Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 57)
Ілейн кивнула. Вони, як один, відступили з відчинених дверей кімнати дочки й пішли униз, до кухні.
Ілейн сиділа за столом, а Френк робив каву: наповнював водою кавник, просіював кавову пудру. Це було те, що він робив тут уже тисячі разів, хоча ніколи о такій пізній годині. Нормальність цих дій умиротворювала його.
Її думки сунули в тій самій колії:
— Це як у колишні часи, хіба не так? Хвора дитина нагорі, ми тут, унизу, загадуємося питанням, чи правильно ми все робимо.
Френк натис кнопку кавоварки. Ілейн поклала голову на стіл, обхопивши її руками.
— Краще б тобі не заснути, — ласкаво промовив Френк і сів на стілець напроти неї.
Вона кивнула і сіла прямо. Кучерик волосся прилип Ілейн до лоба, На обличчі в неї був жалібний вираз — «що це таке зараз робиться, хто знає?» — людини, яка щойно пережила удар по черепу. Френк не думав, ніби він має кращий вигляд.
— Між іншим, я знаю, про що ти думаєш, — сказав Френк. — Я пам’ятаю. Ми ще страшенно дивувалися, як нам вдалося переконати себе, що ми здатні випестувати нову людську особистість.
Це привело усмішку на обличчя Ілейн. Хай би що між ними тепер не відбувалося, вони разом підняли немовля — чимале досягнення.
Почала пікати кавомашина. На якусь мить здалося, що зараз все мирно, але до свідомості Френка раптом долинув шум знадвору. Там хтось кричав. Скиглили поліційні сирени, вила сигналізація чиєїсь машини. Він інстинктивно нашорошив вухо до сходів, у бік Нани.
Нічого не почув, звісно; вона ж більше не мале дитинча, зараз не ті старі часи, зараз таке, чого ніколи не було раніше. Те, як спить Нана зараз… неможливо собі уявити, який галас міг би її розбудити, змусив би розплющити очі під шаром того білого матеріалу.
Ілейн теж подібним чином прислухалася в бік сходів.
— Шо воно таке, Френку?
— Я не знаю, — відвів він очі від її погляду. — Не варто було нам їхати з лікарні.
Натякаючи, що це Ілейн змусила їх поїхати, сам не дуже в це вірячи, але маючи потребу поділитися провиною, скинути на неї трохи того бруду, який він відчував на собі. Розуміння цього, достеменне розуміння того, що він зараз робить, змусило його зненавидіти себе. Але зупинитися він не міг:
— Треба було нам залишитися. Нані потрібен був лікар.
— Усім там, Френку. Скоро й мені буде потрібен лікар.
Вона налила чашку кави. Роки минули, поки вона додавала собі молоко та «Іквел»[190]. Він думав, що цю частину дискусії вже завершено, та потім вона сказала:
— Ти мусив би бути вдячним за те, що я змусила нас звідти поїхати.
— Що?
— Це врятувало тебе від чогось, що ти напевне б утнув, якби ми цього не зробили.
— Про що таке ти говориш?
Але ж, звісно, він все розумів. Кожне подружжя має власну мову, свої кодові слова, ґрунтовані на спільному досвіді. Зараз вона промовила два з таких:
— Фріц Мешаум.
З кожним обертом її ложечка дзвякала об кераміку чашки:
4
Лихої пам’яті ім’я, те ім’я, яке Френк бажав би забути, та хіба йому дозволить Ілейн? Ні. Кричати того разу на вчительку Нани було поганою справою, знаменитий удар кулаком в стіну — ще гіршою, але той інцидент з Фріцом Мешаумом був найгіршим з усього. Фріц Мешаум слугував тим мертвим пацюком, яким вона махала перед його обличчям щоразу, коли почувалася загнаною в кут, як от зараз. Якби ж то їй зрозуміти, що вони в цьому глухому куті зараз разом, на одному боці, на боці
Френк полював на лисицю, що не дивина в лісистому Три-Окружжі. Хтось бачив одну, яка бігала в полях південніше 17-го шосе, неподалік тієї жіночої тюрми. З висолопленим язиком, а отже, людина, що подзвонила, подумала, може, в тварини сказ. Френк мав власні сумніви, але до заяв про сказ він ставився серйозно. Будь-який путящий урядник з контролю тварин сприймав таке серйозно. Він виїхав до тієї напіврозваленої стодоли, де бачили тварину, і півгодини нишпорив там серед всякої негоді. Не знайшов нічого, крім геть проіржавілого скелету «Катласа» 1982 року з пов’язаними на його антені зотлілими трусиками[191].
Повертаючись назад до узбіччя, де він залишив свій пікап, Френк пішов напрямки повз чиєсь огороджене обійстя. Огорожа складалася з різного мотлоху: трухлявих штахетин, колісних ковпаків, листів рифленого металу, в ній було стільки прогалин, що вона радше привертала увагу, аніж відтручувала зайд. Крізь одну з таких пройм Френк угледів облуплений будинок і захаращене подвір’я поза ним. На обстріпаній мотузці з дуба звисав автомобільний скат, над купкою зваленого до підніжжя дерева рваного чорного лахміття кружляли комахи, повний залізного брухту молочний ящик стояв на чатах біля сходів ґанку, (напевне порожню) мастильницю було безжурно накинуто, на кшталт капелюха, спочивати поверх бугенвілії, яка й сама безладно розрослася, майже задрапувавши собою ґанок. Осколки розбитого на другому поверсі скла розсипалися по голому руберойдному піддашку, а на заїзді стояв новенький, синій, як Тихий океан, весь наваксований пікап «Тойота». Довкола його задніх коліс було розкидано з десяток використаних рушничних гільз, колись яскраво-червоних, а тепер вицвілих до блідо-рожевого кольору так, наче вони пролежали там доволі довгий час.
