній в’язниці є пацюки. Обмеження в коштах погіршує цю проблему. Я пам’ятаю, як Котс скаржилася, що змушена була відмовитися від послуг дератизатора. Не передбачено в бюджеті. Вони там, у легіслатурі, про це не задумуються, хіба не так? «Це всього лиш в’язниця. Що таке кілька пацюків на одну утримувану, коли вони там усі — самі пацюки?» Ну, а якщо якась із утримуваних навчається керувати пацюками? Що тоді?

Гікс відштовхнув тарілку. Апетит його вочевидь полишив.

— Риторичне питання, звісно. В легіслатурі не думають про такі речі.

Френк м’явся в дверях Гіксової їдальні, зважуючи ймовірність того, що цей чоловік страждає на спричинені стресом і журбою галюцинації. Але ж був той уривок покрову, що перетворився на нетлів… як щодо цього? Френк бачив на власні очі, як це відбулося. І хіба та нетля не вдивлялася у Френка? Це могла бути галюцинація (він, зрештою, і сам перебував у стресі й журбі), але насправді Френк так не вважав. Хто може сказати, що заступник директорки в’язниці не зовсім з’їхав з котушок? А хто може сказати, ніби те, що він розказує, — не правда?

Може, він з’їхав з котушок саме тому, бо те, що він розказує, правда? Як щодо такої неприємної можливості?

Гікс підвівся.

— Оскільки ви тут, чи не допоможете надвір? У мене болить спина, до того ж, молодий.

Мало чого іншого йому хотілося б менше, але Френк погодився. Він узявся за розгодовані ноги Надін Ґікс, а її чоловік підхопив її під розгодовані пахви. Підваживши жінку, вони вийшли крізь передні двері, спустилися сходами й понесли жінку вздовж стіни будинку. Кокон потріскував, наче пакувальний папір на різдвяному подарунку.

— Просто потерпи там, — проказував Гікс до білого покрову, який обіймав обличчя його дружини. — Ми тебе зручно всадовимо в «Адірондак»[282]. На сонечку. Я певен, воно досягає туди, вглиб.

— То хто ж тепер мусив би керувати? — запитав Френк. — У в’язниці.

— Ніхто, — сказав Гікс. — О, я гадаю, Ван Лемплі могла б зголоситися, якщо вона досі на ногах. Вона старший офіцер.

— Той психіатр, доктор Норкросс, заявляє, що він зараз чинний директор, — сказав Френк.

— Нонсенс.

Вони всадовили місіс Гікс у яскраво-жовте крісло «Адірондак» на вимощеному камінням патіо. Сонця там, звісно, не було. Не сьогодні. Той самий легенький дощик. Замість мені винести її я вже не такий усмоктуватися, волога блищала бісеринами на коконі, так, як це було б на водонепроникній тканині якогось намету. Гікс почав, розхитуючи, підтягувати парасолю. Основа парасолі скреготала по каменю.

— Мушу подбати: з отим, що на ній, сонцезахисного крему ж застосувати не можу, а вона так легко обгорає.

— Норкросс? Той психіатр?

Гікс захихотів:

— Норкросс — усього лише найманий працівник. Він не має жодних повноважень. Його ніким не було призначено.

Френка це не здивувало. Він підозрював, що те лайно, яке їм правив Норкросс, саме цим і було — брехливим лайном. Але це його розізлило. На кону були життя. Безліч життів, але йому достатньо насамперед думати про Нану, бо вона була найголовнішою для нього. Нема тут егоїзму, якщо розглядати це під таким кутом. У такому світлі це чистий альтруїзм! Тим часом він мусить залишатися стриманим.

— Що він за людина? Цей мозкоправ?

Гікс встановив парасолю і розкрив її над своєю дружиною. — Зараз. Він зробив кілька глибоких вдихів. Піт з дощем зробили темнішим його комір.

— Він розумний. Цього неможливо за ним не визнати. Аж надто розумний, якщо точніше. Не його справа працювати у в’язниці. І лишень подумайте: йому покладено повноцінну зарплату, яка майже дорівнює моїй власній, а ми не можемо дозволити собі дератизатора. Отаке-от вважається політикою у двадцять першому столітті, офіцере Ґірі.

— Що ви маєте на увазі, кажучи, що не його справа працювати у в’язниці?

— Чому він не зайнявся приватною практикою? Я бачив його особову справу. Він має публікації. Має правильні дипломи. Я завжди намагався зрозуміти, що з ним не так, звідки його бажання бути між наркоманками і дегенератками, але визначити не зміг. Якщо це щось пов’язане з сексом, то він надзвичайно обережний. Це перше, що приходить на думку, коли бачиш чоловіка, якому подобається працювати з жінками-кримінальницями. Але я не думаю, що справа в сексі.

— Ви мали з ним справу? Він розсудливий?

