Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 80)

– Євко…

— Я рада, що ви її поцілували. Я дуже рада. Вона мені подобається.

Євка припинила зв’язок і акуратно поклала Гіксів телефон на маленьку поличку, призначену для її особистих речей — яких не мала жодних. Потім вона лягла на ліжко, перевернулась на бік і невдовзі заснула.

9

Лайла мала безсумнівний намір їхати прямо в шерифську управу, але коли вона здала задом із заїзду і вивернула на вулицю, її фари висвітили на іншому боці білу фігуру в садовому кріслі. Стара місіс Ренсом. Навряд чи Лайла могла ганити Джареда за те, що залишив її тут. Він змушений був думати про дівчинку, ту, яка зараз лежить на верхньому поверсі у гостьовій спальні. Голлі? Поллі? Ні, Моллі. Спадала мжичка.

Вона завернула на заїзд місіс Ренсом, потім пішла до заду машини і порилась на задньому сидінні, шукаючи свій бейсбольний картуз «Дулінгських гончаків», бо мжичка перетворилася на стійкий дрібний дощ. Може, погасить пожежі, і то вже добре. Лайла перевірила передні двері місіс Ренсом. Вони були незамкнені. Вона пішла до садового крісла і підняла на руки жінку в коконі. Готова була прийняти вагу, але місіс Ренсом важила не більше дев’яноста фунтів. Лайла більше вижимала в спортзалі. А який у цьому сенс? Навіщо вона взагалі це робить?

— Тому що це порядна дія, — промовила вона. — Тому що це жінка, а не садова прикраса.

Піднявшись сходинками, вона побачила, як тоненькі павутинки відділяються від тієї білої кулі, що оповила голову місіс Ренсом. Вони колихалися, немов під легким вітерцем, але ніякого вітерця не було. Вони тягнулись до неї, до того моря сну, яке чекало під її лобом. Лайла віддмухнула їх і, задкуючи, вирушила коридором до вітальні старої пані. На килимі лежала книжка-розмальовка з розкиданими довкола маркерами. І знову ж, як звали ту маленьку дівчинку?

— Моллі, — промовила Лайла, вкладаючи оповиту жінку на диван. — Її звали Моллі. — Вона затнулася. — Звуть Моллі.

Лайла підклала під голову місіс Ренсом подушку й полишила жінку.

Замкнувши двері старої пані, вона пішла до свого крузера і завела двигун, поклала руку на важіль трансмісії та й впустила її. Раптом їхати до шерифської управи здалося безглуздим. Понад те, здавалася, що управа десь аж ген за п’ятдесят миль звідси. Ймовірно, вона може дістатися туди без того, щоби ввігнатися в дерево (чи збити якусь жінку, що джоґінґом відганяє сон), але який сенс?

— Якщо не контора, то що? — запитала Лайла в машини. — Що?

Вона дістала з кишені пуделко для контактних лінз. Там була ще одна порція збуджувальної понюшки, в комірці позначеній літерою Л, але зринуло те саме питання: який сенс із цим боротися? Сон однаково її вхопить. Він неминучий, то навіщо його відкладати? Як казав Шекспір: «Він розплутує клубки турбот»[244]. Принаймні вони з Клінтом майже досягли того легендарного «закриття», про яке він завше торочить[245].

— Я була дурепою, — зізналася вона кабіні машини. — Але, Ваша честь, я посилаюся на позбавлення сну.

Якщо це й усе, чому вона не підступилась до нього раніше? З усім, що трапилося, це здавалося непробачною дрібницею. Це конфузило.

— Гаразд, — промовила вона. — Я посилаюся на страх, Ваша честь.

Але зараз вона не мала страху. Вона була надто вимотаною для страху. Вона була надто вимотаною для будь-чого.

Лайла вихопила з держака мікрофон. Наразі він важив більше за місіс Ренсом — це дивина?

— Патруль Один викликає Базу. Ти ще там, Лінні?

— Ще тут, босе.

Мабуть, Лінні знову поласувала порошковим смаколиком; її тон був життєрадісним цвіріньканням білки, що сидить на купі свіжих жолудів. Та й то, минулої ночі вона мала вісім повноцінних годин сну, замість їздити аж у Коглин в окрузі Мак-Давелл, а потім безцільно кататися до світанку, виснажуючись дурними думками про свого чоловіка, який зрештою виявився вірним. Ах, але ж багато з них не такі, і що це — причина чи виправдання? Та чи й справді так? Чи можна знайти статистику щодо вірності в інтернеті? Чи буде вона коректною?

Шеннон Паркс прохала Клінта переспати з нею, а він відмовив. Ось яким вірним він виявився.

Проте… саме таким він і мусив бути, хіба не так? Хіба нагороджують медалями за додержання обіцянок і життя згідно зі своїми обов’язками?

— Босе? Чуєте мене?

— Лінні, мене якийсь час не буде. Маю зробити деякі справи. — Прийнято. Що трапилося?

На це запитання Лайла уникла відповіді.

— Клінтові треба повернутися до в’язниці, після того, як він трохи відпочине. Зателефонуй йому близько восьмої, гаразд? Переконайся, що він піднявся, і попроси, щоб, коли йтиме, зазирнув до місіс Ренсом. Йому треба про неї подбати. Він зрозуміє, що це означає.

— Окей. Дзвінки-побудки не моя спеціальність, але я не проти опанування нових галузей. Лайло, а з вами все в поря…

— Патруль Один, кінець зв’язку.

