Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 138)

І от тепер Лайла підстрелила жінку, яку до цього ніколи не бачила, котра лежить на землі, стікає кров’ю, сильно поранена.

— Що ти збіса збиралась зробити? — запитала вона.

— Не я, — сказала Джінет і показала очима на жінку, що ридає. — Вона. Це її. Її гас. Її пістолет. Я зупинила її.

Джінет розуміла, що помирає. Холод, неначе колодязна вода, здіймався крізь неї, забираючи пальці на ногах, потім ступні, потім коліна, повзучи вгору до її серця. Боббі боявся води, коли був маленьким.

А ще Боббі боявся, що хтось забере його колу і його шапку Мікі-Мауса. Якраз цей момент впіймано на тій фотографії, яка висить на маленькому фарбованому шматку стіни в її камері. «Ні, милесенький, ні, — сказала тоді вона йому. — Не хвилюйся. Це все твоє. Твоя мама нікому не дозволить забрати це в тебе».

А якби Боббі був зараз тут і спитав про цю воду? Про воду, в яку зараз занурюється його мама? Ох, вона б також сказала йому, що нема про що хвилюватися. Це тільки спершу потрясіння, але ти до цього звикаєш.

Утім, Джінет не була чемпіонкою в «Збреши за призи». Не була змагальницею такого калібру. Вона могла б, можливо, піддурити Боббі, але не Рі. Якби Рі була тут, вона б мусила признатись, що, хоча колодязна вода не болить, з нею все одно недобре.

Вона почула безплотний голос ведучого: «Боюся, для Джінет Сорлі уже все, але ми відпускаємо її додому з гарними прощальними подарунками. Розкажи їй про них, Кене!» Голос ведучого звучав так, ніби це говорить Ворнер Вулф, сам містер Нумо-До-Відео! Та ну, якщо тебе відправляють додому, гріх і питатися про кращого провідника.

Директорка Котс, волосся в неї тепер біле, як крейда, затулила листяне небо Джінет. А їй ніби пасує з таким волоссям. Хоча вона занадто схудла: великі западини в неї під очима, ввалені щоки.

— Сорлі? — опустилась Котс на коліно і взяла її руку. — Джінет?

— От лайно, — промовила поліціянтка. — Думаю, я зробила дуже велику помилку.

Вона впала на коліна і приклала долоні до рани Джінет, натискаючи, розуміючи, що це безнадійно.

— Я хотіла її лише трішки підстрелити, але відстань… і я так злякалась за Дерево… мені так жаль.

Джінет відчула, як кров тече з обох кутиків її рота. Їй стало не вистачати повітря.

— Я маю сина… його звуть Боббі… я маю сина…

Останні слова Джінет була адресовані до Ілейн, і останнє, що вона бачила, було обличчя тієї жінки, її широко посаджені перелякані очі.

— …Прошу… я маю сина…

Розділ 15

Пізніше, коли дим і сльозогінний газ вивітряться, з’являться десятки історій про Битву за Дулінгський виправний центр для жінок, і всі різні, більшість — суперечливі: правда в одних деталях і вигадки в інших. Щойно розпочинається якийсь серйозний конфлікт — битва на смерть — об’єктивна реальність губиться в диму і галасі.

До того ж, багато з тих, хто міг би додати свої враження, вже мертві.

1

Коли Ван Лемплі — з кровотечею з простреленого стегна, до глибини душі втомлена — повільно вела свій МВХ ґрунтівкою, що, як вона вважала, була Аллен-лейн (важко сказати напевне, ці пагорби перевиті стількома путівцями), вона почула далекий вибух із того напрямку, де стояла в’язниця. Ван відвела очі від екрану обладнаного трекер-стеженням телефону, якого вона вибавила від Фріца Мешаума. На екрані цей телефон показувався червоною крапкою. GPS-гаджет на базуці — зеленою. Обидві крапки зараз опинилися дуже близько, і Ван відчула, що доїхала до крайньої межі, перетнувши яку вона вже могла б сповістити Ґрайнерів, що на них хтось полює.

«Може, цей вибух спричинили вони, вистреливши черговий снаряд з базуки», — подумала вона. Існувала така можливість, проте їй, дівчині з шахтарського краю, що росла під брутальну музику динаміту, в це не вірилося. Звук, що долетів від в’язниці, був різкішим і жорсткішим. Напевне динаміт, авжеж. Очевидно, брати Ґрайнери — не єдині тут зараз гидомирники, що вештаються з вибухівкою.

Вона зупинила квадроцикл, злізла з сидіння і поточилася. Ліва холоша її штанів була згори до коліна просякнута кров’ю, і той адреналін, що заніс її аж сюди, вже вигорав. Боліла кожна часточка її тіла, але стегно, куди поцілив Мешаум, було просто пеклом. Щось там, усередині, розтрощено — з кожним кроком вона відчувала, як дряпаються кості — а втрата крові ще посилила те запаморочення, яке вона відчувала після стількох днів і ночей без сну. Кожна часточка її благала: здайся… зречися цього божевілля й засни.

«Саме так я й зроблю, — думала вона, беручи свою гвинтівку і той старезний пістолет, з якого її підстрелив Меша-ум, — але ще не зараз. Я, може, не в змозі зробити нічого з тим, що наразі відбувається у в’язниці, але я можу боляче дістати тих двох мудаків до того, як вони зроблять щось іще гірше. А після цього вже можна й на спочин».

