Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 72)

— Так. А ви в підвалі. Я бачив машину на дворі. Ви весь цей час були щонайбільше футів за дев’яносто від записників. — «Навіть ближче», — думає Піт. — Прийдіть і заберіть їх.

Він вимикає телефон, не даючи Червоним Губам можливості висунути свої умови. Тримаючи туфлі в руках, Піт навшпиньках біжить до кухні. Треба сховатися до того, як Червоні Губи вилізе з підвалу. Якщо він це зробить, усе може закінчитися добре. Якщо ні, вони з сестрою, імовірно, помруть разом.

Внизу, голосніше за рингтон — вельми голосніше — скрикує від болю Тіна.

«Отже, ще жива, — думає Піт і потім: — Ця тварюка катує її. Тільки це не так. Я це зробив. Я в усьому винен. Я, я, я».

51

Сидячи на ящику з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ», Морріс закриває телефон Тіни й спочатку просто дивиться на неї. Зараз має значення тільки одне питання. Тільки на одне питання потрібно знайти відповідь. Хлопчисько говорить правду або бреше?

Морріс вважає, що він говорить правду. Зрештою, пацан теж виріс на Сикоморовій вулиці, і вони обидва по суботах ходили до кінотеатру нагорі, сиділи на складаних стільцях і їли попкорн, куплений у місцевої команди дівчаток-скаутів. Логічно припустити, що вони обидва вибрали для схованки сусідній занедбаний будинок, що знаходиться близько і до їх спільного будинку, і до закопаної скрині. Вирішальним аргументом стала табличка, яку Морріс бачив біля входу, коли вперше приходив сюди оглядати місце: «Дзвонити до агентства нерухомості Томаса Сауберса». Якщо батько Пітера — агент із продажу нерухомості, то хлопчисько міг із легкістю заволодіти ключем.

Він хапає Тіну за руку й тягне її через весь підвал до печі. Це старе величезне і запорошене чудовисько, спадщина минулих часів. Вона знову видає свій мерзенний крик, коли намагається перемістити вагу на розпухлу кісточку, і та підвертається під нею. Він знову б’є її по голові.

— Стули пельку, — говорить він. — Кінчай бути верескливою ​​курвою.

Комп’ютерного шнура не вистачить для того, щоб змусити її сидіти на одному місці, але на протилежній стіні висить ліхтар із намотаними на ньому кількома ярдами помаранчевого електричного дроту. Ліхтар Моррісу не потрібен, але провід для нього — це подарунок з небес. Він думав, що вже не може сильніше сердитися на крадія, але помилявся. «Джиммі Ґолду це б, напевне, сподобалося», — сказав злодюга, а яке право він мав посилатися на роботу Джона Ротстайна? Робота Ротстайна належить йому!

— Повернись.

Тіна рухається недостатньо швидко для Морріса, який усе ще злий на її брата. Він хапає її за плечі і розвертає. Цього разу Тіна не плаче, але з її міцно стиснутих губ зривається стогін. Її улюблена жовта блузка вже повністю замурзана підвальним брудом. Морріс прив’язує помаранчевий провід до комп’ютерного кабелю, що перетягує її зап’ястя, і викидає ліхтар за одну з труб печі. Він із силою натягує провід, і дівчинка знову стогне, коли її зв’язані руки ривком піднімаються майже до лопаток.

Морріс зав’язує новий провід подвійним вузлом, думаючи: «Вони були тут весь цей час. І це йому здається кумедним? Якщо йому хочеться веселощів, я розважу його так, що мало не здасться. Він у мене помре від сміху».

Він нахиляється, упершись руками в коліна, так що його очі опиняються напроти очей сестри крадія.

— Я йду нагору забрати те, що належить мені, подружко. І вбити твого братика, цю скалку-в-дупі. Потім я повернуся і вб’ю тебе. — Він цілує її в кінчик носа. — Твоє життя закінчилося. Я хочу, щоб ти про це подумала, поки мене не буде.

Він біжить до сходів.

52

Піт у буфетній. Двері прочинено зовсім трохи, але цього достатньо, щоб побачити Червоні Губи, який квапливо проходить повз із червоно-чорним пістолетом в одній руці і Тіниним телефоном у другій. Піт прислухається до луни його кроків, яка розноситься порожніми нижніми залами, і, як тільки вони перетворюються на бух-бух-бух від ніг, що підіймаються сходами до того, що колись називалося «Суботнім кінотеатром», шмигає до сходів у підвал. Туфлі він кидає дорогою, щоб звільнити руки. І ще, щоб Червоні Губи точно дізнався, куди він пішов. Можливо, це його пригальмує.

У Тіни загоряються очі, коли вона бачить його.

— Піте! Забери мене звідси!

Він підходить до неї й оглядає клубок вузлів — білий шнур, помаранчевий шнур, якими її руки зв’язані за спиною і приєднані до печі. Вузли тугі, і його накриває хвилею відчаю. Він розв’язує один із помаранчевих вузлів, її руки трохи опускаються і тиск на плечі слабшає. Коли він береться за другий, починає вібрувати його мобільник. Вовк нічого не знайшов нагорі і дзвонить за поясненнями. Замість того щоб відповісти, Піт поспішає до ящика під вікном із написом на боці: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він бачить відбитки ніг зверху і знає, кому вони належать.

— Що ти робиш? — каже Тіна. — Розв’яжи мене!

