Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 56)
Дороті Гарпер, у свої сімдесят дев’ять старша провідниця цього гуртка, сказала, що вона не в змозі вибачити Брайоні її злочин.
— Ця мала капосниця зруйнувала їхні життя. Кого обходить, що вона про те шкодує?
— Кажуть, що мозок повністю розвивається у значно старшому віці, — сказала Ґейл Коллінз. Брайоні тоді було дванадцять чи тринадцять, коли вона розповіла ту брехню. Не варто її винити.
Ґейл тримала келих білого вина, обхопивши його чашу обома руками. Розташувалася вона за кутнім столиком біля кухонної стійки.
Бланш Мак-Інтай, вірна помічниця директорки Котс (зазвичай принаймні вірна), познайомилася з Ґейл на секретарських курсах ще тридцять років тому. Четверта учасниця «Книжкового клубу першого четверга», Маргарет О’Доннел, була сестрою Ґейл і єдиною відомою Бланш жінкою, яка мала пакет якихось акцій.
— Хто це каже? — запитала Дороті. — Про мозок?
— Науковці, — сказала Ґейл.
— Пху-тьху, — відмахнулась рукою Дороті, немов відганяла геть якийсь поганий запах. (Дороті була єдиною відомою Бланш жінкою, яка досі говорила такі слова, як оце
— Це правда.
Бланш чула, як доктор Норкросс казав у в’язниці майже те саме, що мозок цілком розвивається, тільки коли людина вже перейде за двадцять. Та хіба насправді це для когось дивина? Якщо ти знала бодай одного підлітка — чи, врешті-решт, сама колись була юнкою — хіба це не є самоочевидним? Підлітки не розуміють, що вони збіса роблять, особливо чоловіки. А дванадцятирічна дівчинка? Нема чого й казати.
Дороті сиділа в кріслі біля фасадного вікна. Це було її житло, акуратна квартира на другому поверсі, на Меллойстрит, з пухким блакитно-сірим килимовим покриттям і свіжими бежевими стінами. З вікна відкривався вид на ліс, який тулився до будівлі. Єдиною видимою ознакою того безладу, що наразі діявся в світі, була якась пожежа — наче полум’я сірника з цієї відстані — там, на заході, в напрямку Круглявого Пагорба і шосе № 17.
— Це було так жорстоко. Мені байдуже, хай там яким малим не був тоді її мозок.
Бланш з Маргарет сиділи на дивані. На кавовому столику стояла відкрита пляшка шаблі і ще закупорена пляшка піно. Також там була таріль зі спеченими Дороті коржиками і три слоїки пігулок, які принесла Маргарет.
— Мені вона дуже сподобалася, — сказала Маргарет. — Я в цілковитому захваті від книжки. Всі ті подробиці з життя медсестер під час Бліцу[189] просто захопливі. Та там усе — про ту велику битву, і про Францію, і про піший похід до морського узбережжя — просто вау! Справжній ульот!
Бланш різко повернулась поглянути на неї, роздратована, попри той факт, що Маргарет була на її боці в сенсі захоплення
Відтак Бланш сказала:
— Нумо, Мідж. Ми ж дорослі жінки. Не будьмо просторіками щодо сексу.
— Ой, та не в тому річ. Це
Маргарет потерла собі лоба. Вона вдивлялася у Бланш поверх своїх окулярів у роговій оправі.
— Хіба не жахливо було б померти на якійсь поганій книжці?
— Мабуть, — відповіла Бланш, — але хто сказав, ніби те, що зараз відбувається, це смерть? Хто сказав, що ми мусимо померти?
Їхні збори на цей вечір були призначені задовго до нападу Аврори — вони ніколи не пропускали першого четверга — і всі чотири подружки провели цей день, безупинно, наче якісь тінейджерки, обмінюючись есемесками: чи не варто, зважаючи на обставини, скасувати зустріч? Утім, жодній цього не хотілося. Перший Четвер — це Перший Четвер. Дороті написала, якщо цей вечір буде для неї останнім, вколисатися разом з подружками — саме те, що треба. Ґейл із Маргарет віддали свої голоси «за», і Бланш також, почуваючись трохи винуватою через те, що покидає директорку Котс у скрутному становищі, проте має на це повне право, бо вже й так перепрацювала зайвий час, за який штат їй не виплатить компенсації. Крім того, Бланш хотілося поговорити про цю книжку. Як і Дороті, її вразило лиходійство тієї дівчинки Брайоні, а також те, як ця недобра дитина виросла в цілком іншу дорослу жінку.
