Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 88)

Цей світ інакший, але я та сама. Без мене вам буде краще. Я вбила Кейлі без причини. Вона мене не роз’ятрила, нічого не заводила супроти. Я так само кохала її, як і в тюрмі. Я знаю, що вона була вам корисною. Я не могла з собою впоратись. Мені навернулося її вбити, тож я так і зробила.

Потім мені стало жаль, що я це зробила.

— Що ти на це думаєш? — запитала Лайла.

Дженіс сказала:

— Я думаю, це загадка, як і все решта тут. Я думаю, це збіса невтішно, що, коли цій скаженій курві заманулося когось убити, вона вибрала єдину в Нашому Місці, яка розумілася на електриці і вміла змусити її працювати.

Котс підійшла і без зайвих церемоній обхопила руками короткі ноги Мори Данбартон. Скинула очима на Лайлу:

— Нумо, тоді берімося, не змушуй мене чекати. Тхне, наче вона наклала собі в штани. Самогубство — це так гламурно.

Вони поховали вбивцю і її нещасну жертву з зовнішнього боку периметра провислої огорожі, яка оточувала в’язницю. Тоді знову буяло літо, яскраве і спекотне, з кліщами-червонотільцями, що підстрибували на верхівках трав. Котс промовила кілька слів про внесок Кейлі у спільноту і незбагненне самогубство Мори. Дитячий хор заспівав «Чудесну милість»[263]. Голоси малих дівчаток довели Лайлу до сліз.

Зі свого будинку Лайла забрала й зберігала кілька фотографій Джареда та Клінта, інколи вона відвідувала Збори, але час минав, і її син та чоловік починали здаватися дедалі менш реальними. Ночами, у своєму наметі — допоки погода трималася помірною, Лайла віддавала перевагу таборовому побуту — вона накручувала свій заводний ліхтар і вдивлялася в їхні обличчя в промені світла. Ким міг стати Джаред? В обрисах його обличчя, навіть на найостанніших із тих знімків, досі була присутня м’якість. Їй боляче було цього не знати.

Вона роздивлялася образ свого чоловіка, його іронічну усмішку, посивіле волосся, і сумувала за ним, хоча не так сильно, як за Джаром. Її підозри щодо Клінта в той останній день і вечір гнітили Лайлу; їй було соромно через власну брехню й безглузді страхи. Але також Лайлі прийшло усвідомлення, що тепер, дивлячись крізь об’єктив пам’яті, вона інакше розглядає свого чоловіка. Вона думала про те, як ретельно він замурував своє минуле, як він використовував свій лікарський авторитет для укріплення утаєного, віднаджуючи її від тієї стіни. Клінт думав, що тільки сам здатен упоратися з таким болем? Що він надто великий для її маленького розуму, надмірний для сприйняття її слабенькою душею? Чи це був свого роду егоїзм, замаскований під силу? Вона знала, що чоловіків навчають (інші чоловіки здебільшого), що вони мусять тримати свій біль у собі, але вона також знала, що шлюб зазвичай анулює цю науку. Втім, це не поширювалося на Клінта.

А ще ж той басейн. Він її досі бісив. І те, як Клінт без найменшого попередження кинув свою роботу, хоч це й було стільки років тому. І ще мільйон дрібних рішень, які він раз у раз сам приймав, а їй було з цим жити. Через це вона почувалася Степфордською дружиною, нехай навіть із чоловіком в якомусь іншому світі[264].

У темряві пугукали сови і вили здичавілі, бозна після скількох псячих поколінь, собаки. Лайла запнула на блискавку заслону свого намету. Місяць світив блакиттю крізь його жовту тканину. Її зажурило згадування всієї тієї сімейної мильної опери, її ролей і його ролей, перетягування каната, він затріскує одні двері, вона затріскує інші. Те театралізоване лайно в інших подружжях, на яке вона завше дивилася згори вниз. «Втілене потурання — так тебе треба було називати, Лайло», — подумала вона і мусила розсміятися.

5

Ті живоплоти, що колись обрамлювали в’язницю, розкущилися до непролазних корчів. Лайла ввійшла туди крізь лаз, прорубаний у цих зарослях Дженіс Котс та іншими жінками, які там попрокидалися. Вхід до самої в’язниці вів крізь пролам у південній стіні будівлі. Щось там — Лайла гадала, певне, велика газова пічка в кухні, — було вибухнуло, здмухнувши бетон геть так само легко, як дитина задуває свічку на іменинному пирогу. Заходячи досередини, вона ледь не очікувала вигулькнути в якійсь зовсім інакшій місцині — білий пляж, брукована авеню, скеляста гірська вершина, Країна Оз — але, опинившись всередині, побачила лише крило колишніх камер. Стіни напівосипалися, деякі з ґратованих дверей позривало з завіс. «Ох і ошелешливий, мабуть, був вибух», — подумала вона. Трава проросла крізь підлогу і цвіль розповзалася по стелі.

