Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 140)

Вони побачили спалах яскравого світла на пагорбі поза в’язницею й інверсійний слід білого диму. За цим по той бік в’язниці пролунав інший вибух.

— Хто це, курва матір, пускає ракети з того горба? — запитав Перл.

— Не знаю, і мені байдуже, — сказав Баррі. — Оскільки ми зараз позаду в’язниці, між ними й нами — тонни бетону, — показав він на пагорб, з якого простягнувся інверсійний слід. — Пітерзе, що за тими дверима?

— Спортзал, — сказав Дон, прагнучи спокутати те, що він уже почав вважати вибачливою помилкою, такою хибою, яку будь-хто міг зробити.

«Я хотів захистити Перла, ну, й самого себе, — думав він, — і коли це безумство скінчиться, Елмор це зрозуміє. Елмор, ймовірно, мені подякує і пригостить чаркою в „Колесі“. Та ген-ген, це ж був усього лиш Бласс, малолітній злочинець-психопат, яких мало хто бачив, підпалив ту бідну бездомну нечупару так швидко, що Дон не встиг його зупинити».

— Там ті пизди грають у волейбол і баскетбол. По інший бік починається головний коридор, який ми звемо Бродвеєм. Та жінка в камері у Крилі А, це прямо й ліворуч. Недалеко.

— Тоді ходімо, — сказав Перл. — Ти попереду, Скоростріле. В мене кусачки для огорожі.

Дону не хотілося вести перед.

— Може, мені краще залишитися тут, з Еріком? Він був моїм напарником, врешті-решт.

— Нема потреби, — сказав Дрю Т. Баррі. — Він сконав.

7

Десь за рік до Аврори, коли Мікейла ще належала до нижчого класу тих, хто записує в «Ньюз Америка» сюжети-затички — типу історій про собак, які вміють рахувати, або братів-близнюків, які випадково зустрілися після п’ятдесяти років розлуки — вона зробила сюжет про те, як люди з великими колекціями книг платять за опалення менше тих, хто не читає, бо книжки створюють добру ізоляцію. З цією думкою, щойно розпочалася стрілянина, вона, ввібравши голову в плечі, поспішно ретирувалася до тюремної бібліотеки. Те, що вона там виявила — переважно обтріпані видання в м’яких обкладинках — було не зовсім такою ізоляцією, яку вона мала на думці, а отже, коли в сусідній кімнаті вибухнула зв’язка динаміту й брикнула стіна, на неї обвалилися романи Нори Робертс і Джеймса Патерсона[371].

Вона вибігла назад на Бродвей, цього разу не переймаючись тим, щоб щулитись, але затрималася, нажахана, подивившись у кімнату відвідувань, де те, що залишилося від Ренда Квіґлі, було розмазане по підлозі і скрапувало зі стелі.

Мікейла була повністю дезорієнтована, на межі паніки, тож коли снаряд із базуки вдарив у Крило С і в її бік здійнялася хмара куряви (нагадавши ті теленовини, які вона дивилася відразу після обвалу Веж-Близнюків), вона розвернулася йти назад, туди, звідки прийшла. Не встигла зробити й трьох кроків, як чиясь міцна рука обхопила її горло і Мікейла відчула, що гостряк холодної сталі вперся їй у скроню.

— Привітик, дупцю солоденька, — промовила Ейнджел Фіцрой.

Коли Мікейла не вмент відреагувала на привітання, Ейнджел сильніше натисла долотом, яке вона позичила в меблевій майстерні.

— Що це за херня така там відбувається?

— Армагеддон, — спромоглася Мікейла задавленим голосом, який геть не був схожим на її телевізійне цвірінькання. — Прошу, припиніть мене душити.

Ейнджел відпустила Мікейлу і повернула її обличчям до себе. Дим, що тягнувся коридором, приніс гіркий присмак сльозогінного газу, вони закашлялися, але бачили одна одну досить добре. Жінка з долотом мала якусь сухоребру, настирну, хижацьку привабливість.

— Ви зараз інакша, — сказала Мікейла. Мабуть, надзвичайно дурнувате зауваження, коли в’язницю штурмують, а одна з арештанток вимахує в тебе перед очима долотом, але це все, що спливло їй до голови. — Зовсім не сонна. Справді бадьора.

— Вона мене розбудила, — гордо сказала Ейнджел. — Євка. Так само, як тоді тебе. Бо я мала важливу місію.

– І що ж це за місія?

— Оці-от, — сказала Ейнджел, показуючи на двох істот жіночої статі, що з’явилися в коридорі і пленталися, явно байдужі до диму й стрілянини. Обривки коконів, що звисали з Мори Данбартон і Кейлі Ролінз, здалися Мікейлі схожими на шмаття зогнилого савану в якомусь фільмі жахів. Вони пройшли повз, не поглянувши на Мікейлу й Ейнджел.

— Як вони можуть… — почала Мікейла, але не встигла закінчити своє запитання, як попереду вдарив другий снаряд з базуки. Струснулась підлога, й досередини знову бухнув чорний дим, що смердів дизельним пальним.

— Не знаю, як вони можуть бодай щось зробити, та й байдуже мені, — сказала Ейнджел. — У них — своя робота, а в мене — своя. Ти можеш помагати або я можу ввігнати оце долото тобі в горлянку. Що тобі більше подобається?

