Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 62)
— Так. — Джером думає про зойки і звинувачення, які вони з Холлі чули з комп’ютера Олівії Трелоні ще тоді, давно, коли загинула ця нещасна жінка. Ці голоси запрограмував Брейді Хартсфілд, це він особисто, за власним планом провів Олівію Трелоні до самогубства, як ведуть худобу на забій. — Власне, нагадує.
— Брейді захоплювався самогубствами, — каже Фредді. — Усе про них в Інеті читав. Він же на тому концерті хотів підірвати себе разом з усіма.
Джером знає. Він там був.
— А ти справді думаєш, що він говорив з моєю сестрою телепатично? І використовував «заппіт», як… Не знаю, як якийсь провідник, чи що?
— Коли вже він зміг захопити Бабіно й отого другого — а зміг же, вір-не-вір, — то так, гадаю, він це міг зробити.
— А всі інші з оновленими «заппітами» Оті двісті сорок з чимось?
Фредді просто дивиться на нього крізь дим.
— Навіть якщо ми заламаємо сайт, що з ними робити? З голосом, який їм розказує, що вони лайно собаче, що єдиний спосіб зробити все краще — убитись об стіну?
Перш ніж вона може щось відповісти, це робить Ходжес.
— Треба зупинити голос. Тобто
— А я? — питає Фредді.
— Ти з нами. І слухай, Фредді…
— Що?
— План проти болю допомагає, правда ж?
— Думки, відома річ, різні є, з оцим нашим урядом, то я за себе скажу, що в мене від нього делікатний період місяця стає значно менш делікатним…
— Бери з собою, — каже Ходжес. — І папір бери.
Усі вертаються до офісу «Що впало…» «джипом» Джерома. У задній частині навалено Джеромових речей, так що Фредді має сісти на коліна комусь, і це точно буде не Ходжес. У такому стані, як він зараз, це неможливо. Тож він сідає за кермо, а Фредді сідає на коліна Джеромові.
— Ох ти ж, просто якесь побачення з Джоном Шафтом[60], — дурнувато посміхається Фредді. — Отим здоровенним приватним детективом, за яким дівки штабелями падають.
— Гляди — ще звикнеш! — відгукується Джером.
Дзвонить мобільний Холлі. Це такий собі Тревор Джеппсон із поліційного відділу комп’ютерної експертизи. Холлі невдовзі переходить на геть незрозумілий Ходжесові жаргон, говорить про якесь BOT і чорні мережі. Те, що сказав цей чоловік, схоже, їй сподобалося, бо закінчує розмову вона з усмішкою.
— Він іще ні разу синхрону не влаштовував. Тішиться, як іменинник!
— Наскільки багато часу це займе?
— З паролем і ІР-адресою на руках? Не багато.
Ходжес паркується на одному з півгодинних проміжків перед Тьорнер-білдингом. Вони довго не затримуються — тобто якщо йому пощастить, то не затримаються, — а з огляду на нещодавню темну смугу, Ходжес гадає, що тепер Всесвіт винний йому щось хороше.
Він іде у свій кабінет, зачиняє двері, а тоді в потяганому записнику шукає номер телефону Беккі Хелмінгтон. Холлі пропонувала йому внести всі ці записи в телефон, але Ходжес усе відкладав цю справу. Ну от
Беккі нагадує йому, що більше не працює у «Відрі»:
— Ви, напевне, забули?
— Не забув. Про Бабіно знаєте?
Її голос падає:
— Боже мій, знаю. Чула, що Ел Брукс — Бібліотечний Ел — убив дружину Бабіно і, можливо, його теж. Просто повірити не можу.
Я б вам багато такого розповів, у що важко повірити, думає Ходжес.
— Поки що Бабіно не варто викреслювати, Беккі. Я гадаю, що він в бігах. Він давав Брейді Хартсфілду якісь експериментальні ліки, і вони, можливо, зіграли якусь роль у смерті Хартсфілда.
— Господи, що, справді?
— Справді. Але далеко він заїхати не міг, адже насувається буря. Чи не знаєте, куди б він міг сховатися? Може, в Бабіно є дача чи щось таке?
Беккі навіть не замислюється:
— Ні, не дача, є мисливський табір. Не його особистий, звичайно. Він його винаймає разом з чотирма чи, може, п’ятьма ще лікарями. — Вона знову переходить на конфіденційний тон. — І чула, що вони там не лише полюють. Якщо ви розумієте, про що я.
— Де це?
— На озері Чарльз. У табору якась жахально випендрьожна назва. Так з ходу не згадаю, але Вайолет Тренх мала б знати. Вона там колись була на вихідні. Казала, що таких п’яних сорока восьми годин у неї ніколи в житті не було, і привезла звідти хламідіоз.
— Зможете їй зателефонувати?
— Звичайно. Але якщо він в бігах, то він може бути й у літаку, розумієте. Може, в Каліфорнії, а то й за океаном. Зранку літаки ще злітали й сідали.
— Не думаю, що ми наважимося поїхати з поліцією шукати його в аеропорті. Дякую, Беккі. Передзвоніть, будь ласка.
Він іде до сейфу й набирає код. Шкарпетка з кульками від підшипників — «веселий ляпанець» — лежить удома, а от обидва пістолети на місці. Перший — «ґлок» сорокового калібру, який він носив на роботі. Другий — модель «вікторі» 38-го калібру. Батьків. Він бере полотняний мішок із верхньої частини сейфу, кладе туди зброю і чотири коробки з набоями, потім туго зав’язує мішок.
