Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 89)

Вона промовляла це легковажно, але ховала погляд з тим виразом обличчя, який Лайла прочитала як сором — сором від радості мати щось власне. Лайла сподівалася, що Рита подолає це відчуття, вірила, що вона його переживе… згодом. Багато їх тут почувалися оновленими, хоча й не без певного присмаку сорому, неначе вони прогулюють якісь шкільні уроки. Жінки, як Магда й Рита, які раптом виявилися потрібними, розквітнули під світлом цього нового світу. Відлущувалися ті, безподійні, тижні, й вони обговорювали не тільки те, за чим сумували, але й те, за чим не сумували.

Листя змінювалося, як у старому світі, але Лайлі його кольори здавалися яскравішими і тривкішими.

Одного дня, схожого на пізній жовтень, вона поралася в городі місіс Ренсом, збирала гарбузи для школярок на різьблення. В тіні на лавці сиділа Стара Ессі, дивилася на неї. Поряд з лавою стояв іржавий магазинний візок, повний речей, які Ессі назбирала, немов намагаючись поповнити своє нове життя мотлохом зі згадок про старе: якийсь радіоприймач, мобільний телефон, собачий нашийник, календар на 2007 рік, пляшка чогось, що не мало етикетки, але що колись, можливо, було кленовим сиропом, і тріо ляльок. Вона любила ходити за Лайлою, коли бачила, як та в своєму великому солом’яному капелюсі котить тачку, високо нагромаджену садовим знаряддям.

Стара пані спочатку мовчала й соромилася, коли хтось наближався до неї, але минали тижні й вона почала розслаблятися, принаймні біля Лайли. Подеколи вона навіть говорила, хоча Лайла згадала, що Стара Ессі ніколи не була балакучою, навіть у її найкращі часи.

— Зараз усе краще, — якось сказала Ессі. — Тепер я маю свій власний дім. — Вона з любов’ю подивилася на ляльок у себе в пелені. — Моїм дівчаткам він подобається. Їх звуть Джінгл, Пінгл і Рінгл.

Того разу Лайла спитала в Ессі, як її прізвище.

— Колись було Вілкокс, — відповіла Ессі. — Але тепер Естабрук. Я повернула собі дівоче прізвище, як це зробила та жінка, Ілейн. Це місце краще за старе місце, і не тільки тому, що я тепер маю дівоче прізвище і свій власний дім. Тут пахне солодше.

Сьогодні Ессі, схоже було, знову дещо занурилася в себе.

Коли Лайла спробувала зав’язати з нею розмову, Ессі помотала головою, роблячи різкі жести «тихо» в бік Лайли і риючись у своєму іржавому магазинному візку. Видобувши звідти старовинний настільний радіоприймач «Філко»[266], вона почала перекидати його собі з долоні на долоню. Для Лайли це було цілком прийнятним: хай собі досхочу грається в гарячу картоплину, якщо це її розраджує.

Коли вона вже збиралася перерватися на обід, під’їхала на велосипеді Дженіс Котс.

— Шерифе, — звернулася вона до Лайли. — На одне слово. — Я більше не шериф, Дженіс. Хіба ти не читаєш «Дулінгські справи»? Я просто звичайна місцева мешканка.

Котс це не збентежило.

— Добре, але тобі варто знати, що в нас зникають люди. Вже троє. Надто багато як на випадковість. Нам потрібно, щоби хтось розслідував цю ситуацію.

Лайла роздивлялася гарбуз, який вона щойно була відірвала від огудини. Верхівка в нього була яскраво-помаранчева, а низ — чорний і гнилий. Вона кинула гарбуз, і той гупнув, упавши на скопану землю.

— Поговори з Упорядкувальним комітетом або винеси це на наступні Збори. Я у відставці.

— Ну ж бо, Лайло, — балансувала на сидінні велосипеда Котс, схрестивши свої кощаві руки. — Не пхай мені таке лайно. Ти не у відставці, ти в депресії.

«Почуття, — подумала Лайла. — Чоловіки майже ніколи не хотіли про них балакати, а жінки навпаки — майже завжди. Це може бути втомливим». Це стало для неї сюрпризом. Їй дійшло, що, можливо, вона мусить дещо переглянути власне обурення Клінтовим стоїцизмом.

— Я не можу, Дженіс. — Лайла пішла вздовж рядка гарбузів. — Вибач.

— Я теж у депресії, — сказала Дженіс. — Я можу більше ніколи знову не побачити своєї дочки. Вона — перше, про що я думаю вранці, і останнє, про що я думаю вночі. Кожного бісового дня. І я сумую за дзвінками моїм братам. Але я не збираюся дозволяти цьому…

Ззаду них почулося глухе «гуп» і тихенький скрик. Лайла озирнулася. Радіоприймач лежав на траві поряд із Джінгл, Пінгл і Рінгл. Ляльки з блаженно тупими виразами на їхніх обличчях дивилися в безхмарне небо. Ессі зникла. Там, де вона була, тріпотіла єдина нетля. Якусь мить безладно пурхаючи, потім вона здійнялася вгору й полетіла геть, залишаючи по собі слабенький запах паленого.

Розділ 3

1

— Йобана свята срака! — скрикнув Ерік Бласс. Він сидів на землі й дивився вгору. — Ти це бачив?

— Я це досі бачу, — відгукнувся Дон, дивлячись на зграю нетлів, що шугонула понад тенісними кортами в бік старшої школи. — І чую запах.

