Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 21)
Клінтові спало на думку, і то не вперше, що, якби обставини були цілком іншими, йому б хотілося бути з Джінет Сорлі друзями.
— Слухайте, Джінет. Ви знаєте, хто такий Ворнер Вулф? —
Гарне питання.
Інше, краще, запитання: чому Лайла йому збрехала?
— Та хтось згадав про нього в розмові. Мені це здалося забавним.
— Овва, мій батько його любив, — сказала Джінет.
— Ваш тато.
Уривок «Гей, Джуд» пролунав з його телефону[88]. Поглянувши на екран, Клінт побачив фото своєї дружини Лайли, котра зараз мала б перебувати вглибині країни снів; Лайли, котра може пам’ятати, а може й не пам’ятати Ворнера Вулфа; Лайли, котра йому збрехала.
— Мушу відповісти, — сказав він Джінет, — але я недовго. Можете поки пройтися туди, до городу, повисмикувати якісь бур’яни, а, можливо, заодно згадаєте, що вам снилося вночі.
— Зрозуміло, приватність, — сказала вона і вирушила до городу.
Клінт знову махнув у бік північної стіни, показуючи тому офіцерові, що пересування Джінет санкціоноване, а потім натиснув «ПРИЙНЯТИ».
— Агов, Лайло, ну як наші справи? — враз зрозумівши, щойно це вискочило в нього з рота, що саме такими словами розпочинає співбесіди зі своїми пацієнтками.
— Ой, та як звичайно, — сказала вона. — Вибух метової лабораторії, подвійне вбивство, виконавиця під замком. Я її запопала, коли вона майже геть вгашена чимчикувала вгору Головатим Пагорбом.
— Це ж жарт, авжеж?
— Боюся, ні.
— Свята срака. З тобою все гаразд?
— Дію на чистому адреналіні, а так у порядку. Втім, потребую певної допомоги.
Вона пояснювала деталі. Клінт слухав, не перепитуючи. Джінет взялася до роботи вздовж рядка горошку, вириваючи траву і наспівуючи щось життєрадісне про те, як піде у передмістя до річки Гарлем, щоби в ній втопитися[89]. У північному кінці тюремного двору до садового крісла підійшла Ваннеса Лемплі, щось сказала Донові Пітерзу і зайняла його місце, а Пітерз тим часом потюпав до адміністративного крила, похнюпивши голову, наче школяр, якого викликали в кабінет директора. Якщо хтось і заслуговував на такий виклик, то саме цей мішок тельбухів і рідин.
— Клінте, ти мене ще слухаєш?
— Я на місці. Просто думаю.
— Просто думаєш, — повторила Лайла. — Про що?
— Про цей процес. — Те, як дружина на нього наперла, спантеличило Клінта. Це майже скидалося на те, ніби вона з нього глузує. — В теорії таке можливе, але мені треба порадитися з Дженіс…
— Тоді зроби це, будь ласка. Я можу приїхати за двадцять хвилин. І якщо Дженіс треба переконати, переконай її. Тут мені потрібна твоя допомога, Клінте.
— Заспокойся, я все зроблю. Побоювання щодо самоскалічення — вагома підстава.
Джінет закінчила один рядок і вже взялася до іншого, рухаючись назад у бік Клінта.
— Я просто кажу, що звичайним порядком тобі треба було б повезти до Святої Террі, щоб її там оглянули. Я так зрозумів, що обличчя собі вона розтовкла добряче.
– Її обличчя для мене не є невідкладною проблемою. Одній людині вона майже відірвала голову, а головою іншого парубка пробила стіну трейлера. Ти справді думаєш, що я мушу привести її в оглядовий кабінет до якогось двадцятизчимось-річного медика?
Він хотів було знову запитати, чи з нею все гаразд, але в теперішньому її стані вона б оскаженіла, бо коли ти вимотаний і розсотаний, ти саме це й робиш — зганяєш свій гнів на когось безпечного. Інколи — незрідка навіть — Клінт відчував обурення через те, що він безпечний.
— Мабуть, ні.
Тепер він уже чув звуки вулиці, Лайла вийшла з будівлі надвір.
— Річ не лише в тому, що вона небезпечна. І не лише в тому, що вона несповна розуму. Це як… як це казав Джаред, «мене моя павуча чуйка проймає»[90].
— Може, коли йому було ще років сім.
— Я ніколи в житті її раніше не бачила, можу присягнутися на цілому стосі біблій, але вона мене знає. Вона назвала мене на ім’я.
— Якщо на тобі формена сорочка, а я певен, що так і є, то на грудях у тебе нашивка з твоїм іменем.
— Правильно, але там написано просто «НОРКРОСС».
Вона ж звернулась до мене «Лайло». Я мушу закінчувати цю розмову, просто скажи мені, що коли я з нею туди приїду, там буде розстелено вітальний килим.
— Буде. — Він почув, як вона гмикнула.
— Дякую тобі, любий.
— Нема за що, але ти мусиш зробити мені ласку. Не вези її сама. Ти змучена.
— Рід Берровз буде за кермом. Я поїду пасажиркою.
— Добре. Кохаю тебе.
Він почув, як відчинилися двері машини, мабуть, Лайлиного крузера.
— Теж кохаю тебе, — сказала вона і вимкнулася.
Чи було там легеньке вагання? Нема зараз часу про це думати, колупатися в цьому, поки воно не вилляється в щось, чим воно, певне, не є, що буде тільки на краще.