Ну що, Брейді,тепер мене серцевий напад не зупинить, думає він. Цього разу це звичайний рак, і з таким я жити можу.
Така думка так його дивує, що аж смішить. Сміятися боляче.
З другого кабінету чути оплески. Ходжес переконаний, що розуміє, чого вони стосуються, і не помиляється. На комп’ютері Холлі видно повідомлення: «ZEETHEEND ПЕРЕЖИВАЄ ДЕЯКІ ТЕХНІЧНІ НЕГАРАЗДИ» Унизу напис: «ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ 1-800-273».
— А це Джеппсон придумав, — каже Холлі, не підводячи очей від того, що робить. — Це Національна гаряча лінія запобігання самогубствам.
— Здорово! — каже Ходжес. — І ти молодчина — жінка з прихованими талантами!
Перед Холлі лежать рядочком косяки. Із тим, який щойно скрутила вона, виходить рівно дванадцять.
— Ух вона й швидка! — захоплюється Фредді. — А акуратні ж які! Наче машиною робилися!
Холлі виклично дивиться на Ходжеса:
— Мій терапевт каже, що вряди-годи викурити цигарку з марихуаною цілком можна. Якщо не зловживати. Як дехто. — Погляд Холлі повзе в бік Фредді, потім до Ходжеса. — Ну і це не мені. Це для тебе, Білле. Тобі треба.
Ходжес дякує і на мить замислюється, скільки вони разом і яка добра загалом була ця спільна життєва подорож. Тільки закоротка. Дуже коротка… І тут у нього дзвонить телефон. Це Беккі.
— Місце називається «Голови і шкури». Казала ж, що воно так по-випендрьожному називається. Вона не пам’ятає, як туди їхати: мабуть, перебрала трохи дорогою, щоб розігрітися, — але пам’ятає, що вони їхали на північ до роздоріжжя доволі довгенько і зупинялися дорогою на заправці під назвою «Гараж Тьорстона». Допоможе?
— Так, страшенно. Дякую, Беккі. — Він завершує розмову. — Холлі, мені треба знайти «Гараж Тьорстона» на північ від міста. Потім — щоб ти зателефонувала Герцу в аеропорт і попросила найбільше, що в них є на чотирьох колесах. Зараз будемо мандрувати.
— А мій «джип»… — починає Джером.
— Він маленький, легенький і старенький, — перепиняє Ходжес. Хоча це не єдина причина взяти іншу машину, пристосовану до снігу. — А от до аеропорту на ньому дуже добре доїхати.
— А я? — питає Фредді.
— Федеральна програма захисту свідків! — каже Ходжес. — Як домовлялися. Це буде просто мрія наяву.
Джейн Еллсбері була цілком нормальним немовлям — шість фунтів дев’ять унцій[61], — власне, трошки недобирала ваги; а от у сім років важила вже дев’яносто фунтів[62] і була знайома із дражнилкою, яка переслідує її досі: «Жирна-жирна, скотобаза, провалила унітаза!» У червні 2010 року, коли мама взяла її на концерт «Довколишніх» на честь п’ятнадцятиріччя, дівчинка важила двісті десять фунтів[63]. Унітаз під нею усе-таки не провалювався, а от шнурки зав’язувати було важко. Тепер Джейн дев’ятнадцять, і важить вона вже триста двадцять[64], і коли до неї з безкоштовного «заппіта» лунає голос, усе стає їй цілком зрозуміло. Цей голос тихий, спокійний і розсудливий. Він каже: ніхто тебе не любить, усі з тебе сміються. Відзначає, що вона не може припинити їсти — навіть зараз, коли по її обличчю течуть сльози, вона наминає шоколадне печиво-коліщатка з пакета, оте, де всередині багато драґлистої зефірної начинки. Як добріший брат Духа Майбутнього Різдва, який нагадав Ебензеру Скруджу деякі вічні істини, він у двох словах накреслює її майбутнє: товста, товща, найтовща… Сміх на Карбін-стрит Рогульського раю, де вона живе з батьками в будинку без ліфта. Гидливі погляди. Прикрі дотепи: «Онде дирижопль летить!», «Бережися, щоб вона на тебе не впала!» Голос розумно й логічно пояснює, що її ніхто не запросить на побачення, не візьме на нормальну роботу, бо через політичну коректність амплуа циркової товстухи більше не існує, що в сорок років вона буде змушена спати сидячи, бо величезні груди занадто давитимуть на легені, а помре вона в п’ятдесят від серцевого нападу, а до того буде вичищати бруд з-поміж своїх жирових складок за допомогою пилососа. Коли вона намагається сказати голосу, що могла б трохи схуднути — може, до якоїсь клініки звернутися, — голос не сміється. Він лише питає її, лагідно й співчутливо, звідки вона візьме на це гроші, коли батьки разом заробляють хіба на те, щоб втамувати її ненаситний апетит. Коли голос каже, що їм краще взагалі без неї, Джейн може тільки погодитися.
Джейн — котру на Карбін-стрит усі знають як Жирну Джейн — бреде у ванну і бере пляшечку з таблетками оксиконтіну, які тато п’є проти болю в спині. Лічить. Їх тридцять — напевне, більш ніж достатньо. Вона п’є їх по п’ять штук, запиваючи молоком, заїдаючи шоколадним печивом із зефіром. У голові паморочиться. Я сідаю на дієту, думає Джейн. На довгу-довгу дієту.