Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 67)
— Я не сумніваюся, що це правда, але я
— Тато поїхав у справах, але мама й сестра вдома. — Піт задушливо ковтає повітря і запитує: — Мене посадять до в’язниці, так? Адже вони не повірять мені, якщо я розповім про людину з червоними губами. Вони вирішать, що я це вигадав.
— Усе, що від тебе потрібно, це розповісти правду, — вставляє Холлі. — Білл не дозволить, щоб із тобою сталося щось погане. — Вона береться за руку Білла та з силою стискає. — Адже так?
Ходжес повторює:
— Якщо ти його не вбивав, усе буде гаразд.
— Це не я! Присягаюся!
— Це зробила та інша людина. Яка з червоними губами?
— Так. Він убив і Джона Ротстайна. Він сказав, що Ротстайн продався.
У Ходжеса на язику крутиться мільйон питань, але зараз для них не надто слушний час.
— Слухай мене, Піте. Слухай дуже уважно. Залишайся там, де ти зараз знаходишся. Ми будемо на Гавернмент-сквер за п’ятнадцять хвилин.
— Якщо я сяду за кермо, то за десять, — каже Джером.
Ходжес не звертає на нього уваги.
— Ми всі вчотирьох поїдемо до тебе додому. Ти всю свою історію розкажеш мені, моїм помічникам і своїй матері. Можливо, вона захоче покликати твого батька й обговорити, хто буде тебе представляти юридично. І потім ми зателефонуємо в поліцію. Це найкраще, що я можу зробити.
«І краще, ніж те, що мені слід було б зробити», — додає він про себе, дивлячись на понівечений труп і думаючи про те, як сам чотири роки тому був близький до того, щоб потрапити до в’язниці. І все через те саме: Самотній Рейнджер, щоб його! Але зараз від зайвих півгодини або хвилин сорока гірше не стане. До того ж Ходжеса слова хлопчика про батьків уразили за живе. Ходжес був біля Міського Центру того дня. Він бачив наслідки.
— Д-добре. Приїжджайте якомога швидше.
— Так. — Він відключає зв’язок.
— А що робити з
— Забудь. Поїхали заберемо хлопця. Умираю, хочу почути його розповідь. — Він кидає Джерому ключі від «Мерседеса».
— Дякую, маса Ходжес! — скрипучим голоском вимовляє Тайрон Екстазний Кайф. — Чорний хлопчик — хороший водій! Моя довезе вас в цілості й…
— Стули пельку, Джероме.
Ходжес і Холлі вимовляють це одночасно.
37
Піт робить глибокий, тремтячий вдих і закриває телефон. Голова в нього йде обертом, як на якомусь страшному парковому атракціоні, і він не сумнівається, що виставив себе повним ідіотом. Або вбивцею, який боїться, що його зловлять, і городить усіляку нісенітницю. Він забув розповісти містеру Ходжесу, що Червоні Губи раніше жив у будинку самого Піта, а це слід було зробити. Він думає, чи треба ще раз зателефонувати Ходжесу, але вирішує, що не варто, адже він і його двоє помічників і так їдуть до нього.
«Цей тип все одно не піде додому, — каже собі Піт. — Він не може. Він повинен залишатися невидимим. Але все може статися. Якщо він вирішив, що я набрехав щодо того, що переховав книги в інше місце, він цілком може туди попрямувати. Тому що він псих. Гепнутий на всю голову».
Він знову набирає Тіну, але тільки чує її автовідповідач: «Привіт, це Тінсі, вибачте, що мене немає, можете говорити».
Ну тоді добре.
Мама.
Але, перш ніж він встигає набрати її номер, з’являється автобус, і у віконці пункту призначення, ніби дарунок з небес, світиться: «НОРТ САЙД». Піт раптом вирішує, що не збирається сидіти тут і чекати на містера Ходжеса. Автобусом він дістанеться додому швидше, а йому кортить додому просто зараз. Сівши в автобус, він зателефонує містеру Ходжесу й скаже, щоб він їхав до нього додому. Але спершу він подзвонить мамі і скаже, щоб вона замкнула всі двері.
Автобус майже порожній, але він все одно йде до самого кінця. І мамі дзвонити не довелося: телефон сам дзвонить у нього в руці, і він сідає. «МАМА» світиться на екрані. Зробивши вдих, він натискає «ПРИЙНЯТИ». Вона починає говорити, навіть не дочекавшись «алло».
