Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 69)
— Ні. — Піт бреше, нітрохи не вагаючись.
— Добре. Чудово. Тепер та частина, де потрібно слухати. Ти мене слухаєш?
Габаритна дама з господарською сумкою, гучно дихаючи, залазить в автобус. Піт виходить, як тільки вона звільняє дорогу, і йде, як сомнамбула, притискаючи телефон до вуха.
— Я забираю твою сестру з собою в безпечне місце, де ми зможемо зустрітися, коли записники будуть у тебе.
Піт майже починає говорити йому, що це не обов’язково, що він просто скаже Червоним Губам, де заховані записні книжки, але потім розуміє, що це було б великою помилкою. Як тільки Червоні Губи дізнається, що вони зберігаються в підвалі старого Залу відпочинку, у нього не буде причин залишати Тіну в живих.
— Ти мене слухаєш, Піте?
— Т-так.
— От і добре. Краще тобі слухати, що я говорю. Іди за записниками. Коли вони будуть у тебе — не раніше, — набирай номер своєї сестри. Якщо подзвониш з якоїсь іншої причини, я зроблю їй боляче.
— З матір’ю все добре?
— Так. Вона просто зв’язана. Не хвилюйся за неї. І не ходи додому. Лише візьми записники й дзвони мені.
З цими словами Червоні Губи кладе слухавку. Піт не встигає сказати, що йому доведеться сходити додому за візком Тіни, який знадобиться, щоб перетягнути коробки. До того ж йому треба взяти батьківські ключі від Залу. Він повернув їх на дошку в кабінеті батька, а без них не обійтися.
43
Морріс опускає рожевий телефон Тіни в кишеню і висмикує шнур із комп’ютера.
— Повернись. Руки за спину.
— Ви її застрелили? — По щоках Тіни котяться сльози. — Це той звук, що я чула? Ви застрелили мою ма…
Морріс б’є її долонею по обличчю. Сильно. Кров витікає з носа й куточка рота Тіни. Очі її в жаху розплющуються.
— Стули дзьоб і повернись. Руки за спину.
Тіна виконує вказівки, схлипуючи. Морріс зв’язує їй за спиною руки, скажено затягуючи вузли.
— Ай!
— Стули пельку. — Він мляво думає, скільки патронів могло залишитися в пістолеті його давнього приятеля. Двох буде достатньо. Один для крадія і один для сестри крадія. — Іди. Униз. Виходимо через двері кухні. Кроком руш.
Вона повертається на нього, очі величезні, червоні й повні сліз.
— Ви мене зґвалтуєте?
— Ні, — відповідає Морріс, а потім додає щось таке, що своєю незрозумілістю здається їй ще більш моторошним: — Я не зроблю цієї помилки ще раз.
44
Прийшовши до тями, Лінда бачить стелю. Вона розуміє, де знаходиться, у кабінеті Тома, але не розуміє, що з нею сталося. Правий бік голови горить вогнем, і коли вона торкається обличчя, рука виявляється в крові. Останнє, що вона пам’ятає, це те, як Пеггі Моран говорить їй, що Тіні стало погано в школі. «Їдь до неї і відвези додому, — сказала Пеггі. — Я тебе підміню поки».
Ні, вона пам’ятає і ще щось. Щось щодо загадкових грошей.
«Я збиралася поговорити з Пітом про це, — думає вона. — Отримати від нього відповіді. Я грала в солітер на комп’ютері Тома, просто гаяла час, чекаючи його повернення, а потім…»
Потім чорнота.
Тепер цей жахливий біль у неї в голові, як безперервне грюкання дверима. Це навіть гірше за мігрень, напади якої у неї іноді трапляються. Навіть гірше, ніж народжувати дитину. Вона намагається підвести голову, їй це вдається, але весь світ починає входити і виходити з неї разом з ударами її серця, спершу всмоктуючись, потім розквітаючи, і кожне коливання супроводжується такою пекельної агонією…
Вона дивиться вниз і бачить, що ліф її сірої сукні зробився брудно-фіолетовим. Вона думає: «Господи, це багато крові. У мене що, був удар? Якийсь крововилив у мозок?»
Звичайно ж, ні. Звичайно ж, адже тоді б уся кров залишилася всередині. Але, що б це не було, їй потрібна допомога. Потрібно викликати швидку, але вона не може змусити свою руку потягнутися за телефоном. Вона підводиться, тремтить і падає назад на підлогу.
Десь поблизу вона чує зойк від болю, потім плач, який вона впізнає завжди, навіть вмираючи (що, підозрює вона, зараз і відбувається). Це Тіна.
Їй вдається підвестися, спираючись на залиту кров’ю руку, достатньо, щоб виглянути у вікно. Вона бачить людину, яка тягне Тіну сходинками чорного ходу надвір. Руки Тіни зв’язані за спиною.
Лінда забуває про біль, забуває про швидку допомогу. Якийсь чоловік проник до її будинку й викрадає доньку. Вона мусить його зупинити. Треба викликати поліцію. Вона намагається підвестися на обертове крісло за столом, але спочатку їй вдається тільки пошкребти руками по сидінню. Рвучко підводиться, сідає, і на якусь мить біль стає настільки сильним, що все навколо ніби затягується білим серпанком, але вона щосили чіпляється за свідомість, намагаючись вчепитися за підлокітники. Коли в очах прояснюється, вона бачить, що людина відчиняє хвіртку і виштовхує Тіну. Тягне її, як вівцю на бійню.