— Я помагатиму, — сказала Мікейла. (Геть журналістську об’єктивність, важкувато буде пізніше створити репортаж про ці події, якщо вона, самі розумієте, помре.) Мікейла вирушила слідом за Ейнджел, яка, здавалося, принаймні знає, куди йде.

— А що це за робота? — спитала вона.

— Боронитиму відьму, — сказала Ейнджел. — Або помру, боронячи.

Перш ніж Мікейла встигла щось на це сказати, Джаред Норкросс виступив із кухні, що сусідила з тюремною пральнею, в якій його була залишила Мікейла. Ейнджел підняла долото. Мікейла вхопила її за зап’ясток.

— Ні! Він з нами!

Ейнджел подарувала йому свій найкращий Погляд Смерті.

— Правда? Ти з нами? Ти помагатимеш боронити відьму? — Ну, — сказав Джаред. — Я планував сходити до клубу, зарядитися трохи екстазі, але, гадаю, я можу змінити свої плани.

— Я пообіцяла Клінтові оберігати тебе, — сказала Мікейла докірливо.

Ейнджел махнула долотом й оскалила зуби:

— Ніхто не дістане захисту сьодні, крім відьми. Ніхто не дістане захисту, крім Євки!

— Добре, — сказав Джаред. — Якщо це поможе моєму тату і поверне назад маму та Мері, я в справі.

— Мері — це твоя подружка? — запитала Ейнджел. Вона опустила долото.

— Не знаю. Не зовсім ґьорлфренд, я гадаю.

— Не зовсім, — певну мить Ейнджел наче пережовувала якусь думку. — Ти порядно до неї ставишся? Не штовхаєш, не б’єш, не кричиш?

— Нам треба забиратися звідси, поки не задихнулись, — сказала Мікейла.

— Йо, я порядно до неї ставлюся.

— Тоді нема питань, як на лихо, — сказала Ейнджел. — Гай-да, поїхали. Євка в м’якій камері в Крилі А. М’яка камера, але тверді ґрати. Ви мусите стати поперед Євки. Тож тому, хто захоче дістатися до неї, тре’ буде пройти крізь вас.

Мікейла подумала: схоже на жахливий план, що пояснює, чому Ейнджел каже «ви» замість «ми».

— А де будете ви?

— Командос місія, — сказала Ейнджел. — Мо’, я зможу завалити кількох, перш ніж вони дістануться аж туди. — Вона помахала своїм долотом. — Не бійтеся, я скоро буду з вами.

— Згодилася б якась вогнепальна зброя, якщо ви дійсно… Голос Джареда потонув у найгучнішому з усіх, що досі прозвучали, вибуху. Цього разу сипонуло шрапнеллю — здебільшого уламками стіни та стелі. Коли Мікейла й Джаред знову випросталися, Ейнджел з ними вже не було.

8

— Що це за таке к-херам було? — спитав Френк за кілька секунд по тому, як перший снаряд із базуки вдарив у Крило С.

Він підвівся на рівні й витрушував пил, землю і крихти бетону в себе з волосся. У вухах йому не дзвеніло, аж ніяк: він чув те пронизливе, сталеве виття, яке подеколи спричинялося в його голові після прийняття завеликої кількості аспірину.

— Хтось з отого-от пагорба порушує правила запуску феєрверків, — сказав Кронський. — Мабуть, ті самі, що висадили в повітря шерифську управу. Ходімо, містере Чинний Шериф.

Кронський знову виставив зуби в усмішці з золотим проблиском, та такій життєрадісній, що вона здавалася сюрреальною. Він показав на екран телефона, вліпленого у пластикову вибухівку. Там 3:07 стало 3:06, стало 3:05.

— Окей, — сказав Френк.

— Пам’ятай, не мнися. Хто мнеться, того в сраку їбуть.

Вони вирушили до розтрощених передніх дверей. Бічним зором Френк помітив, що на них дивляться ті люди, які йшли за бульдозерами. Схоже, ніхто не палав бажанням приєднатися до їхньої з Кронським операції, і Френк їх не ганив. Певне, дехто вже шкодував, що не пішов слідом за Террі Кумсом.

9

Коли битва за Дулінгський виправний заклад наближалася до апогею, Террі Кумс сидів у машині в своєму гаражі. Гараж був маленький; ворота зачинені; вікна Патруля Чотири відкриті, а великий V8 двигун крузера працював. Террі вдихав вихлопний газ довгими, на повні груди, ковтками. Смакувало недобре спочатку, але звикаєш до цього доволі швидко.

«Іще не пізно передумати, — сказала Рита, беручи його за руку. Дружина сиділа поруч з ним на пасажирському сидінні. — Можливо, ти й зараз міг би взяти там усе під свою оруду. Накинути їм трохи розсудливості».

— Уже пізно для цього, любонько, — сказав Террі.

Гараж був повен блакитного токсичного диму. Террі зробив черговий вдих, задавив кашель і вдихнув знову.

— Я не знаю, чим воно обернеться, але гарного закінчення цього я не бачу. Краще вже так.

Рита співчутливо стиснула його руку.

— Я постійно думаю про кожну халепу на дорозі, де я потім наводив лад, — сказав Террі. — І про голову того парубка, простромлену крізь стіну трейлера тих метоварів.

Слабенько з боку в’язниці за милі звідси доносилися звуки вибухів.

Террі повторив:

— Краще вже так, — і заплющив очі.