Пройшовши цим зруйнованим крилом, вона опинилася в центральному коридорі в’язниці, який Клінт називав Бродвеєм. Тут вигляд був кращий. Лайла трималася червоної лінії, намальованої посередині коридору. Відкритими були різні проходи й бар’єри, вікна до тюремних служб — кафетерію, бібліотеки, Вартівні — запотіли. Там, де Бродвей доводив до головного входу, також лишилися ознаки вибуху: зруйновані шлакобетонні блоки, покриті пилюкою осколки скла, сталеві двері, що відділяли тамбур від самого приміщення в’язниці, ввігнуті досередини. Лайла переступала через уламки.

Рухаючись далі Бродвеєм, вона проминула кімнату відпочинку для персоналу. Тамтешнє килимове покриття від стін до стін поросло грибами. Повітря тхнуло буйним рослинним життям.

Зрештою вона дійшла до кабінету Клінта. Кутнє вікно там було висаджене, досередини зазирала маса гілляччя розрослих кущів, уквітчаних білим цвітом. У набивці розірваної диванної подушки копирсався пацюк. Він коротко глипнув на Лайлу і дременув до схованки під купою потрощеного гіпсокартону.

Естамп Гокні на стіні поза столом її чоловіка висів криво, перекошений на одинадцяту годину п’ять хвилин. Лайла поправила картину. На ній був зображений простий пісочного кольору будинок з рядами ідентично затулених шторами вікон. На першому поверсі цього будинку було двоє дверей. Одні — сині, а інші — червоні: знаменито характерні для Гокні кольори, яскраві, як ті почуття, що їх розбурхують гарні спогади, навіть якщо самі ті спогади слабенькі… Колись Лайлі сподобалися інтерпретаційні можливості цієї картини. Вона подарувала її Клінту тоді, багато років тому, думаючи, що він зможе, вказуючи на неї своїм пацієнтам, казати: «Бачите? Ніщо не закрите для вас. Он двері до здоровішого, щасливішого життя».

Іронія цього кидалася в очі своєю метафоричністю. Клінт десь в іншому світі. Джаред — в іншому світі. Звідки їй знати, що хтось із них, а чи й обидва, ще не померли? Картина Гокні належить пацюкам і плісняві, і зарослям цього світу. Це зламаний світ, спустошений і забутий, але він єдиний, який вони мають. Тут, Господи помилуй, Наше Місце. Лайла полишила кабінет і пішла назад по власних слідах крізь мертвий світ в’язниці до просіки в чагарнику. Їй хотілось на волю.

6

Упродовж тих місяців ще й ще жінки з’являлися з того, що Джеймс Браун колись назвав «чоловічим, чоловічим, чоловічим світом»[265]. Вони повідомляли, що на той час, коли вони засинали, в Дулінгу тривала криза. Аврора ще була свіжою подією; там минуло лише два чи три дні. Тамтешні насильства, збентеження й відчай здавалися нереальними ранішим прибулицям до цього нового місця. Понад те — тамтешнє здавалося майже нічого не значущим. Жінки цього світу мали власні проблеми й турботи. Одною з них була погода. Літо убувало. Мине осінь, і прийде зима.

За допомогою посібників з бібліотеки й під керівництвом такої нібито невідповідної персони, як Магда Дубчек, удови майстра-ремонтника (не кажучи вже про те, що вона була матір’ю Лайлиного хлопця-басейновика), вони спромоглися закінчити ту роботу, яку розпочала ще Кейлі до того, як її вбила божевільна коханка. Покійний чоловік Магди був навчив її трохи електричній справі.

— Мій чоловік, він кожного дня пояснював мені, що він робить: «Ось дивися, Магдо, оцей дріт — це фаза, а ось цей — заземлення тощо». А я було слухаю. Він сам за те не думав, думав, що балакає до глухої стіни, а я собі слухаю.

На цьому Магда замовкла, прибравши хитрого виразу обличчя, що Лайлі нагадало, так боляче, Антона.

— Ну, перші разів п’ятсот я слухала, поправді.

З енергією, насмоктаною з купки сонячних панелей, що пережили роки занехаяння, вони змогли забезпечити нехай навіть обмеженим електропостачанням кілька найстійкіших будинків.

Звичайні автомобілі не годилися; скільки цей світ обертався безлюдним, визначити було неможливо, але стан запаркованих машин підказував, що часу вистачило на те, щоби вода й волога добряче попрацювали над двигунами. Якась машина, що стояла в капітальному гаражі, могла бути робочою, от тільки ніде не можливо було знайти й краплі бензину, який би не втратив своїх властивостей чи не випарувався. Що жінки знайшли в складі заміського клубу, так це невеличку ескадру добре збережених гольф-карів на сонячних батареях. Щойно заряджені, вони заводилися. Жінки роз’їжджали на них розчищеними від дерев і рослинності вулицями.

Як і «Шопвел», чудово слугувала для проведення часу їдальня «Олімпія», тож Рита Кумс, колись дружина Террі, відкрила її на бартерній основі, готуючи їжу в старій портативній дров’яній печі, яку гурт жінок допоміг їй туди притягнути з підвалу Кумсів.

— Я завжди хотіла спробувати себе в ресторанній справі, — пояснювала вона Лайлі. — Але Террі ніяк не хотів, щоб я працювала. Казав, що це йому даруватиме неспокій. Террі ніколи не міг зрозуміти, як це збіса нудно, жити порцеляновою статуеткою в серванті.