Це була така досконала картина в ґрунтовному кантрі-стилі: обійстя-руйновище і сяючий трак, що Френк ледь не розреготався вголос. Він вирушив далі, сам до себе усміхаючись, мозку знадобилося кілька секунд, щоби вирахувати дещо ненатуральне: те чорне лахміття ворушилося. Воно совалося.
Френк повернувся назад до прогалини в цій безладній огорожі. Придивився до того лахміття. Воно дихало.
І все сталося так, як воно далебі ставалося завжди, наче в сновидінні. Він не прослизав попід огорожею, не проходив подвір’ям, Френка немов телепортувало на ту відстань, що пролягала між ним і тим чорним оберемком під деревом.
То був собака, хоча Френк не хотів вгадувати, якої саме породи — щось середнього розміру, може, вівчур, може, молодий лабрадор, може, просто сільський дворняга. Чорне хутро було клоччастим, погризеним блохами. Там, де хутро вилізло, виднілися голі латки покритої коростою шкіри. Єдине видиме око тварини було маленьким білим озерцем, утопленим у щось, що заледве нагадувало формою голову. Чотири кінцівки пса криво стирчали в різні боки, всі явно зламані. Гротескно — оскільки хіба ж він міг бодай якось втекти? — на шию йому було накинуто петлю з прив’язаного до дерева ланцюга. З кожним подихом здіймався й опускався його бік.
— Ти вдерся на приватну тертор’ю! — гукнув голос з-позаду нього. — Хлопе, я тримаю тебе на мушці!
Френк підняв руки вгору, розвернувся і побачив Фріца Мешаума.
Дрібного, схожого на гнома чоловічка з кудлатою, рудою мугиряцькою бородою; він був у джинсах і вилинялій майці.
— Френку? — здивувався Фріц.
Вони знали один одного, хоча й не дуже добре, по «Рипливому Колесу». Френк згадав, що Фріц — механік, і ще люди казали, якщо комусь потрібна зброя, то в нього можна купити. Правда це чи ні, Френк сказати не міг, але вони перетнулися кілька місяців тому, сидячи за шинквасом, дивлячись разом по телевізору футбольний матч між студентськими командами. Фріц — цей монстр, мучитель собак — висловив своє захоплення опціонною грою[192]; він не вважав, що в «Горян» вистачить духу успішно витримати її бодай якийсь довший час. Френк радо погодився, він не вельми знався на цьому виді спорту. А вже під кінець матчу, коли Мешаум уже був переповнений пивом, він покинув торочити за опціони і спробував перетягнути Френка на тему євреїв і федерального уряду.
— Оті горбоносі тримають усе в себе в кишені, ти це розумієш? — нахилився до нього Фріц. — Кажу так, бо мої предки приїхали з Німеччини. Тому я знаю.
Це стало сигналом для Френка відкланятися.
Тепер Фріц опустив націлену було рушницю.
— Що ти тут робиш? Приїхав купити якусь стрілялку? Я тобі можу продати гарну річ, довгу або коротку. Агов, а пива хо’?
Хоч Френк не промовив нічого, мабуть, певне послання було передано мовою його тіла, бо Фріц розчарованим тоном додав:
— Тебе хвилює цей собака. Він того не варт. Скурвисин вкусив мого
— Твого кого?
—
І це було останнім, на що спромігся Мешаум.
Коли Френк закінчив, приклад рушниці, яку він забрав у мудака і переважно використав у цій роботі, був потрощений і заляпаний кров’ю. Сам чолов’яга лежав, розпластавшись на землі, й тримався руками за промежину, куди здебільшого й молотив тим прикладом Френк. Очі його ховалися під опухами, і ще він спльовував кров з кожним тремтливим видихом, який видобував з-під своїх ребер, котрі Френк йому чи то позабивав, чи поламав. Можливість того, що Фріц зразу ж помре після такої прочуханки, здавалася цілком імовірною.
Утім, мабуть, він не потовк Мешаума аж так сильно, як тоді думав — так Френк запевняв себе, водночас ще чимало тижнів проглядаючи секцію некрологів, але ніхто не приїхав його заарештовувати. Проте на Френкові не було вини. То був маленький собака, а маленькі собаки не можуть самі відбитися. Жодного вибачення такому нема, отак катувати тварину, не важить, який поганий характер у неї б не був. Деякі собаки спроможні вбити людину. Але жодний собака не здатен зробити людині те, що Фріц Мешаум наробив тому прив’язаному ланцюгом до дерева нещасному створінню. Що може собака зрозуміти про те задоволення, яке отримують люди від жорстокості? Нічого й ніколи не зможе. Натомість Френк розумів і почувався спокійним у душі щодо того, що він зробив з Фріцем Мешаумом.