Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 63)
Правильно, каже їй голос із «заппіта», і тут у тебе все буде по-чесному, так, Джейн?
Дівчина п’є останні п’ять штук. Намагається взяти «заппіт», але пальці вже не можуть втримати тонкий прилад. Та й яка різниця? Вона в такому стані все одно не зловить жодної швидкої рожевої рибки. Краще подивитися у вікно, де сніг кутає землю в білий саван.
Все, годі, ніякої «жирної скотобази», думає вона — і коли вона непритомніє, то відчуває полегшення.
Перш ніж їхати до Герца, Ходжес різко завертає на «джипі» Джерома на повороті перед «Гілтоном» коло аеропорту.
— Це що, місце, де тримають свідків?
Ходжес каже:
— Оскільки в моєму розпорядженні безпечного помешкання нема, то хай буде оце. Зареєструю тебе під своїм прізвищем. Заходиш, замикаєшся і перед телевізором чекаєш, доки все скінчиться.
— І пов’язку поміняй! — нагадує Холлі.
Фредді не звертає на ці слова уваги. Вона зосереджена на Ходжесі.
— А я в наскільки великій халепі буду, коли все скінчиться?
— Не знаю, і зараз мені немає коли з тобою це обговорювати.
— Ну хоч у номер щось замовити можна? — Червоні очі Фредді злегка зблискують. — Мені майже не болить, але щось різко на хавчик пробиває.
— Призволяйся, — відказує Ходжес.
Джером додає:
— Тільки у вічко не забудь подивитися — а то раптом там не офіціант, а підісланий Брейді чоловік у чорному!
— Жартуєш? — каже Фредді. — Еге ж?
Цього сніжного вечора у вестибюлі порожньо. Ходжес, який почувається так, ніби прокинувся від дзвінка Піта років зо три тому, усе влаштовує, потім повертається туди, де сидять усі решта. Холлі щось робить в айпаді й не підводить очей. Фредді простягає руку по ключ, але Ходжес вручає його Джерому.
— Номер 522. Проведеш її, добре? Я хочу поговорити з Холлі.
Джером зводить брови догори. Ходжес нічого не додає, то він знизує плечима й бере Фредді за руку.
— Джон Шафт проведе вас до вашого люксу.
Вона відштовхує його руку:
— Та добре, коли там є хоча б міні-бар…
Але встає і йде з ним до ліфтів.
— Я знайшла «Гараж Тьорстона», — каже Холлі. — Це п’ятдесят шість миль на північ трасою І-47: буря суне звідти. Далі внутрішньоштатна траса 79. Погода не…
— Усе буде добре, — каже Ходжес. — Герц має для нас «форд експедішен». Гарний важкий автомобіль. А ти мені потім дорогу показуватимеш. Я про інше хочу поговорити.
Він лагідно бере з її рук айпад і вимикає.
Холлі чекально дивиться на нього, склавши руки на колінах.
Брейді вертається з Карбін-стрит у Рогульському раю свіжим і піднесеним: із цією жирною Еллсбері було і весело, і легко. Цікаво, скільки ж людей потім будуть зносити її тіло з третього поверху. Четверо, напевне. А труна яка буде! Розміру XХL!
Коли він перевіряє сайт і бачить, що він недоступний, настрій моментально падає. Так, він очікував, що Ходжес знайде спосіб вивести його з ладу, але не чекав, що це станеться так швидко. І телефон цей його лютить так само, як оті нахабні повідомлення, які Ходжес залишив під «Блакитною парасолькою» тоді, під час їхнього першого протистояння. Це ж лінія запобігання самогубствам. Йому й перевіряти не треба. Він і так знає.
І, так, Ходжес приїде. У Кайнера багато людей про це місце знають: це така собі легенда. Але чи він просто сюди поїде? Брейді ні на мить у це не вірить. З одного боку, детектив-пенсіонер знає, що багато мисливців залишають зброю в таборі (хоча мало де її аж так багато, як у «Головах і шкурах»). А з іншого (що важливіше), цей старий коп — хитра гієна. Він став на шість років старший від того часу, коли Брейді з ним зустрівся: без сумніву, задишки й тремтіння в кінцівках йому додалося, але ж він і хитрий. Така тварюка скрадається, не підходить до тебе безпосередньо — а потім переріже тобі піджилки, коли ти дивитимешся в інший бік.
Уявімо, що я Ходжес. Що я роблю?
