Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 137)
Джінет зробила пару кроків уперед. Ілейн ухопила пістолет і скочила на рівні.
— Не підходь!
— Вам не можна цього робити, — сказала Джінет. — Ви не маєте права.
Білий тигр сів біля розколини, яка поглинула лиса. Він бив з боку в бік хвостом і дивився напівпримруженими, яскравобурштиновими очима.
Ілейн вихлюпнула гас на Дерево, зробивши коричневий тон стовбура глибшим.
— Я мушу це зробити. Так буде краще. Це залагоджує всі проблеми. Скільки було чоловіків, які тебе кривдили? Чимало, як я можу собі уявити. Я все своє доросле життя працювала з такими, як ти, жінками. Я знаю, що ти не просто сама по собі увійшла до тюрми.
Якийсь чоловік тебе підштовхнув.
— Пані, — промовила Джінет, ображена самою думкою, що один погляд на неї може будь-кому розповісти все про неї важливе. — Ви мене не знаєте.
— Можливо, не особисто, але ж я вгадала, чи не так?
Ілейн полила залишками гасу кілька коренів і відкинула каністру геть. Джінет подумала: «Ти не Ілейн Наттінг, ти Ілейн Навіжена».
— Був такий чоловік, який мене кривдив, це так. Але я завдала йому більшої кривди. — Джінет зробила ще один крок у бік Ілейн. Тепер вона вже була футів за п’ятнадцять від неї. — Я його вбила.
— От і молодчага, але не підходь ближче.
Ілейн похитала пістолетом туди-сюди, немов могла кудись змахнути Джінет. Або стерти її.
Джінет зробила ще крок.
— Дехто каже, що він на це заслужив, навіть дехто з його друзів. Окей, вони можуть у це вірити. Але окружний прокурор не повірив. Що важливіше, я в це не вірю, хоча по правді я була несповна розуму, коли це трапилося. Також правда те, що ніхто мені не допоміг, коли мені потрібна була допомога. Отже, я його вбила, і тепер мені так шкода. Я розплачуюся за це, не він. Мені з цим жити. Я й живу.
Ще один крок, малесенький.
— Я достатньо сильна, щоб прийняти свою частку провини, окей? Але в мене є син, якому я потрібна. Йому потрібно знати, як вирости правильним, і це те, чому я можу його навчити. Я покінчила з тим, щоби бодай хтось мною попихав — чоловік чи жінка. Наступного разу, коли Дон Пітерз спробує примусити мене йому подрочити, я його не вб’ю… але я видряпаю йому очі, якщо він мене вдарить, я залишаю за собою це право. Я покінчила з тим, щоб бути чиєюсь лялькою для побиття. Тому можете взяти те, що, як вам ввижається, ви про мене знаєте, і засунути його туди, де не сяє сонце.
— Я вірю, що ти могла тоді втратити розум, — сказала Ілейн. — Хіба тут нема таких жінок, які хочуть повернутися назад? — Я не знаю, — метнулася вбік очима Ілейн. — Ймовірно.
Але вони заведені в оману.
— Тож ви прийняли це рішення за них?
— Якщо ні в кого іншого нема на це духу, — сказала Ілейн (абсолютно не усвідомлюючи, що говорить точнісінько, як її чоловік), — тоді так. У такому разі відповідальність лежить на мені.
З кишені джинсів вона витягла довгоцівкову запальничку зі спусковим гачком, якими люди зазвичай користуються, щоби підпалювати вугілля в мангалах. Білий тигр дивився на це і мурчав — глибоким вуркотінням, наче двигун на холостому ходу. Джінет не здавалося, що з того боку може надійти бодай якась допомога.
— Здогадуюся, у вас самої дітей нема, еге? — спитала Джінет. Жінка здалася ображеною.
— Я маю дочку. Вона світло мого життя.
— А вона тут?
— Звісно, тут. Тут вона у безпеці. І я маю намір дотримати цього стану.
— Що вона про це каже?
— Що вона каже, не має значення. Вона ще дитина.
— Гаразд, а як щодо всіх тих жінок, які були змушені покинути своїх дітей-хлопчиків там? Хіба вони не мають права виховувати своїх синів і піклуватися про їхню безпеку? Навіть якщо їм подобається тут, хіба не лежить на них така
— Розумієш, — вищирилася Ілейн самовдоволеною посмішкою, — лише одної цієї заяви мені достатньо, щоб знати, що ти дурепа.
Вона зробила глибокий вдих. Її усмішка розтягнулася, неначе вона роздувала її внутрішніми газами.
— Цей світ буде добропорядним.
— Дозвольте мені запитати вас знову: ви збираєтесь замкнути ці двері пожиттєво для всіх інших жінок, які там є, навіть не питаючи в них?
Усмішка Ілейн затнулася.
— Вони можуть не зрозуміти, тому я… я роблю…
— Що ви робите, пані? Окрім гидоти?
Джінет сковзнула рукою собі до кишені. Знову з’явився лис і сів поряд з тигром. Червона змія ваговито повзла через одну кросівку Джінет, але Джінет було не до того, щоб дивитися вниз. Ці тварини не нападають, зрозуміла вона; вони — як то казав один проповідник у туманні часи її оптимістичного, з відвідуванням церкви дитинства — з Миролюбного Королівства.
