Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 85)
Як магічна істота, вона мусила б досягти в
— Знаєш, Джінет, кажуть, ніби світ природи тупий і жорстокий, але ця маленька машинка… ця маленька машинка сама по собі є дуже добрим доказом того, що світ технологій набагато гірший. Я б сказала, що технології — це і є
7
Джінет була неподалік, міряла кроками короткий коридор Крила А. Начебто тепер вона стала головною довіреною. Авжеж, вона залишилася останньою довіреною, але з усіх сесій з професійної орієнтації в житті після звільнення Джінет винесла таке: коли складаєш резюме, твій обов’язок — наголосити на своїх досягненнях, але дозволь людині, яка приймає на роботу, самій вирішувати, що з того значуще, а що ні. Це формулювання належало їй.
Тим часом, як четверо офіцерів робили обходи крил В і С та контролювали периметр в’язниці, доктор Норкросс спитав Джінет, чи не проти вона поглядати на інших двох жінок, раптом виникне потреба втрутитися йому.
— Звичайно, — відповіла Джінет. — Я нічим не зайнята. Схоже на те, що меблева майстерня закрилася.
Добре було мати роботу, це займало її розум.
Вона пленталася вперед. Тришарове, з уплетеним в шибки дротом вікно перед нею показувало сірий ранок. На біговій доріжці стояла вода, і поля мали болотистий вигляд.
— Я ніколи не любила відеоігор, — сказала Джінет.
Це в неї забрало трохи часу, сконструювати свою відповідь Євці. Вона не спала вже дев’яносто шість годин.
— Черговий доказ твоєї чудової особистості, любонько моя, — сказала Євка.
Тут до дискусії приєдналася Ейнджел у сусідній камері:
— Чудова особистість?
Ейнджел-Реперка щезла; знов повернулася Ейнджел-Реднек. Джінет подумалося, що Ейнджел надто втомлена, щоби римувати. Ото й добре. На відміну від тієї, Ейнджел-Реднек була менш дратівною і більш (Джінет нашукувала те слово)… більш природною.
— Я знаю це, Ейнджел. І віддаю їй за це належне.
— Шкода, що вона завадила мені тебе вбити, — сказала Ейнджел. — Я би-м загризла тебе, відюхо, просто зубами. Думаю, що загризла б.
Вона видала якесь муркотіння.
— Знаю, що загризла б.
— Хочеш скористатися телефоном, Ейнджел? Джінет, якщо я просуну тобі цей телефон крізь ґрати, ти передаси його Ейнджел?
Тон у Євки був примирливим.
Балакали, що ця вродлива жінка в м’якій камері чи то чарівниця, чи демон. З рота в неї валом пурхали нетлі, Джінет на власні очі це бачила. Ким би Євка не була, схоже, в неї нема імунітету до глумління Ейнджел.
— Я певна, що змогла б тебе змусити проковтнути той телефон, — сказала Ейнджел.
— Я певна, що не змогла б, — сказала Євка.
— Змогла б.
Джінет зупинилася перед вікном у стіні, поклала долоню на шибку і дозволила собі там відпочити. Вона не хотіла фантазувати про сон, і не могла не фантазувати про нього.
Авжеж, в’язниці траплялися навіть уві сні; Джінет чимало разів чекала, поки її випустять з намареної камери, така ж знуджена, якою бувала, коли чекала у справжньому житті, поки її випустять зі справжньої камери. Але сон також був берегом і хвилі очищали його кожної ночі, змивали всі ті сліди ніг і багать, і піщані замки, і пивні бляшанки і всяке сміття; ті очищувальні хвилі змивали майже всі сліди, що вели до глибин. Сон також приводив Боббі. Він зустрічав її в лісі, який виріс на руїнах поганого старого світу, і все ставало кращим.
Чи буде Рі в її сні, в її сновидіннях? Дейміен же бував там, то чому не Рі? Чи той сон, що приходить з коконами, без сновидінь?
Джінет згадалося, як у деякі дні вона прокидалася, почуваючись такою юною, такою сильною і здоровою.
— Я готова поборотися з пумою! — вряди-годи казала вона Боббі, коли він був зовсім маленьким.
Вона не могла уявити, що зможе відчути себе такою тепер чи коли-небудь знов.
Коли Боббі тільки народився, він приніс їй декілька важких ночей.
— Чого ти хочеш? — зазвичай питалася вона в нього.
А він тільки плакав і плакав. Вона уявляла собі, що він насправді не знає сам, чого хоче, але сподівається, що його мама може знати і зробить це йому. Це жорстока частина материнства — не мати змоги зробити те, чого не можеш зрозуміти.