— Безумовно, він розсудливий. Дуже розсудливий чоловік, якому судилося бути політкоректним тюхтієм. І саме через це мені ненависно, як ви це назвали, мати з ним справу. Розумієте, ми не реабілітаційний центр. В’язниця — це заклад для утримування людей, які не грають за правилами, і почварно брехливих. Сміттєвий контейнер, якщо навпростець сказати, і нам платять за те, щоб ми сиділи на його кришці. Котс отримує власну втіху від шпигання з Норкроссом, вони приятелі, але мене він буквально з терпіння виводить. Його розсудливість бісить просто на рівному місці.

Гікс дістав із кишені зіжмаканий носовичок. І почав ним цюпати, вимочуючи краплі води з оболони своєї дружини.

— Майстер зорового контакту. Дивиться на тебе, і ти про себе думаєш: ну я й дурень.

Френк подякував Лоренсу Гіксу за допомогу і пішов навкруг будинку назад до фасаду, де він покинув свою машину. Що на думці в цього Норкросса? Який йому сенс не дозволяти їм побачити ту жінку? Чому він їм не довіряє? Скидалось на те, що всі факти підтримують єдиний висновок, і то огидний: цей доктор діє заодно з тією жінкою.

Френка підтюпцем наздоганяв Гікс.

— Офіцере! Містере Ґірі!

— Що таке?

Обличчя в заступника директорки було напруженим.

— Послухайте, та жінка…

Він склав разом і потер собі долоні. Легенький дощик темнив плечі його пожмаканого костюмного піджака.

— Якщо ви з нею балакатиме, з Євою Блек, я не хочу, щоби в неї склалося враження, ніби я налаштований отримати назад свій телефон, гаразд? Вона може залишити його собі. Якщо в мене раптом виникне потреба кудись подзвонити, я скористаюся телефоном моєї дружини.

8

Коли Джаред вибіг на заднє подвір’я демонстраційного будинку, в якому наразі жили він і Мері (якщо це можна назвати життям, подумав він), Мері, сховавши в долонях обличчя, хилилася головою до штахетного паркану. Делікатні білі павутинки розгортались із її волосся.

Він кинувся до неї, майже перечепившись об гарну, як намальовану, собачу буду (мініатюрну копію самого демобудинку, аж до блакитних віконних рам), вхопив дівчину, струснув, потім ущипнув її за пипки вух, як Мері сама просила їй робити, якщо вона почне відпливати. Сказала, мовляв, прочитала в інтернеті, що це найшвидший спосіб розбудити когось, хто куняє. Авжеж, зараз в інтернеті повно було різних порад, як залишатися бадьорою, — стільки ж, як колись стратегій легкого засинання.

Це подіяло. Її очі знову сфокусувались. Пасма білого павутиння відчепились від неї і звільна полинули вгору, щезаючи по дорозі.

— Хух, — видихнула вона з непевною усмішкою. — Я було подумала, що мені знову проколюють вуха. Джаре, в тебе перед обличчям плаває якась велика пурпурова пляма.

— Мабуть, ти довго дивилася на сонце, — взяв він її за руку. — Ходімо. Ми мусимо поспішати.

— Навіщо?

Джаред не відповів. Якщо в його батька параноя, тоді вона заразна. У вітальні, з її ідеально гармонійними, але якимись стерильними меблями — навіть картини на стінах були відповідно підібрані — він затримався, щоб глянути з вікна на крузер шерифської управи, який стояв за шість чи сім будинків далі по вулиці. Якраз тоді з одного будинку вийшли двоє офіцерів. Мама впродовж років незрідка запрошувала до них на вечері всіх своїх співробітників з їхніми дружинами, тож Джаред знав більшість із них. Ці двоє були Ренґл і Берровз. Оскільки всі будинки в цьому кварталі стояли порожніми, без меблів, копи їх, напевне, оглядали на галай-балай. І оком не змигнеш, як вони будуть тут.

— Джареде, припини тягнути!

Вони поклали Платину, Моллі, місіс Ренсом і Лайлу в головній спальні. Мері хотіла залишити їх на першому поверсі, казала, що навряд чи їх турбуватиме тамтешня обстановка чи бодай щось. Дякувати Богу, Джаред тоді наполіг, але й другий поверх нічого не гарантував. Оскільки цей демо-будинок умебльований, Ренґл із Берровзом можуть вирішити обшукати його по-справжньому.

Він потяг Мері вгору по сходах, вона всю дорогу стиха скаржилася. У спальні він ухопив кошик з оповитим тільцем Платини і кинувся в коридор, щоб потягнути рим у стелі. З грюком опустилася драбина. Вона б ударила Мері по голові, якби він вчасно не відсмикнув дівчину. Джаред поліз нагору, засунув кошик за край на підлогу горища і зісковзнув униз. Ігноруючи запитання Мері, він побіг у кінець коридору і визирнув. Крузер неспішно повз вулицею. Уже тільки за чотири будинки. Ні, за три.