Ілейн клацнула запальничкою. Полум’я замерехтіло на її кінці.
— Я виконую особисте рішення, відповідальність за яке беру на себе!
Джінет витягла руку з кишені і жбурнула в жінку жменю гороху. Ілейн відсахнулась, рефлекторно задрала вгору руку з пістолетом у захисному жесті і відступила на крок. Джінет проскочила ту відстань, яка їх досі Розділяла, і вхопила її за поперек. Пістолет вискочив з руки Ілейн і впав у багно. Втім, у запальничку вона вчепилась міцно. Ілейн потягнулася, полум’я при кінчику рурки вихнулось до сплетення просоченого гасом коріння. Джінет вгатила зап’ястям Ілейн об землю. Запальничка вислизнула їй з пальців і погасла, але запізно — вздовж одного з коренів затанцювали пливкі блакитні язики пломені, рухаючись до стовбура.
Червона змія поповзла на Дерево, подалі від вогню. Тигр підвівся, лінивий, пішов до кореня, який палав, і поставив на нього лапу. Навкруг неї почав підніматися дим, і Джінет почула запах паленого хутра, але тигр не прибирав лапи. Коли він зрештою відступив, блакитний пломінь зник.
Коли Джінет перекотила жінку, та ридала.
— Я просто хочу, щоб Нана була в безпеці… я просто хочу, щоб вона в безпеці росла…
— Я розумію.
Джінет ніколи не бачила дочку цієї жінки і, мабуть, ніколи не побачить, але вона впізнала голос справжнього болю, болю душі. Вона сама його багато зазнала. Вона підняла видовжену запальничку. Оглянула її. Такий дрібний прилад ледь не замкнув двері між двома світами. І це могло б статися, якби не тигр. Чи він і мусив би так зробити, чудувалася Джінет, чи це був вихід за межі його компетенції? І якщо так, чи буде його покарано?
Так багато запитань. Так мало відповідей. Не зважай. Вона обертом махнула рукою і дивилася, як мангальна запальничка, перекидаючись, полетіла геть. Ілейн видала крик відчаю, коли та зникла в траві за сорок чи п’ятдесят футів. Джінет нахилилася й підняла пістолет, думаючи засунути його собі за ремінь, але ж, звісно, на ній була її тюремна уніформа, то ніякого ременя вона не мала. Ремені були «ніні». Утримувані інколи вішаються на них, якщо мають. Була кишеня в її штанях із затяжним поясом, але вона була неглибока і досі повна горошку: пістолет зразу випаде. Що ж із ним робити? Викинути здавалося найрозумнішим.
Перш ніж вона встигла це зробити, позаду неї зашурхотіло листя. Джінет рвучко розвернулась з пістолетом у руці.
— Гей! Кинь це! Кинь зброю!
Край лісу стояла інша озброєна жінка, її пістолет був націлений на Джінет. Не схоже на Ілейн, ця тримала його обома руками і стояла, широко розставивши ноги, так, ніби розумілася на тому, що вона робить. Джінет, добре знайома з наказами, почала опускати пістолет з наміром покласти його в траву біля Дерева… але розважливо, подалі від тієї Ілейн Нестямко, яка могла б спробувати його вхопити. Коли вона нахилялася, змія зашаруділа, повзучи по гілці над нею, Джінет зіщулилася і підняла руку з пістолетом, щоб захиститися від недобаченого, що, як здалося, падає їй на голову. Прозвучало «трісь», потім негучне «дзінь», дві кавові філіжанки легенько стукнулись між собою в буфеті, і їй здалося, вона почула Євку в себе у голові — нерозбірливий скрик з суміші болю й здивування. Після цього Джінет опинилася на землі, від неба залишилося тільки листя, а в роті у неї була кров.
Жінка з пістолетом рушила вперед. Дуло димилося, і Джінет зрозуміла, що її підстрелено.
— Поклади зброю! — наказала жінка.
Джінет розчепила пальці, не знавши, що вона досі тримає пістолет, поки той не випав з її руки.
— Я вас знаю, — прошепотіла Джінет. Відчуття було таке, ніби на грудях у неї щось велике, тепле й важке, але болю не було.
— Ви та, що привезла Євку до в’язниці. Ви коп. Я бачила вас крізь вікно.
— Тут тхне наче гасом, — сказала Лайла.
Вона підняла перекинуту каністру, понюхала, потім відкинула її.
Перед початком Зборів у «Шопвелі» цього ранку хтось зауважив, що нема одного гольф-кара, і ніхто не розписувався в книзі, що його бере; одна дівчина на ім’я Мейсі Веттермор підказала, що лише кілька хвилин тому вона бачила Ілейн Наттінг, та їхала на ньому в бік Адамсової лісопильні. Лайла, яка прийшла на Збори з Дженіс Котс, скинулася з ексдиректоркою поглядами. В ці часи тільки дві речі були в напрямку Адамсової лісопильні: потрощені руїни метової лабораторії і Дерево. Їх обох це стривожило — думка, що Ілейн Наттінг вирушила туди самотою. Лайла пам’ятала сумніви Ілейн щодо тамтешніх тварин — особливо тигра — і їй майнуло, що та може спробувати його вбити. Це, мала певність Лайла, було б нерозумно. Отже, вони теж взяли гольф-кари і вдвох поїхали слідом.