Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 86)

Усі штатні крузери були зайняті, тож Дон Пітерз і малий, якого йому призначили в партнери, прочісували вулиці передмістя південніше старшої школи на Доновому пікапі «Додж Рем». На машині не було офіційних позначок, що розчаровувало (Дон планував виправити це пізніше, може, дістати якісь липучі літери в залізній крамниці), зате на приладовій панелі була живлена від батарейки блимавка, яка повільно крутилася, а сам він був одягнений у свою форму тюремного офіцера. На хлопцеві, звісно, не було ніякої форми, проста блакитна сорочка зі значком на ній, але Ґлок у нього на стегні забезпечував всю ту додаткову владу, якої він потребував.

Еріку Блассу було лише сімнадцять, технічно йому не вистачало чотирьох років, щоб працювати правоохоронцем. Утім, Дон вважав, що хлопець — те, що треба. Він був лайфскаутом[260] з почесним значком за успіхи в кульовій стрільбі, перш ніж рік тому вийти зі скаутів («Забагато пуцьок», — пояснив Бласс, на що Дон відгукнувся: «Зрозуміло, юніоре».) Крім того, хлопець був кумедним. Він вигадав гру, щоб швидше минав час. Вона називалася «Зомбі-кралі». Дону дістався лівий бік вулиці, оскільки він кермував; Еріку — правий. За старих краль нараховувалося п’ять очок, десять — за середнього віку краль, п’ятнадцять — за кралечок-дітей (уже в суботу таких зустрічалося зовсім мало, а сьогодні жодної) і двадцять очок за сексі. Зараз перед вів Бласс, вісімдесят проти п’ятдесяти п’яти, от тільки коли вони завернули на Сейнт Джордж-стрит, рахунок зібрався перемінитися.

— Сексі ліворуч, напрямок друга година, — сказав Дон. — Таким чином я підскочив до сімдесяти п’яти. Наздоганяю тебе, юніоре.

Хлопець на пасажирському сидінні нахилився вперед, придивляючись до моложавої жінки, яка пленталась хідником в еластичних шортах і спортивному ліфчику. Голову мала похилену, туди-сюди метлялося її закошлане, спітніле волосся. Мабуть, вона намагалася бігати, але найбільше, на що була спроможна — це хитливо, недолуго підтюпувати.

— Обвислі цицьки і срака обвисла, — сказав Ерік. — Якщо це те, що ти називаєш сексі, мені тебе шкода.

— Ох, бігме, пакуймо валізи, тікаємо з ганьбою, — засміявся Дон. — Гаразд, оскільки нам не видно обличчя, як щодо моєї заявки на п’ятнадцять?

— Годиться, — сказав Ерік. — Посигналь їй.

Коли вони повільно проїжджали повз виснажену жінку, Дон натиснув клаксон. Її голова смикнулась угору (насправді, обличчя мала непогане, хіба що ті фіолетові плями під запалими очима), і жінка спіткнулася. Ліва ступня її зачепилась за праву щиколотку, і жінка ницьма впала на тротуар.

— Вона в нокауті! — загорлав Ерік. — Краля в нокауті! — Він вигнув шию, дивлячись собі за плече. — Але чекай-но, вона встає! Навіть не чекає рахунку вісім.

Він почав гудіти головну мелодію з фільму «Рокі» крізь розпущені губи.

Дон подивився в люстерко заднього огляду й побачив, що жінка хитливо підводиться на ноги. Коліна в неї були обідрані, і кров стікала по гомілках. Він подумав, що вона може показати їм пальця — тінейджерка, якій вони погуділи невдовзі по тому, як розпочалася їхня зміна, так і зробила — але ця зомбі-краля навіть не оглянулася, просто попленталася далі в бік середмістя.

Дон запитав:

— Ти помітив той вираз на її обличчі?

— Безцінно, — відповів Ерік і підняв долоню.

Дон відповів йому високою п’ятіркою.

У них був список вулиць, які слід патрулювати, засунутий у блокнот, до якого вони записували адреси будинків, в яких були сплячі жінки, плюс їхні імена і якісь особисті дані. Якщо будинки були замкнені, їм дозволялося туди проникати, що попервах було забавно. Дон насолоджувався, миючи собі руки різними сортами мила в різного дизайну ванних кімнатах, а розмай фасонів і кольорів трусиків у шухлядах для нижньої білизни Дулінгських жінок був темою, яка віддавна притягувала його цікавість. Утім, дешеві розкошування набридають. Це були несправжні досягнення. Без задка, який би їх напинав, трусики швидко втрачають привабність. Якщо поглянути правді в вічі, вони з Юніором були хіба лиш трохи більше за переписувачів населення.

— Це ж та Еллендейл-стрит, так? — запитав Дон, зупинивши свій «Рем» біля бровки.

— Точно так, Ель Команданте. Всі її три квартали.

— Ну, ходімо пройдемося, партнере. Перевіримо якісь курв’ячі лантухи та запишемо якісь імена.

Але раніше, ніж Дон встиг прочинити водійські двері, його вхопив за руку Ерік. Цей новобранець дивився вперед, на пустир між Еллендейл та старшою школою.

— Хочеш трохи розважитися, босе? — запитав він.

— До розваг завжди готовий, — відповів Дон. — Це моє друге ім’я. Що в тебе на думці?

— Ти спалив хоч одну вже?

— У коконі? Ні.

Хоча Дон бачив у новинах зняте на телефон відео, як кілька парубків у хокейних масках підносять сірники до кокона. У телевізорі таких називали випалювальними бригадами. Кокон на тому відео спалахнув, як багаття, добряче полите бензином. Шшуухх!

— А ти?