— Поверни її! — кричить Лінда. — Не ображай мою дівчинку!
Але тільки в думках. Коли вона намагається підвестися, крісло повертається, і пальці відпускають підлокітники. Світ навколо темніє. Вона чує моторошне сипіння і, перш ніж свідомість відключається, встигає подумати: «Невже це зі мною?»
45
Після кільця все виявляється зовсім не так райдужно. Замість відкритої дороги вони бачать скупчення транспорту та два помаранчевих покажчики. Один «ПОПЕРЕДУ РЕГУЛЮВАЛЬНИК». Другий «ДОРОЖНІ РОБОТИ». Ціла черга машин чекає, поки регулювальник пропускає транспорт із центрального району. Після трьох хвилин очікування, кожна з яких здалася їм годиною, Ходжес пропонує Джерому їхати бічними вулицями.
— Я б залюбки, але ми тут заблоковані. — Він указує великим пальцем собі за спину, де вже вишикувалася довжелезна, мало не до самого кільця, черга машин.
Холлі весь цей час сиділа, схилившись над iPad і барабанячи пальцями по екрану. Тепер вона підводить голову.
— Їдь по тротуарах, — вимовляє вона і знову повертається до свого диво-планшета.
— Там поштові скриньки, Холліберрі, — говорить Джером. — Та ще он попереду паркан-рабиця. Не думаю, що вистачить місця.
Вона кидає вперед ще один короткий погляд.
— Досить. Можеш трохи подряпатися, але для машини це не вперше. Поїхали.
— Хто платитиме штраф, якщо мене заарештують за водіння по-чорному?[131] Чи не ти?
Холлі закочує очі. Джером повертається до Ходжеса, той зітхає і киває.
— Вона має рацію. Тут є місце. Я заплачу штраф.
Джером вивертає кермо праворуч. «Мерседес» зачіпає крило машини, що стоїть перед ними, після чого з поштовхом заїжджає на тротуар. Наближається перша поштова скринька. Джером повертає ще далі праворуч, уже повністю покинувши проїжджу частину. Лунає глухий удар, коли машина з боку водія збиває поштову скриньку зі стовпа, потім несамовитий скрегіт, коли частина з пасажирського боку проходить по металевій сітці. За нею жінка в шортах і купальнику на бретельках підстригає лужок. Вона кричить на них, коли пасажирським боком німецький підводний човен Холлі здирає знак «СТОРОННІМ, ЗЛИДАРЯМ І ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», і, продовжуючи волати, біжить до під’їзної доріжки. Потім зупиняється, прикриває долонею очі від сонця і, примружившись, вдивляється в них. Ходжес бачить, що в неї ворушаться губи.
— От дідько, — вигукує Джером. — Вона запам’ятовує твій номер.
— Продовжуй їхати. — каже Холлі. — Їдь, їдь, їдь. — І без будь-якого переходу: — Червоні Губи — це Морріс Белламі. Так його звуть.
Тепер уже на них кричить регулювальник. Дорожні робітники, які розкопували трубу, що проходить під дорогою, витріщаються. Деякі сміються. Один підморгує Джерому й пальцями зображує в повітрі пляшку. Потім вони залишилися позаду. «Мерседес» вивалюється назад на проїжджу частину. Оскільки транспорт, що йде в Норт Сайд, застряг біля ремонтних робіт, шлях попереду благословенно порожній.
— Я перевірила міські податкові архіви, — говорить Холлі. — Під час убивства Джона Ротстайна в 1978 податки по 23 будинку на Сикоморовій вулиці платила Аніта Елейн Белламі. «Гугл» на її ім’я видав понад п’ятдесят результатів, вона, типу, відомий учений, але тільки одне посилання мені стало в нагоді. Її син був засуджений і сів у в’язницю за зґвалтування з обтяжуючими обставинами того ж року. Саме тут, у цьому місті. Йому дали довічне. Тут є його фотографія. Ось. — Вона передає iPad Ходжесу.
На світлині зі статті з новин Морріс Белламі зображений, коли спускається сходами будівлі суду, яку Ходжес добре пам’ятає, хоча п’ятнадцять років тому його замінили бетонним чудовиськом на Гавернмент-сквер. Белламі супроводжують два детективи. Одного з них Ходжес пригадує. Пол Емерсон. Хороший поліцейський, давно на пенсії. Він у цивільному костюмі, як і другий детектив, але цей накинув плащ на руки Белламі, щоб приховати кайданки на його руках. Белламі теж в костюмі, і це означає, що фотографію зроблено або під час процесу, або одразу після оголошення вироку. Знімок чорно-білий, що робить контраст між блідою шкірою і темними губами Белламі тільки помітнішим. Це виглядає майже так, ніби на ньому губна помада.
— Це напевно він, — говорить Холлі. — Ставлю шість тисяч баксів, якщо ти подзвониш до в’язниці, виявиться, що він вийшов.
— Не буду сперечатися, — говорить Ходжес. — Скільки ще до Сикоморової, Джероме?
— Десять хвилин.
— Точно або в кращому випадку?
Джером неохоче відповідає:
— Ну, може, трохи «в кращому випадку».