Від цього путівця відгалужувалися, ведучи вгору крізь хирляві дерева підліску, дві порослих травою колії, що, певне, були колись дорогою. Через двадцять ярдів Ван знайшла той пікап, який вкрали Ґрайнери. Вона зазирнула всередину, не побачила нічого цікавого і рушила далі, тягнучи ногу за тілом, неначе граблі. В трекері вже відпала потреба, тому що Ван знала, де вона зараз, хоча не бувала тут відтоді, як ще навчалася у старшій школі, коли це була менш ніж престижна місцина для приїзду машиною на побачення. Ще за чверть милі вгору, може трохи більше, поросла колія закінчилася на пагорбі, де стояли кілька похилених могильних каменів — сімейний цвинтар якоїсь родини, яка давно вже звідси виїхала, ймовірно тих самих Алленів, якщо це дійсно Аллен-лейн. Цей пагорб за популярністю тримав третє чи четверте місце серед хтивих підлітків, бо звідси відкривався краєвид на Дулінгський виправний заклад для жінок. Що не було вельми сприятливим для романтичних почуттів.

«Я можу це зробити, — повторювала вона собі. — Наступні п’ятдесят ярдів».

Вона подолала п’ятдесят ярдів, сказала собі, що зможе подолати ще п’ятдесят, та так і продовжувала, доки не почула попереду голосів. Потім прозвучало вибухове «шшуух», а слідом репет Малого Лова Ґрайнера і його брата Мейнарда та ляскання один одного по спинах.

— Я не був певен, чи доб’ю звідси, братику, але глянь-но на це! — крикнув один із них. Відповіддю був повстанський клич.

Ван звела пістолет Мешаума і вирушила на звуки празникування реднеків.

2

Клінт вважав, що фраза «в нього обірвалося серце» — це всього лиш такий поетичний вираз, аж поки це не сталося з ним самим. Не усвідомлюючи, що покинув прикриття, яке йому забезпечував південно-західний ріг головної будівлі, він, роззявивши рота, дивився на бетонну зливу, що сипалася з Крила С. Скільки сплячих жінок загинули в тому блоці камер вибухом, згоріли або були розірвані на шматки у своїх коконах? Клінт ледь зауважив, коли щось свиснуло повз його ліве вухо, і не відчув посмику, коли куля, випущена Міком Наполітано з-за другого бульдозера, розірвала кишеню в нього на штанях і по нозі йому посипалися монети.

Віллі Берк вхопив його за плечі й відсмикнув назад так рвучко, що Клінт ледве не завалився.

— Ви здуріли, лікарю? Хочете, щоб вас убили?

— Жінки, — промовив Клінт. — Там були жінки.

Він витер собі очі, які боліли від їдучого газу і були наповнені сльозами.

— Цей сучий син Ґірі запустив протитанкову ракету чи щось таке з отого пагорба, де маленький цвинтар!

— Зараз ми з цим нічого не можемо зробити. — Віллі нахилився, вхопивши себе за коліна. — У будь-якому разі ви дістали одного з тих мудаків — це вже початок. Нам треба всередину. Ходімо до задніх дверей і Біллі заберемо з собою.

Він мав рацію. Фасад будівлі перетворився на зону вільного вогню.

— Віллі, з вами все гаразд?

Віллі Берк випростався і відповів натужною усмішкою.

Обличчя мав бліде, лоб усіяний краплинами поту.

— Ну, попоганішало з дрібку. Ма’ть, серце затнулось строха. Лікар казав мені кинути люльку на останнім медогляді. Мав би йо’ послухатись.

«Ох, ні, — подумав Клінт. — Ох… йобана… ні».

Віллі прочитав ці думки в Клінта на обличчі — з очами в старого все було гаразд — і ляснув його по плечу.

— Я ще не ґиґнув, лікарю. Ходімо.

3

Зі своєї позиції перед кімнатою відвідин, тепер уже напевне вительбушеної вибухом динаміту (разом з тими, хто був всередині), Френк побачив, як з криво розірваним протигазом повалився Джек Албертсон. На місці його обличчя не було нічого, крім крові. «Власна мати його б не впізнала», — подумав Френк.

Він ввімкнув свій вокі-токі.

— Доповідайте! Кожен, доповідайте!

Тільки восьмеро відгукнулись, чи близько того, здебільшого ті, хто користувався для прикриття бульдозерами. Звичайно, не всі мали рації, але мусило б ще бодай скількись відгукнутися. На Френків найоптимістичніший здогад, він втратив чотирьох людей, включно з Джеком, який вже має бути мертвим, як та глина. В душі він гадав, що загиблих може бути п’ять або шість, і поранені потребують госпіталізації. Може, той хлопець, Бласс, якого вони залишили на блокпосту з Міллером, міг би відвезти їх одним із тих шкільних автобусів до Святої Терези, хоча Бог зна, чи бодай хтось із медиків досі чергує у Святій Террі? Якщо взагалі там хтось є. Як до такого дійшло? У них же бульдозери, заради Бога. Гадали, що ’дозери все швидко тут закінчать!

Його вхопив за плече Джонні Лі Кронський: