Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 66)
За допомогою «Гугла» він шукає телефон містера Ходжеса і знаходить дев’ять Вільямів Ходжесів у місті, але йому, імовірно, потрібен К. Вільям Ходжес, власник компанії «Що впало, те пропало». Піт дзвонить і потрапляє на автовідповідач. Наприкінці запису, що, як йому здалося, тривав цілу годину, Холлі вимовляє: «Якщо вам потрібна негайна допомога, наберіть 555-1890».
Піт ще раз думає, чи не варто все ж таки зателефонувати матері, але вирішує спершу набрати тільки-но названий номер. Головним чином через два слова: «негайна допомога».
36
— Фу, — кривиться Холлі, коли вони підходять до порожньої стійки вузького магазину Ендрю Халлідея. — Що це за сморід?
— Кров, — відповідає Ходжес. А ще гниє м’ясо, але цього він говорити не хоче. — Залишайтеся тут. Обидва.
— Ви зі зброєю? — запитує Джером.
— У мене Ляпанець.
— І це все?
Ходжес знизує плечима.
— Тоді я йду з вами.
— Я теж, — каже Холлі й бере важкий том під назвою «Дикі рослини і квіти Північної Америки». Вона тримає його так, ніби збирається розчавити клопа.
— Ні, — терпляче вимовляє Ходжес. — Ви залишитеся тут. Обидва. І телефонуйте 911, якщо я скажу.
— Білле… — починає Джером.
— Не сперечайся зі мною, Джероме. І не гайте часу. Щось мені підказує, що в нас конче мало часу.
— Інтуїція?
— Можливо, щось більше.
Ходжес дістає Веселого Ляпанця з кишені піджака (останнім часом він рідко ходить без нього, хоча свій старий службовий пістолет майже не носить із собою) і стискає його поверх вузла. Швидко й тихо він підходить до дверей, за якими, як йому здається, розташований кабінет Ендрю Халлідея. Вони трохи прочинені. Завантажений кінець Ляпанця погойдується в його правій руці. Він стає трохи збоку від дверей і стукає лівою рукою. Оскільки зараз одна з тих хвилин, коли суворої правдою можна знехтувати, він вигукує:
— Це поліція, містере Халлідей.
Відповіді немає. Він стукає знову, голосніше, і, коли знову не отримує відповіді, штовхає двері. Сморід миттєво стає набагато сильнішим: кров, розкладання й розлита випивка. І ще дещо. Палений порох, запах йому добре відомий. Сонно гудуть мухи. Горить світло, ніби навмисно, аби освітити тіло, що лежить на підлозі.
— О Господи, у нього півголови нема! — скрикує Джером. Він стоїть так близько, що Ходжес смикається від несподіванки, підкидаючи й знову опускаючи Ляпанця. «Стимулятор, напевно, ледь не згорів», — думає він.
Ходжес повертається і бачить, що Джером і Холлі стоять у нього за спиною. Джером із витріщеними очима закриває рукою рот.
Холлі ж, навпаки, виглядає спокійною. Вона притискає до грудей «Дикі рослини і квіти Північної Америки» й уважно розглядає криваве місиво на килимі. Вона каже Джерому:
— Не смикатися. Це місце злочину.
— Я не збираюся смикатися. — Слова звучать приглушено через руку, що прикриває нижню частину обличчя.
— Усі свої думки тримайте при собі, — говорить Ходжес. — Якби я був учителем, я б вас обох відправив до директора. Стійте обидва, де стоїте.
Він робить два кроки всередину. Джером і Холлі миттєво йдуть за ним, плечем до плеча. «Кляті близнюки Бобсі»[129], — думає Ходжес.
— Це брат Тіни накоїв? — запитує Джером. — Господи Ісусе, Білле, це він?
— Якщо це зробив він, то не сьогодні. Кров майже висохла. Потім ще мухи. Личинок я поки не бачу, але…
З боку Джерома чутно характерне булькотіння.
— Джероме,
Ходжес не відповідає. Він оглядає кімнату. Він думає, що Халлідей — якщо це Халлідей, — був убитий не менш ніж двадцять чотири години тому.
— Цей отвір від кулі, Білле? — запитує Джером. Він вказує на книжкову полицю ліворуч від дверей, поруч із маленьким вишневим столиком. У копії «Пастка-22»[130] невелика кругла дірочка. Ходжес підходить, розглядає її і думає: «Це, мабуть, зменшить її ціну». Потім дивиться на столик. На ньому стоять два кришталевих графини, можливо, «Вотерфорд». Столик покритий легким шаром пилу, і він бачить відбитки, де раніше стояли ще два. Він дивиться над столом через кімнату, і так, ось вони, лежать на підлозі.
— Це точно дірка від кулі, — говорить Холлі. — Я відчуваю запах пороху.