А тоді, щойно вони повсідалися у вітальні Дороті, Маргарет дістала слоїки лоразепаму. Пігулкам було вже років зо два. Ще коли помер її чоловік, їх виписав Маргарет її лікар: «Просто, щоб допомогти вам це пережити, Мідж». Маргарет не випила жодної; хоча вона дійсно журилася через втрату свого чоло-віка, з нервами в неї все було гаразд, насправді, мабуть, навіть краще, бо, коли він помер, вона не мусила хвилюватися, що він уб’ється, розчищаючи заїзд узимку, або вилазячи по драбині обрізати гілки, які виросли жахливо близько до електричних дротів. Але, оскільки вартість пігулок покривала страховка, вона їх все одно купила. Ніколи не знати, що може знадобитися — таким було її гасло. Або коли. Схоже, зараз настало те «коли».
— Я подумала, краще зробити це разом, — сказала Маргарет. — Так менш лячно.
Трійко інших без жодних зауважень погодилися, що це добра ідея. Дороті Гарпер також була вдовою. Чоловіка Ґейл тримали в домі престарілих, зараз він уже не впізнавав навіть власних дітей. А щодо дітей дівчат із «Першого Четверга», то вони були дорослими людьми середнього віку, які жили далеко від пагорбів Аппалачії, і ніяке останнє возз’єднання рідних не здавалось здійсненним. Бланш, єдина не пенсіонерка в їхньому гурті, ніколи не виходила заміж і зовсім не мала дітей, що було, либонь, тільки краще, зважаючи на те, яким чином все обертається.
І от тепер питання, яке поставила Бланш, припинило сміх. — Може, ми прокинемося метеликами, — сказала Ґейл. — Кокони, які я бачила в новинах, трохи нагадали мені ті кокони, які робить гусінь.
— Павуки теж обплітають мух. Мені здається, ті кокони більш схожі на це, ніж на будь-якого виду лялечок, — сказала Маргарет.
— Я ні на що не розраховую.
В якийсь момент останніх кількох хвилин повний бокал Бланш став порожнім бокалом.
— Я сподіваюся побачити янгола, — сказала Дороті.
Решта жінок подивились на неї. Не схоже було, що вона жартує. Її зморшкувате підборіддя і рот стислися в крихітний кулачок.
— Знаєте, я була досить непоганою, — додала вона. — Намагалася бути доброю. Доброю дружиною. Доброю матір’ю. Добрим другом. На пенсії займалася волонтерством. Ну от, скажімо, минулого понеділка я їздила машиною аж у Коглин на збори комітету, в якому беру участь.
— Ми знаємо, — сказала Маргарет і простягнула в повітрі руку до Дороті, яка була істинним втіленням доброї, вірної душі.
Те саме зробила Ґейл, а також і Бланш.
Вони пустили по колу слоїки, і кожна жінка проковтнула по дві пігулки. Виконавши цей обряд причастя, вони сиділи й дивилися одна на одну.
— Що нам тепер робити? — запитала Ґейл. — Просто чекати?
— Плакати, — сказала Маргарет і захихотіла, вдавано витираючи собі очі кулаками. — Плакати, плакати, плакати!
— Передайте коржики, — сказала Дороті, — я кидаю свою дієту.
— Я хочу повернутися до книжки, — сказала Бланш. — Я хочу поговорити про те, як змінилася Брайоні. От
Ґейл взяла з кавового столика пляшку піно. Вона розгорнула фольгу і встромила штопор.
Поки вона обходила всіх, наповнюючи їхні келихи, Бланш продовжила:
— Ви самі знаєте, як багато рецидивів — відступництва, я маю на увазі, — порушення правил дострокового звільнення, повернення до старих звичок тощо… але дехто з них дійсно змінюється. Дехто з них починає цілком нове життя. Як Брайоні. Хіба це не надихає?
— Так, — сказала Ґейл. Вона підняла свій келих. — За віднайдення нових життів.
3
Френк з Ілейн затрималися в дверях кімнати Нани. Вже було по дев’ятій. Вони поклали дочку на ліжко, ковдру залишили лежати осторонь. На стіні висів плакат з маршовим духовим оркестром в парадній уніформі і коркова дошка, на яку Нана приколювала свої найкращі рисунки персонажів манґа. Вітряний оркестрик з кольорових рурок і скляних намистин звисав зі стелі. Ілейн вимагала акуратності, тому на підлозі не було одягу чи іграшок. Штори були щільно закриті. Обросла голова Нани була, як бульбашка. Ідентичними були й її руки, тільки меншими. Наче рукавички зовсім без пальців.
Хоча вони нічого одне одному не сказали, простоявши там мовчки понад хвилину, Френк усвідомив, що їм обом лячно вимикати світло.
— Повернемось трохи перегодом, подивимося як вона.
Френк прошепотів ці слова Ілейн за звичкою, як він робив це в багатьох випадках, коли їм страх як не хотілося розбудити Нану, а не навпаки, як тепер.