Лайла вставила мікрофон назад. На східному обрії з’явилася делікатна смужка ранкового світла п’ятниці. Заходилось на світанок нового дня. Він обіцяє бути дощовим, того роду, що ніби створений для солодкого пополуднього сну. На сусідньому з її сидінням лежав мотлох її професії: камера й течка-планшет, і Сіммонсів поліційний радар[246], і пачки охоплених гумовою стрічкою поліційних оголошень, і блокнот штрафних бланків. Вона взяла його, відірвала верхній аркуш і перевернула порожнім боком. Згори написала великими друкованими літерами ім’я свого чоловіка, а нижче: «Поклади мене, Платину, місіс Ренсом і Доллі в одному з порожніх будинків. Бережи нас. Із цього може й не бути ніякого повернення, але, можливо, й буде». Вона зупинилась, задумалася (думати було важко), а потім додала: «Люблю вас обох». Намалювала сердечко — солодкава тривіальність, ну то й що? — і написала своє ім’я. Дістала з коробочки в шухляді приладової панелі скріпку і прикріпила цю записку собі до нагрудної кишені. Точно так, коли вона була малою дівчинкою, її мати щопонеділка прикріпляла до її сорочки запечатані в конверті гроші на молоко. Сама Лайла цього не пам’ятала, але мати їй розповідала.

Виконавши це завдання, вона відхилилася на спинку сидіння і заплющила очі. Сон помчав на неї чорним локомотивом без прожектора і, ох, яке ж то було полегшення. Благословенне полегшення.

Перші делікатні павутинки розгорталися з Лайлиного обличчя і пестили її шкіру.

Частина друга

Я висплюся, коли помру

То нічо, що я трохи втомився, я висплюся, коли помру.

Старі ніздрюваті дошки ґанку вгинаються й стогнуть під підошвами Лайли. Потужний весняний вітер стріпує поле бичачих хвостів[248], яке колись було її переднім подвір’ям, він так прекрасно гомонить, реве. Ця казкова зелень бичачих хвостів втирається в довір’я. Лайла дивиться назад, у тому напрямку, звідки прийшла, і бачить там молоді деревця, що проросли крізь розтрісканий асфальт Трімейн-стрит. Вони хитаються під вітром, наче стрілки збитих з пантелику годинників, застряглі між дванадцятою і першою. Світ покриває синє небо. На заїзді місіс Ренсом її крузер з дверцятами навстіж, лускатий від іржі. Всі чотири колеса спущені.

Як вона тут опинилася?

«Не переймайся, — каже вона собі. — Це сон. Кинь думати про це».

Вона заходить до будинку і зупиняється роздивитися на рештки своєї маловживаної їдальні: шибки розбиті, подерті штори звиваються й розвиваються з кожним подихом бризу, листя багатьох і багатьох літ наметено ледь не до поверхні потинькованого цвіллю стола. Панує запах плісняви. Йдучи коридором, вона думає, що, мабуть, це такий сон про подорож у часі.

У вітальні шматками попадала стеля, захарастивши килим місячним камінням[249]. Плаский телевізор все ще висить прикручений до стіни, але з його екраном щось недобре — пожолоблений і здутий, наче в духовці запечений.

Бруд і пил забілили зсувні скляні двері до непрозорості. Лайла тягне праву половину, і вона від’їжджає зі стогоном струхлявілої гумової рейки.

— Джареде? — гукає вона. — Клінте?

Вони ж були тут минулої ночі. Сиділи за тим столом, який зараз лежить на боку. Жовта трава височіє довкола берегів тераси і пробивається між її дощок. Їхній барбекю, центр багатьох пікнікових вечер улітку, геть заріс.

У басейні, де вода розсільного кольору акваріума після довгої відсутності електрики, застигає по груди на середині свого шляху бобкет[250]. У його зубах якась пташка. Очі в бобкета яскраві, і зуби великі, і краплі води оздоблюють його хутро. До його широкого, плаского носа прилипла якась біла пір’їна.

Лайла нігтями шкребе собі щоку, відчуває біль і міркує (згнітивши серце), що це, зрештою, може бути й не сон. І якщо так, скільки ж часу вона проспала?

Добре заспалася. Чи то погано.

Звір моргає своїми сяйливими очима і починає плисти до неї.

«Де я?» — думає вона, а потім думає: «Я вдома», — а потім знову думає перше: «Де я?»

Розділ 1

1

Під вечір п’ятниці, вже наприкінці другого дня катастрофи (у Дулінгу принаймні; в деяких частинах світу вже йшов Третій День Аврори) на запахи шинки, що смажилась, і кави, що варилася, прокинувся Террі Кумс. Першою ясною думкою в Террі була: «Чи залишилось щось питне в „Рипливому колесі“, чи я випив геть усе в цьому закладі, аж до води для миття посуду?» Друга була більш посутньою: «Треба до туалету». Саме це він і зробив, прибувши туди вчасно, щоби щедро виригати в унітаз. Пару хвилин він там так і відпочивав, дозволивши маятнику, який розхитував туди-сюди кімнату, вгамуватись і зупинитися. Після цього він звів себе на рівні, знайшов пігулки «Баєр»[251] і заковтнув три, запивши водою з-під крану. Повернувшись до спальні, він задивився на те місце біля лівого краю ліжка, де, як йому пам’яталося, була лежала Рита з головою в коконі, те біле надіб’я в її роті всмоктувалося досередини і видувалося з кожним подихом.