Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 18)
Вираз обличчя у дівчинки був напівзачудований, напівсторопілий і катастрофічно тупий. Малий Френк вже тоді упізнав цю чорну діру невиліковної глупоти. Вона його здивувала, залишивши ошелешеним. Пізніше, коли він бачив її на інших обличчях, вона могла його і лякати, і сердити, але того разу він відчув шанобливий трепет. Така глупота мала власне гравітаційне поле. Вона
Але ж Ілейн не тупа. Де вже там уявити людину віддалену від тупості, ніж Ілейн.
Ілейн знала, що воно таке, коли, вдаючи з себе Бетмена, слідом за тобою ходить по універсаму якийсь білий хлоп, в котрого нема навіть ЗОР’у[73], сподіваючись, що впіймає тебе на крадіжці баночки арахісу. Ілейн проклинали більш протестувальники перед «Планованим батьківством», її посилали до пекла люди, які навіть імені її не знали.
То чого їй не вистачало? Навіщо завдавати такого болю йому?
Хіба гризла одна підозра: вона має підстави для неспокою. Френк погнав на пошуки зеленого мерседеса, а перед очима в нього була Нана: як вона побігла від нього, навсібіч розкидаючи акуратно розкладені крейди, розмазуючи власний рисунок.
Френк знав, що він неідеальний, але також знав, що в цілому хороший. Адже допомагає людям, допомагає тваринам; любить свою дочку і зробить будь-що заради її захисту; і він ніколи не торкнувся своєї дружини брутально. Чи робив він помилки? Чи був той знаменитий удар в стіну одною з них? Френк із сумом визнавав, що так. Він хоча б і в суді це підтвердив. Але Френк ніколи не скривдив нікого, хто не заслуговував би на кривдження, і зараз він просто їде, щоб побалакати з тим парубком із зеленого мерседеса, так?
Френк проїхав крізь вишукані ворота з кованого заліза і зупинив свій пікап позаду зеленого мерседеса. Лівий бік його переднього бампера покривала дорожня курява, а правий натомість сяяв чистотою. Видно було, де цей сучий син попрацював ганчіркою.
Френк пішов вимощеною сланцем доріжкою, яка поєднувала заїзд із дверми великого білого будинку. Обабіч доріжки тягнулися берми, засаджені сасафрасами[74], чиї крони створювали щось на кшталт галереї. Серед гілок над його головою цвірінькали пташки. Наприкінці доріжки, біля підніжжя сходів у кам’яному контейнері вже майже цілком розквітло бузкове деревце. Френк задавив у собі бажання вирвати його з корінням. Він зійшов по сходах. На дверях із суцільної дубової дошки висіло стукало у формі кадукея[75].
Він наказав собі розвернутися і їхати просто додому. А тоді вхопився за стукало й почав ним гатити й гатити по бляшці.
7
Ґарту Флікінджеру знадобився певний час, щоб відірватися від дивана.
— Стривайте, стривайте, — промовляв він безглуздо: двері були занадто товстими, а голос у нього занадто захриплим. Він безперервно курив дур відтоді, як після візиту до величного купола насолод[76] у трейлері Мейвезера повернувся додому.
Якби хтось запитав у нього про наркотики, Ґарт поставив би собі за мету переконати питальника, що він лише оказіональний споживач-аматор, а сьогоднішній ранок — це просто виняток. Фактично, надзвичайна ситуація. Не щодня ідеш подзюрити у трейлері свого драг-дилера, аж раптом за тоненькими дверми тамтешньої сральні спалахує третя світова війна. Щось трапилося — грюки, постріли, крики — і в якусь мить незбагненного ідіотизму Ґарт навіть прочинив двері — перевірити, що там таке. Важко буде забути те, що він побачив. Та, либонь, неможливо. В дальньому кінці трейлера він побачив якусь темноволосу, голу від талії донизу жінку. Вхопивши за волосся й пояс джинсів Труменового арканзаського приятеля, вона гатила його обличчям у стіну:
Картина облогової машини, що гатить масивним стовбуром дерева у фортечну браму. Голова того чоловіка вмивалася кров’ю, а руки, немов у ганчір’яної ляльки, метлялися по боках.
А ще ж там був Трумен, повалений на підлогу, з дірою від кулі в лобі. А сама та дивна жінка? Вираз її обличчя був лячно безжурним. Немов вона займається своєю справою без особливого зацікавлення, хоча тією її справою було використання людської голови як пробивного тарана. Ґарт нишком причинив двері, стрибнув на кришку унітаза і вибрався надвір крізь вікно. Там він прожогом кинувся до своєї машини і зі швидкістю світла помчав додому.
Ця пригода дещо розсмикала йому нерви. Сертифікований за вищою категорією пластичний хірург, поважаний член Американської Асоціації пластичних хірургів зазвичай був парубком з досить міцною хваткою.
Тепер йому вже покращало, в цьому допоміг скурений ним кришталь, але це гупання в двері було зайвим.
Ґарт проклав собі курс навкруг дивана і далі крізь вітальню, хрускаючи дорогою по невеличкому морю коробок з-під фаст-фуду.