— Нє, — сказав Ерік, — Але я чув, що вони скажені.

— Що ти задумав?

– Є тут одна стара бездомна дівуля, вона отам живе, — показав Ерік. — Якщо це можна назвати життям, тобто. Ніякої користі ні собі, ні комусь іншому. Ми могли б влаштувати їй вогняний велосипед. Просто, щоби побачити, як воно, розумієш? Навряд чи хтось буде за нею жаліти.

Раптом на обличчі Еріка відбилась непевність.

— Звичайно, якщо тобі не хочеться…

— Я сам не знаю, хочеться мені чи ні, — сказав Дон.

Він збрехав. Йому хотілося, авжеж. Сама думка про викликала в нього невеликий стояк.

— Погляньмо на неї, а там вирішимо. Еллендейл ми зможемо перевірити пізніше.

Вони вилізли з пікапа і вирушили на порослу бур’янами ділянку, де Стара Ессі тримала свій курінь. Дон тримав горять, як це запальничку «Зіппо». Він дістав її з кишені і клацав, відкриваючи кришку й закриваючи, відкриваючи й закриваючи.

Розділ 2

1

Жінки почали з того, що називали це Новим Місцем, оскільки воно було зовсім не Дулінгом — не тим містом Дулінг, яке вони колись знали принаймні. Пізніше, коли прийшло усвідомлення, що їм, можливо, доведеться перебувати тут довгенько, воно стало Нашим Місцем.

Ця назва пристала.

2

М’ясо дуже відгонило рідиною для розпалювання, яка знадобилася, щоб роздмухати стародавнє вугілля з підвалу місіс Ренсом, але вони з’їли ціле стегно, яке Лайла відрубала від того бобкета, котрого вона застрелила зі свого службового револьвера і витягла зі смердючого басейну.

— Ми задрипані мацапури, — сказала Моллі того першого вечора, злизуючи собі з пальців жир і беручи черговий шматок. Роль задрипаної мацапури не здавалася надто неприємною для неї.

— Слушно кажеш, з’лотко моє, — промовила її бабуся. — Але хай мені грець, це доволі непогана їжа. Відчикрижте мені ще шматочок, місус шериф.

Вони знайшли собі притулок у рештках будинку місіс Ренсом, не торкаючись консервованих харчів у покритих пилом бляшанках у коморі, бо Лайла боялася ботулізму. Наступні два тижні перебивалися головним чином ягодами, які збирали з кущів у своїй, колись приміській окрузі, та крихітними качанчиками дикої кукурудзи, твердими і майже позбавленими смаку, але принаймні їстівними. У травні ніби ранувато для ягід і кукурудзи, але ж отак воно було.

Лайла з цього зробила висновок, спершу непевний, який, втім, дедалі твердішав: ця версія Дулінга, в якій вони опинилися, рухається з іншою швидкістю в часі, ніж той Дулінг, в якому вони жили раніше. За відчуттям час був той самий, але насправді ні. Місіс Ренсом стверджувала, що до того, як з’явилася Моллі, вона була тут сама. Години в старому місті (раніше?) були як дні в новому (тепер?.) Можливо, й довшими за дні.

Ці бентежні думки про різні часові потоки найчастіше займали Лайлу в бездільні хвилини, перед тим як її охоплював сон. Багато місць, де вони спали, були просто неба — дерева, що попадали, попроломлювали діри в деяких дахах, інші нанівець позривало вітром — тож, відпливаючи в сон, Лайла кліпала на зірки. Зірки були тими самими, але їхнє сяйво бентежило. Вони були гаряче-білими, розжареними іскрами. Та чи він справді реальний, цей світ без чоловіків? Це рай? Чистилище? Якийсь альтернативний всесвіт в альтернативному часовому потоці?

Прибували нові жінки й дівчата. Населення почало прудко збільшуватися і, хоча Лайла не шукала собі роботи, вона опинилася в авторитеті. Автоматично, так би мовити.

Дороті Гарпер з Курикулум-комітету і її подружки — три сиві, життєрадісні жіночки за сімдесят, які відрекомендувалися як товаришки по книжковому клубу, — вигулькнули з підліска, що виріс довкола якогось багатоквартирного будинку. Вони чинили велику метушню біля Моллі, яка цим щиро насолоджувалася. Дженіс Котс прибула, йдучи Головною вулицею з якимсь листочком на голові, що застряг у руїнах її перманенту, в супроводі трьох жінок у червоних тюремних блузах. Дженіс і трьом колишнім ув’язненим — Кітті Мак-Дейвід, Сілії Фроді та Нелл Сіґер, — щоби вибратися з Дулінгського виправного закладу, довелося прорубуватися крізь густі зарослі.

— Доброго дня, пані, — привіталася Дженіс після того, як обняла Бланш Мак-Інтай, а потім Лайлу. — Вибачте нам за такий наш вигляд. Ми щойно втекли із в’язниці. А тепер признавайтесь: котра з вас уколола собі пальця веретеном, сотворивши цей безлад?

Деякі зі старих помешкань годилися на житло й надавалися до відновлення. Інші були казково зарослі, або розвалені, або і те, й інше разом. На Головній вулиці вони дивувалися Старшій школі, яка була застарілою будівлею навіть для колишнього Дулінга. В цьому, новому, вона буквально тріснула посередині на дві половини, які похилилися в протилежні боки, провалля між ними скалилося рваною цеглою. На завислих у повітрі стрімчаках лінолеуму класної кімнати розсідалися птахи. Муніципальна будівля, де містилися міська адміністрація й шерифська управа, завалилася наполовину. Серед Меллой-стрит утворилася вирва. На дні тієї ями, занурена по вітрове скло у воду кольору кави, стирчала чиясь машина.