Він дав Еріку свою запальничку, оскільки це була ідея Еріка (і ще таким чином, бодай почасти, він міг би обґрунтовано зіпхнути все на хлопця, якби це викрилося.) Ерік присів навпочіпки, чиркнув, запаливши «Зіппо», і підніс полум’я до краю кокона в захаращеному мотлохом барлогу. Кокон зайнявся вибуховим спалахом, неначе в ньому була запакована не психічно слаба бездомна пані, а порох. Зразу ж дмухнуло сірчаним смородом. Немов бзднув сам Бог. Стара Ессі сіла прямо — не те щоб стало видно щось більше за її обрис — й неначе вихнулась до них. На мить чітко проявилося її обличчя, чорнота й срібло, як на фотонегативі, і Дон побачив, як в оскалі розтягуються її губи. А вже наступної секунди від неї не залишилось нічого.

На чотири фути вгору здійнялася вогняна куля, та ще й ніби обертом. А потім та вогняна куля перетворилася на нетлів — сотні їх. Не залишилося жодних ознак ні кокона, ні скелету, хіба що трава, де перед цим лежала Стара Ессі, трішки обгоріла.

«Це не того класу полум’я, — подумав Дон. — Якби було того, нас би тут засмажило».

Ерік підвівся на рівні. З обличчям геть побілілим і ошалілими очима.

— Що це було? Що це щойно трапилось?

— Поняття, нахер, не маю, — сказав Дон.

— А ті випалювальні бригади, чи як там вони себе називають… були які-небудь повідомлення від них про те, що спалені кокони перетворювалися на летюче комашшя?

— Я про таке не чув. Але, може, вони просто цього не повідомляють.

— Йо, мабуть. — Ерік облизнув собі губи. — Йо, нема підстав, щоб вона була інакшою від інших.

Ні, не було жодних підстав думати, що Стара Ессі інакша за будь-яку сплячу жінку в світі. Проте Донові згадалася одна підстава, чому в Дулінгу все може бути інакше — бо тут є одна особлива жінка, яка спить і не обростає коконом. І яка прокидається знову.

— Гайда, — промовив Дон. — Нам ще роботу робити на Еллендейл-стрит. Курв’ячі лантухи рахувати. Імена записувати. Оцього тут… ніколи не було. Правильно, партнере?

— Правильно. Абсолютно.

— Ти ж не збираєшся про це патякати, чи не так?

— Господи, ні!

— Добре.

А от я можу про це поговорити, подумав Дон. Утім, не з Террі Кумсом. Дону вистачило якихось пари днів, щоби дійти висновку, що цей чолов’яга заледве не геть нікчемний. Так би мовити, номінальна фігура. До того ж, нібито має проблеми з алкоголем, що вже зовсім жалюгідно. Дону відворотні були люди, нездатні контролювати свої жадання. А от той парубок, Френк Ґірі, той, що його Террі призначив своїм першим заступником… він — кебетний котяра і вельми цікавиться тою жінкою, Євою Блек. Він скоро її звідти вихопить, якщо не вже. От із ним можна було б про це поговорити, якщо взагалі говорити варто.

Але спершу йому треба все обдумати.

Дуже ретельно.

— Доне?

Вони вже знову сиділи в машині.

— Що, хлопче?

— Вона нас бачила? Здалося, ніби вона на нас дивиться.

— Ні, — відповів Дон. — Нічого вона не бачила, просто спалахнула. Не будь піхвою, Юніоре.

2

Террі сказав, що хоче додому — подумати про їхні наступні дії. Френк, котрий не мав сумнівів, що наступною дією чинного шерифа буде лягти та заснути, сказав, що це гарна ідея. Він провів Террі до його передніх дверей, а потім зразу ж поїхав до шерифської управи. Там він побачив Лінні Марс, яка ходила колами з ноутбуком у руках. Зі слідами білої пудри в неї під ніздрями. З гарячково-червоного кольору щоками. Очі вона мала посоловілі, запалі. З ноутбука долинали аж надто знайомі звуки хаосу.

— Привіт, Піте.

Від учора вона називала його Пітом. Френк не клопотався тим, щоб її виправляти. Якби навіть спробував, вона б пам’ятала, що він Френк, хіба що кілька хвилин, а потім знову повернулася до Піта. Втрата короткотермінової пам’яті була звичайним явищем у жінок, які досі не спали. Їхні лобові частки мозку танули, як масло на гарячій пательні.

— Що ти дивишся?

— Відео на Ютюбі, — відповіла вона, не пригальмовуючи своїх кружлянь кабінетом. — Я могла б дивитися і в себе за столом, сама розумію, в Гертруди значно більший екран, але щоразу, як сідаю, я починаю відпливати. Краще вже ходити.

— Втямив. А що там?

Не те, щоб він дійсно потребував пояснень. Френк сам знав, що діється: погані речі.

— Кліпи каналу «Аль Джазіра». На всіх новинних каналах божевілля, але «Аль Джазіра» абсолютно захлинається лайном. Весь Середній Схід у вогні. Нафта, розумієш. Нафтові свердловини. Принаймні поки що нема ядерних вибухів, але хтось там врешті-решт щось таке підірве, як ти гадаєш?

— Не знаю. Лінні, я хотів спитати, ти не могла б дещо пошукати для мене? Я намагався на своєму телефоні, але нікуди не зміг докопатися. Гадаю, персонал в’язниці доволі ухильний щодо їхньої особистої інформації.