Але мало звільнити Тіну, її ще потрібно витягнути звідси, і Піт не думає, що встигне вирішити обидва ці завдання до повернення Червоних Губ. Він помітив щиколотку сестри, яка розпухла так, що й на кісточку вже не схожа.

Червоні Губи вже не телефонує. Він кричить згори. Кричить зверху.

— Де ти, йобаний курвий сину?

«Два маленьких поросяти в підвалі, великий, злий вовк нагорі, — думає Піт. — А у нас не те, що кам’яного, навіть солом’яного будиночка немає».

Він витягує на середину підвалу картонний ящик, який Червоні Губи використовував як сходинки і розкриває складені клапани під тупіт кроків у кухні нагорі, які звучать так важко, що злегка погойдуються клаптики ізоляції, які висять між кроквами. На обличчі Тіни маска жаху. Піт перевертає ящик, висипаючи на підлогу купу записників у молескінових палітурках.

— Піте! Що ти робиш? Він іде!

«А то я не знаю», — думає Піт і розкриває другий ящик. Коли він додає його вміст до купи на підлозі підвалу, кроки нагорі зупиняються. Він побачив туфлі. Червоні Губи відчиняє двері підвалу. Тепер він сторожкий. Намагається бути передбачливим.

— Пітере? Ти вирішив відвідати сестру?

— Так, — відповідає Пітер. — Я відвідав її з пістолетом.

— Знаєш що? — каже вовк. — А я не вірю в це.

Піт відгвинчує кришку баночки заправки для запальничок і заносить її над записниками, зрошуючи безладну купу з розповідей, віршів і злих, напівп’яних просторікувань, які нерідко обриваються на півслові. А ще з двох романів, завершальних оповідань про американця, що похерив своє життя, на ім’я Джиммі Ґолд, який коптив небо всі шістдесяті і зараз шукав спокути. Шукав, висловлюючись його власними словами, лайна, на яке було б не насрати. Піт намацує в кишені запальничку, і спочатку вона вислизає в нього з пальців. О Боже, нагорі драбини він уже бачить його тінь. І тінь пістолета.

У Тіни від жаху очі, як блюдця. Руки зв’язані, ніс і рот в крові. «Ця тварюка побила її, — думає Піт. — Навіщо він це зробив? Вона ж усього лише дитина».

Але він знає відповідь. Сестра була тимчасовим замінником того, кого Червоним Губам дійсно хочеться відгамселити.

— Краще б вам у це повірити, — говорить Піт. — У мене сорок п’ятого. Набагато більший за ваш. Він лежав у столі в батька. Вам краще піти. Це буде розумно.

«Будь ласка, Господи, благаю».

Але голос Піта тремтить на останніх словах, перетворюється на невпевнений дискант тринадцятирічного хлопчика, який знайшов ці записники. Червоні Губи чує це, регоче й починає спускатися сходами. Піт знову хапається за запальничку — цього разу міцно — і піднімає її кришку великим пальцем, коли Червоні Губи показується повністю. Піт клацає зазубреним коліщатком, згадуючи, що так і не перевірив, чи є в запальничці пальне — недогляд, який протягом найближчих десяти секунд може коштувати життя йому та сестрі. Але іскра народжує сильне жовте полум’я.

Пітер тримає запальничку за фут[133] від купи записників.

— Ви маєте рацію, — говорить він. — Пістолета немає. Але в ящику столу я знайшов це.

53

Ходжес і Джером біжать бейсбольним полем. Джером виривається вперед, але Ходжес відстає ненабагато. Джером зупиняється на краю занедбаного баскетбольного майданчика і вказує на зелену «Субару», припарковану біля вантажної платформи. Ходжес читає напис на іменному номерному знаку — «BOOKS4U»[134] — і киває.

Як тільки вони знову починають рухатися, до них долітає несамовитий крик: «Де ти, йобаний курвий сину?»

Це, мабуть, Белламі. А йобаний курвий син — безсумнівно, Пітер Сауберс. Хлопчик увійшов до будівлі за допомогою батьківського ключа, і це означає, що двері відчинені. Ходжес показує спочатку на себе, потім на Зал. Джером киває, але вимовляє тихим голосом:

— Ви без зброї.

— Еге ж, але я маю душу щиру і вартий десятьох[135].

— Га?

— Залишайся тут, Джероме. Я серйозно.

— Упевнені?

— Так. У тебе, випадково, немає ножа? Хоча б складаного?

— Ні. Вибачте.

— Добре. Тоді пошукай тут навколо, знайди пляшку. Тут вони, мабуть, є. Тут вечорами, напевно, збираються підлітки пиво пити. Розбий її і поріж шини. Якщо щось піде не так, він не поїде звідси на машині Халлідея.

Вираз обличчя Джерома говорить про те, що його мало цікавлять можливі наслідки цього наказу. Він стискає передпліччя Ходжеса.

— Тільки без усіляких подвигів камікадзе, Білле, чуєте? За вами немає провини, яку потрібно спокутувати.

— Я знаю.

Насправді нічого такого він не знає. Чотири роки тому жінка, яку він любив, була вбита вибухом, що призначався для нього. Дня не минає, аби він не думав про Джейні, і ночі, аби він, лежачи в ліжку, не думав: «Якби я був хоч трішки швидшим. Хоч трішки кмітливішим».