Джінет загадалася, а чи вона взагалі
Просто. Тому що вона не хотіла.
Вона була піддалася Дейміену і вона піддалася наркотикам, і її життя покотилося саме тим шляхом, який їй усі пророчили. А от цьому вона не піддасться. Це не піде так, як би їм хотілося.
Вона почала рахувати до шістдесяти, загубилася на сорока, повернулася до одиниці і за другим разом дісталася до сотні. Хто забиває, той виграє.
Джінет подивилася на східну стіну, де металеві двері душової вели до вошобійки. Вона вирушила до тих дверей, праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч. Якийсь чоловік навпочіпки на підлозі підбирав бички, витрушуючи їх у сигаретний папір. Позаду неї Ейнджел пояснювала Євці, як би вона здирала з неї шкіру, як виколупала б її очі, засмажила їх з черемшею і з’їла: черемша присмачить будь-який гівняний наїдок. І так там надалі й надалі, бла-бла-бла та ля-ля-ля, тон і говірка сердита-сердита-сердита, ґрунтовна-ґрунтовна-ґрунтовна. На цей момент та розмова, якщо тільки Джінет сильно не зосереджувалася — хто казав, що казав, кому казав — перетворилася на бурмотіння радіо. Вона вже готова була почути номер телефона, що починається з 800.
— А знаєш, Ейнджел, зрештою я не думаю, що позичу тобі мою відеогру
— Агов? Гей! Куди ти пішов?
— Джінет, з тобою все гаразд?
— Угу.
Джінет поглянула назад, на двері Євчиної камери. Та дивна жінка стояла біля ґрат. З сумним виразом «ну, звичайно ж», який буває, коли ти мала сподівання, розуміючи, що вони не надто реалістичні, і цілком закономірно, життя зробило те, що робить життя з нереалістичними сподіваннями. Це було обличчя малої дитини щойно по тому, як її подряпала кішка, але перед тим, як їй заплакати.
— Я просто подумала, що я… ніби когось бачила.
— У тебе починаються галюцинації. Саме це й відбувається, коли не спиш. Тобі варто лягти й заснути, Джінет. Буде безпечніше для тебе, коли прийдуть ті чоловіки.
Джінет похитала головою:
— Я не хочу помирати.
— Ти не помреш. Ти заснеш, а потім прокинешся в зовсім іншому місці. — Обличчя Євки освітилося. — І ти будеш вільною.
Коли велося про Євку, Джінет не могла зібрати думки докупи. Вона здавалася божевільною, але не такою, як будь-яка з тих божевільних, яких Джінет знала в Дулінгському виправному. Деякі скажені такі близькі до вибуху, що ледь не чутно, як у них всередині цокотить. Така Ейнджел. Євка здавалася чимось іншим, і не через ті нетлі, Євка здавалася сповненою натхнення.
— Що ти знаєш про волю?
— Я знаю про волю все, — сказала Євка. — Навести тобі приклад?
— Якщо хочеш.
Джінет ризикнула кинути ще один погляд туди, де сидів той чоловік. Нікого там не було. Нікого.
— Ти знайдеш істот у темряві землі, значно глибшій за рештки тих гірських вершин, які до ноги повирубували вугільники, істот без очей, які вільніші, ніж коли-небудь була ти. Тому що вони живуть так, як їм самим хочеться, Джінет. Вони живуть повноцінним життям у своїй темряві. Вони всуціль такі, якими хочуть бути.
Євка повторила свої останні слова, наголошуючи на них:
Джінет уявила себе в теплій темряві глибоко під земною поверхнею. Мінерали мерехтіли довкола неї сузір’ями. Вона почувалася маленькою і в безпеці.
Щось полоскотало їй щоку. Вона розплющила очі й змахнула павутинку, яка була почала розгортатися з її шкіри. Джінет тремтливо зіп’ялась на рівні. Вона навіть не помітила, як заплющила очі. Перед нею, зовсім неподалік, була стіна… дошка оголошень, диспенсер «Квелл», бетонні блоки. Джінет зробила крок, потім ще один.
Там був той чоловік. Він повернувся, тепер він курив той косяк, що скрутив. Джінет не збиралася на нього дивитися. Вона не здавалася. Вона хотіла торкнутися стіни, а потім розвернутися і підійти до іншої стіни, і вона не збиралася здаватися. Джінет Сорлі поки ще не готова була опинитися в савані.
«Я можу ще протриматися, — думала вона. — Я можу протриматися. От побачите».
8