— Джінет, — а коли вона обернулась до нього, — я мушу перервати наш сеанс. Тут дещо термінове.
4
Архіворогом Котс було дурне лайно. Не те щоб більшість людей товаришували з лайном чи навіть його любили, але вони з ним мирилися, йшли йому на поступки та й власну частку до нього докладали. Директорка в’язниці Дженіс Табіта Котс не розводила дурного лайна, не така була в неї вдача, та й у будь-якім разі це було б контрпродуктивним. Засадничо в’язниця була фабрикою дурного лайна, хоч назви її Дулінгський лайнопромисловий заклад для жінок, і її робота полягала в тому, щоб тримати це виробництво під контролем. Зі столиці штату спускалися хвилі дурнуватих циркулярів, у яких вимагалося скоротити видатки й водночас покращити функціональність. Безупинний потік лайна лився з судів — утримувані, адвокати й прокурори гризлися щодо апеляцій — і Котс завжди якимсь чином затягувало до того виру. Департамент охорони здоров’я любив наскочити з якоюсь дурною інспекцією. Електрики, які приїздили ремонтувати тюремну електромережу, завжди обіцяли, що це буде останній раз, але їхні обіцянки виявлялись лайна вартими. Мережа так само справно виходила з ладу.
Це не припинялося й тоді, коли Котс була вдома. Навіть коли вона спала, лайно нагромаджувалося, наче той замет у хуртовину, коричневий замет, складений з дурного лайна. Як от: зсунулася з глузду Кітті Мак-Дейвід, і саме цей ранок вибрали дві фельдшерки, щоб не з’явитися на роботу. Отака смердюча купа чекала на неї, щойно вона переступила поріг.
Норкросс — солідний мозкоправ, але й він теж продукує власну частку бичачого лайна, домагаючись особливого ставлення і відступу від правил для своїх пацієнток. Його хронічна нездатність розпізнати, що переважна більшість утримуваних у Дулінгу, самі є геніальними виробницями лайна, жінками, котрі витрачають своє життя на плекання лайна вартих вивертів, була майже зворушливою, хоча саме Дженіс Котс доводиться орудувати лопатою. Та ну-бо, дехто з цих жінок під сподом всього того лайна дійсно мав реальні підстави. Дженіс Котс не була ні тупою, ні безсердечною. Чимало жінок у Дулінгу, понад усе інше, — просто невдахи. Котс розуміла це. Нещасливе дитинство, жахливі чоловіки, нестерпні ситуації, душевні хвороби, ліковані наркотиками і алкоголем. Бувши його постачальницями, вони водночас були й жертвами лайна. Але хай там як, це не справа директорки усе те розсортовувати. Не можна дозволяти, щоб жалість завдавала шкоди її роботі. Їх утримують тут, отже, вона мусить ними опікуватися.
Це означало, що вона має розібратися з Доном Пітерзом, який зараз виступав перед нею, артист лайна вищої категорії, він якраз закінчував свою лайноісторію: чесний трудівник, несправедливо звинувачений.
Коли він уже поклав завершальні мазки, Дженіс сказала: — Не пхай мені оте профспілкове лайно, Пітерзе. Ще одна скарга, і ти вилетів. Маю одну утримувану, яка каже, що ти хапав її за груди, маю іншу, яка каже, що ти жмакав її зад, маю третю, яка каже, що ти пропонував їй півпачки «Ньюпортів»[91], якщо вона в тебе відсмокче. Спілка хоче оголосити за тебе війну, це їхній вибір, але я не думаю, що вони на це підуть.
Оцупкуватий, мізерний офіцер сидів на її дивані зі схрещеними руками, широко розставивши ноги — ніби кошіль з його хаботтям — це те, що їй хотілося бачити. Пітерз віддмухнув бастер-бравнівський чубчик, що звисав йому на брови[92]. — Я й пальцем нікого ніколи не торкнувся, пані директорко.
— Нема сорому в тому, щоб самому звільнитися.
— Я не піду. І я нічого такого не робив, щоб мені соромитися! — побуряковіли його зазвичай бліді щоки.
— Приємно, мабуть. От у мене цілий список того, за що мені соромно. І передусім, підписання твоєї заяви на роботу стоїть десь на чолі того списку. Ти — як та шмаркля, якої я не можу скинути собі з пальця.
Губи Дона вигнулись у кривому усміху:
— Директорко, я розумію, що ви намагаєтеся мене розізлити. Нічого не вийде.
Він не був дурнем, це була ще та штучка. З цієї причини ніхто й не міг його досі приловити. Пітерз був доволі обачливим, щоб проробляти свої витівки, коли поряд нікого нема.
— Гадаю, навпаки. — Котс сиділа на краєчку свого столу, поклавши на коліна торбу. — Жодній з дівчат я не можу дорікнути за її спробу.
— Ви ж знаєте, вони брешуть. Вони — злочинниці.
— Сексуальне домагання — це також злочин. Ти маєш останнє попередження. — Котс зарилася в свою торбу, нашукуючи помаду для пошерхлих губ. — До речі, тільки півпачки? Чи ти ба, Доне. — Вона видобула серветки, запальничку, слоїк з пігулками, айфон, гаманець і нарешті те, що шукала. Ковпачок десь відпав, і помада була поцяткована дрібками ворси. Дженіс все одно нею скористалася.