На пласкому екрані якась надзвичайно серйозна репортерка надзвичайно серйозно розводилася про якусь зграю коматозних старих пань в якомусь домі для літніх в Окрузі Колумбія. Серйозність тільки посилювала її сексуальність. Розмір чашечки в неї «А», подумав Ґарт, але її фігура благає про «B».
— Чому ж тільки жінки? — вголос загадувалася над цим питанням репортерка на екрані. — Спершу ми думали, що загрожені тільки дуже літні і дуже юні, але тепер з’ясовується, що жінки різних вікових груп…
Ґарт обперся лобом на двері й ляснув по них:
— Стоп! Припиніть уже!
— Відчиняй!
Голос був глибокий і роздратований. Підпрягши резервну силу, Ґарт підвів голову і подивився у вічко. За дверима стояв якийсь афроамериканець років тридцяти з половиною, широкоплечий, з чудовим прорисом обличчя. Бежева форма цього чоловіка вмент змусила пульс Ґарта прискоритися — коп! — та потім він помітив нашивку з написом «КОНТРОЛЬ ЗА ТВАРИНАМИ».
А, то ти гицель, гарний пес між гицелів, але все одно гицель. Нема тут ніяких бродячих собак, сер, а отже, нема й жодних проблем.
Чи є? Важко бути цілком певним. А чи не може цей парубок бути якимсь приятелем тієї напівголої гарпії з трейлера? Краще бути її другом, аніж ворогом, подумалось Ґарту, але значно, значно краще зовсім з нею не знатися.
— Це вона тебе прислала? — запитав Ґарт. — Я нічого не бачив. Так їй і передай, окей?
— Я не знаю, про що ти говориш! Я сюди прийшов із власної волі! Зараз же відчиняй! — знову прокричав цей чоловік.
— Навіщо? — запитав Ґарт, додавши про всяк випадок: Нізащо.
— Сер! Я просто хочу з вами побалакати, — цей гицель спробував говорити спокійніше, але Ґарт бачив, як у нього грають жовна, як він поборює потребу — саме так, потребу! — й далі кричати.
— Не зараз, — сказав Ґарт.
— Хтось збив машиною кішку. Той водій їздить зеленим мерседесом. Ти маєш зеленого мерседеса.
— Дуже шкода, — сказав Ґарт, маючи на увазі кішку, не мерседес.
Ґарт любив кицьок. Він також любив свою майку «Флеймін’ Ґрувіз»[77], яка жужмом лежала на підлозі біля сходів. Ґарт скористався нею, щоб бодай якось змити кров з бампера своєї машини. Важкі часи обступили.
— Але я нічого про це не знаю, і в мене сьогодні важкий ранок, і тому ви мусите піти. Вибачте.
Знову удар, аж двері струснулися в одвірку. Ґарт відсахнувся. Це парубок копнув двері ногою. Крізь вічко Ґарт побачив, як напружилися в цього гицеля жили на шиї.
— Моя дитина живе внизу під цим пагорбом, уйобок ти тупий! А якщо б це була вона? Якщо б ти збив не кішку, а мою дитину?
— Я викликаю копів, — сказав Ґарт, сподіваючись, що для парубка це прозвучало переконливіше, ніж для нього самого.
Він ретирувався до вітальні, упав на диван і підібрав свою люльку. Пакунок з дуром лежав на кавовому столику. Надворі почало брязкати скло. Почувся металічний скрегіт. Це сеньйор гицель чинить наругу над його мерседесом? Ґарт не переймався, не сьогодні. (Крім того, він застрахований.) Та бідна наркоша. Тіффані її звати, така занапащена і така ніжна. Чи вона загинула? Чи ті люди, які напали на трейлер (він припускав, що та жінка була учасницею якось банди), її вбили? Він запевнив себе, що Тіфф, якою б вона не була ніжною, не є його проблемою. Краще не фіксуватися на тому, чого неможливо змінити.
Пакунок був із блакитного пластику, отже, кришталики, поки їх не дістанеш звідти, теж здавалися блакитними. Ймовірно, це був такий недорікуватий натяк Тру Мейвезера на
У телевізорі показували яскраво освітлену шпитальну палату. Дві жіночі фігури лежали під шпитальними ковдрами. Голови обох жінок були оповиті пухнастими коконами. Це виглядало так, ніби вище підборідь кожну обсів бджолиний рій. Ґарт закурив, затягнувся на повні легені, затримав дихання.
Ґарт мав дочку, Кеті. Восьмирічна, хвора на гідроцефалію, вона жила в спеціальному закладі, дуже гарному закладі, неподалік океанського узбережжя Кароліни, досить близько, щоб відчувати у бризі солоний присмак. За все сплачував він, міг собі дозволити. Так краще для дівчинки, а деталями хай опікується її мати. Бідна Кеті. Отже, що він собі казав про ту сласну дівчину? Ага, ось воно: краще не фіксуватися на тому, чого неможливо змінити. Легше сказати, аніж зробити. Бідний Ґарт. Бідні старі пані з головами, обліпленими бджолиним роями. Бідна кицька.