— Тут була бійка, — говорить Джером і вказує на труп, дивлячись в інший бік. — Але він точно в ній не брав участі.
— Так, це правда, — каже Ходжес. — І супротивники звідси пішли.
— Одним із них був Пітер Сауберс?
Ходжес важко зітхає.
— Майже напевно. Гадаю, він прийшов сюди після того, як утік від нас з аптеки.
— Хтось забрав комп’ютер містера Халлідея, — говорить Холлі. — DVD-роз’єм на місці, за касою, залишилася й бездротова мишка з флешками в коробочці, але сам комп’ютер зник. Я бачила велике порожнє місце на стійці. Можливо, це був ноутбук.
— Що тепер? — запитує Джером.
— Телефонуємо в поліцію. — Ходжесу не хочеться цього робити, він відчуває, що Піт Сауберс у біді, і звернення до копів тільки погіршить його становище, але він уже грав у Самотнього Рейнджера у справі Мерседес-Кілера, що мало не призвело до смерті тисячі підлітків.
Він дістає мобільний, але не встигає його включити, як той сам загоряється і починає дзвонити у нього в руці.
— Це Пітер, — каже Холлі. Очі її кажуть, у голосі — абсолютна впевненість. — Ставлю шість тисяч доларів.
Він відповідає.
— Мені потрібна допомога, — скоромовкою випалює Піт Сауберс. — Будь ласка, містере Ходжес, мені справді потрібна допомога.
— Секунду. Я увімкну гучний зв’язок, щоб тебе чули помічники.
— Помічники? — у голосі Піта зазвучала тривога. — Які помічники?
— Холлі Джібні. Твоя сестра знає її. І Джером Робінсон, старший брат Барбари Робінсон.
— А. Ну, тоді… Напевно, гаразд. — І, ніби звертаючись до самого себе: — Гірше вже не може бути.
— Пітере, ми зараз у магазині Ендрю Халлідея. Тут у кабінеті лежить труп. Я припускаю, що це Халлідей, і я припускаю, що тобі про це відомо. Ці припущення вірні?
Наступає мить тиші. Якби не віддалений звук вуличного руху, чутний у трубці, Ходжес міг подумати, що Піт повісив трубку. Потім хлопчик знову починає говорити, і слова ллються з нього потоком.
— Він був там, коли я туди прийшов. Людина з дуже червоними губами. Він сказав мені, що містер Халлідей чекає на мене в кабінеті, і я пішов до кабінету. А він пішов за мною, і в нього був пістолет, і він хотів убити мене, коли я не сказав йому, де заховано записники. Я не став говорити, тому що… Тому що він їх не заслуговує і він все одно вбив би мене, я це зрозумів, просто дивлячись йому в очі. Він… Я…
— Ти кинув у нього графини, так?
— Так! Пляшки! А він вистрілив у мене. Промазав, але куля так близько пролетіла, що я її почув. Я втік і відірвався від нього, а він потім мені зателефонував і сказав, що вони мене звинуватять, поліцейські, тому що я теж кинув у нього сокиру… Ви бачили сокиру?
— Так, — каже Ходжес. — Я просто зараз на неї дивлюся.
— І… і мої відбитки пальців… вони на ній, бо я її кинув у нього… І в нього якісь відеодиски зі мною і містером Халлідеєм, на яких ми сперечаємося… Тому що він намагався мене шантажувати! Халлідей, я маю на увазі, а не той з червоними губами, тільки зараз уже він теж мене шантажує!
— У цієї людини з червоними губами диски із записами з камер спостереження в магазині? — запитує Холлі, нахиляючись до телефону. — Ти це хочеш сказати?
—
— Де ти, Пітере? — запитує Ходжес. — Де ти зараз знаходишся?
Знову мовчання, і Ходжес абсолютно точно знає, що робить Піт: озирається навколо. Він, може, і прожив у місті все життя, але зараз настільки наляканий, що не відрізнить, де праворуч, а де ліворуч.
— Гавернмент-сквер, — нарешті вимовляє він. — Навпроти цього ресторану, «Щаслива чашка».
— Ти бачиш людину, яка в тебе стріляла?
— Н-ні. Я тікав, і не думаю, що він міг за мною довго гнатися пішки. Він, типу, старий, а по Лейсмейкер-лейн не можна їздити на машинах.
— Залишайся там, — каже Ходжес. — Ми прийдемо за тобою.
— Будь ласка, не дзвоніть в поліцію, — говорить Піт. — Мої батьки, якщо дізнаються, не переживуть після всього, що з ними було. Я віддам вам записники. Я не повинен був їх залишати собі й не повинен був намагатися їх продати. Треба було зупинитися на грошах. — Тепер, коли він втрачає витримку, голос його бринить і починає звучати нерозбірливо. — Батьки… Їм було так важко. У всьому. Я просто хотів допомогти!