— Ти де, Пітере? — Пітер, замість Піт. Непоганий початок. — Ти повинен був повернутися ще годину тому.
— Я їду, — каже він. — Я в автобусі.
— Слухай, нумо говорити правду, а? Автобус приїхав і поїхав без тебе. Я бачила його.
— Я не шкільним. Я звичайним. Мені потрібно було… — Що? Виконати одне доручення? Це настільки смішно, що можна й посміятися. Ось тільки зараз не до сміху. Зовсім. — Мені треба було дещо зробити. Тіна вдома? Вона не пішла до Еллен?
— Вона надворі, читає книгу.
Автобус проїжджає повз якісь ремонтні роботи на дорозі, рухаючись нестерпно повільно.
— Мам, послухай мене. Ти…
— Ні, це ти послухай
Він заплющує очі.
— Ти? Можна відповісти лише так чи ні, подробиці всі потім.
Не розплющуючи очей, він відповідає:
— Так. Це був я. Але…
— Звідки вони в тебе?
— Це довга історія, і зараз це не має значення.
— Що значить, не мають значення? Там було понад двадцять тисяч доларів!
Він ледь стримує себе, аби не сказати: «Ти що, тільки-но це зрозуміла?»
Автобус продовжує насилу просуватися крізь будівельні роботи. По обличчю Піта струмує піт. Він бачить пляму крові в себе на коліні, не червону, а темно-коричневу, але все одно вона ніби кричить: «Винен! Винен, винен!»
— Мамо, будь ласка, стули пельку й вислухай мене. — На іншому кінці настає вражена тиша. З часів нападів гніву в ранньому дитинстві він жодного разу не казав матері заткнутися.
— Є одна людина, і вона небезпечна. — Він міг би розповісти, наскільки небезпечна, але він хоче, щоб вона насторожилася, а не впала в істерику. — Я не думаю, що він прийде до нас додому, але він може це зробити. Заведи Тіну в будинок і замкни всі двері. Усього на кілька хвилин. А потім я приїду. І ще одні люди. Які можуть допомогти.
«Принаймні я на це сподіваюся, — думає він. — Боже, як я на це сподіваюся».
38
Морріс Белламі повертає на Сикоморову вулицю. Він розуміє, що зараз усе його життя стрімко звужується в одну точку. Усе, що в нього є, це кілька сотень украдених доларів, викрадена машина й потреба заволодіти записниками Ротстайна. О, у нього є ще одна мета: тимчасовий притулок, де він міг би сховатися, почитати й дізнатися, що сталося з Джиммі Ґолдом після того, як компанія «Даззі-Ду» піднесла його на вершину рекламної купи гною з подвійною жменею Золотих доларів. Морріс розуміє, що це божевільна мета, а тому він сам повинен бути божевільним, але це все, що в нього є, і цього достатньо.
Ось його старий будинок, який тепер став домівкою викрадача записників. На під’їзній доріжці — маленька червона машина.
— Насрати на божевілля, — вимовляє Морріс Белламі. — Насрати на божевілля. Та на все насрати.
Звучить, як життєве гасло.
39
— Білле, — каже Джером. — Неприємно на це натякати, але, здається, наша пташка полетіла.
Ходжес відривається від думок, поки «Мерседес» їде по Гавернмент-сквер. На лавках сидить досить багато людей — вони читають газети, розмовляють і п’ють каву, годують голубів, — але серед них немає підлітків обох статей.
— І за столиками кафе навпроти я його теж не бачу, — повідомляє Холлі. — Може, він зайшов усередину випити чашечку кави?
— Зараз кава — це останнє, про що він став би думати, — заперечує Ходжес і б’є кулаком об стегно.
— Автобуси до Норт Сайда і Саут-Сайда ходять тут кожні п’ятнадцять хвилин, — каже Джером. — Якби я був на його місці, для мене було б тортурами сидіти тут і чекати, поки хтось приїде мене забирати.
Тут дзвонить телефон Ходжеса.
— Підійшов автобус, і я вирішив не чекати, — каже Піт. Голос його звучить спокійніше. — Я буду вдома, коли ви туди доберетеся. Щойно говорив із мамою. У неї з Тіною все добре.
Ходжесу не подобається, як це звучить.
— А чому з ними може бути щось не добре, Пітере?
— Тому що тип з червоними губами знає, де ми живемо. Він говорив, що сам жив раніше в нашому домі. Я забув вам сказати.