Подумавши над цим, Брейді йде до шафи і, швиденько переглянувши пам’ять Бабіно (її рештки), бере той одяг, який належав тілу, в якому він перебуває. Усе чудово сидить. Він бере ще й пару рукавиць, щоб гріти свій артрит, і виходить надвір. Снігопад поки що помірний, і гілля дерев не ворушиться. Пізніше все зміниться, але зараз доволі приємно, можна побродити володіннями.
Він іде до дровітні, накритої вже доволі товсто припорошеним брезентом. За нею — два-три акри старих сосон і ялин, які відділяють «Голови і шкури» від «Табірлогу Великого Боба». Це чудово.
Треба навідатися до комірчини зі зброєю. «SCAR» — це добре, але там є ще дещо корисне.
«О, детективе Ходжесе, — думає Брейді, поспішаючи звідки вийшов. — У мене для вас такий сюрприз. Такий сюрприз…»
Джером уважно слухає, що каже Ходжес, потім хитає головою:
— Ні, Білле, ніяк по-іншому не можна. Мені треба з вами.
— Тобі треба їхати додому, до своєї сім’ї, — каже Ходжес. — Особливо до сестри. Учора вона дивом вціліла.
Вони сидять у кутку вестибюлю «Гілтона» і тихо перемовляються, хоча навіть працівник на рецепції подався кудись у підземелля. Джером дивиться просто перед собою, руки на стегнах, між брів уперта складка.
— Якщо Холлі їде…
— У нас інакше, — каже Холлі. — Ти ж маєш розуміти, Джероме. Я зі своєю мамою не дуже ладнала — та, власне, завжди так було. Я бачу її один-два рази на рік максимум. І завжди рада прощатися, і вона теж тому рада, не сумніваюся. А Білл… ти розумієш, що він буде боротися з тим, що на нього напало, але ми обоє знаємо його шанси. А в тебе не так.
— Він небезпечний, — говорить Ходжес, — і ми на елемент несподіванки розраховувати не можемо. Якщо він не здогадується, що я до нього йду, то він дурень. А таким він ніколи не був.
— У «Мінго» ми були втрьох, — каже Джером. — А коли у вас серце схопило, ми з Холлі лишилися вдвох. І все вдалося.
— Того разу було по-іншому, — каже Холлі. — Він тоді не міг людей зачакловувати.
— Усе одно я хочу.
Ходжес киває:
— Я розумію, але ж я і головний пес у запряжці — і головний пес каже: ні.
— Але…
— Є ще одна причина, — каже Холлі. — Важливіша. Репітер офлайн, сайт закрито, але по місту майже сто п’ятдесят активних «заппітів». Уже встигло статися щонайменше одне самогубство, і ми не можемо сказати поліції, що робиться. Ізабель Джейнз думає, що Білл лізе не в свою справу, а всі решта вважатимуть його божевільним. Коли щось трапиться з нами, залишишся тільки ти. Розумієш?
— Що я розумію — так це те, що ви мене усуваєте, — каже Джером. І раптом у його інтонаціях чути цибатого підлітка, який колись косив Ходжесові газон.
— Є і ще одне, — каже Ходжес. — Може, мені доведеться його вбити. Власне, мені це здається найбільш імовірним.
— Та Господи, Білле, я ж знаю.
— Але для поліції й загалом для суспільства оте, що я вб’ю, буде світилом нейрохірургії — Феліксом Бабіно. Я обходив деякі незручні юридичні кути, відколи відкрив «Що впало, те пропало», але тут може вийти по-іншому. Ти хочеш ризикнути опинитися під звинуваченням у співучасті в убивстві з обтяжувальними обставинами: у цьому разі — зухвалому вбивстві людини через злочинну недбалість? Може, навіть убивстві першого ступеня?
Джером кривиться:
— Так Холлі ж ви дозволяєте йти на такий ризик!
Холлі каже:
— У тебе ще більша частина життя попереду.
Ходжес нахиляється вперед, хоч йому й боляче, і обіймає Джерома долонею за шию.
— Я знаю, що тобі це не подобається. І не чекав іншого. Але так правильно, і причини поважні.
Джером замислюється, потім каже:
— Розумію, що ви маєте на увазі.
Ходжес і Холлі чекають, обоє розуміють, що це не зовсім добре.
— Добре, — погоджується Джером. — Мені це геть не подобається, але гаразд.
Ходжес встає, береться за бік, стримуючи біль.
— То сідаймо в оцей спортивний автомобіль. Насувається буря, і я б хотів заїхати якнайдалі по І-47, доки ми її зустрінемо.