Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 61)

О, не питай: «У чому справа?»

Час на візит — ходімо вже, їй-право.[59]

Він заплющує очі. Метушливі рожеві рибки стають метушливими червоними цятками, і кожна з них — колишній глядач того концерту, який просто зараз дивиться у свій «заппіт» і сподівається виграти приз.

Брейді обирає одну з цяток, зупиняє її й дивиться, як вона розквітає.

Немов троянда.

— Звичайно, в поліції є якийсь відділ комп’ютерної експертизи, — каже Ходжес, відповідаючи на запитання Холлі. — Якщо можна цих півставочників називати відділом. Та ні, вони мене не послухають. Зараз же я просто цивільний.

Та й найгірше навіть не в цьому. Він не просто цивільний, а такий, який раніше служив у поліції, а коли пенсіонери пхають носа у справи копів, до них звертаються: «дядьку». Поваги в цьому ні на гріш.

— То зателефонуй Пітові, і хай він влаштує, — каже Холлі. — Бо цей довбаний самогубчий сайт треба знищити.

Вони повертаються в «центр управління» Фредді Лінклаттер. Джером сидить у вітальні з Фредді. Ходжес не схильний думати, що вона тікатиме: Фредді панічно боїться тих — імовірно, вигаданих — людей, які нібито стежать за будинком. Але поведінку людини під кайфом передбачити важко. Крім хіба того, що такі люди схильні доганятися.

— Телефонуй Пітові, хай один із комп’ютерних спеців зв’яжеться зі мною. Будь-який електронщик, який має бодай половину мізків, здатний завалити сайт синхроном.

— Це як?

— Влаштувати синхронну атаку. Для цього треба вийти на мережу BOT і… — Вона бачить вираз обличчя Ходжеса: той, вочевидь, нічого не зрозумів. — Та хай. Сенс у тому, щоб завалити сайт запитами на послуги — тисячами, мільйонами запитів. Тоді ця довбана штука ними подавиться — і сервер впаде.

— Ти таке можеш?

— Я не можу, і Фредді теж не може, а от у поліцейських електронщиків може бути достатньо комп’ютерної потужності. Якщо з їхніх машин це неможливо, то хай Піт звертається до міністерства нацбезпеки. Адже це — проблема безпеки, правильно? На кону життя.

Так і є — і Ходжес телефонує. Але Піт не відповідає: телефон каже: «Залишіть голосове повідомлення». Тоді Ходжес телефонує бойовій подрузі Кассі Шин, але слухавку бере колега і каже, що в матері Кассі сталося щось таке, як глікемічна криза, — і Кассі повезла її в лікарню.

На безриб’ї доводиться телефонувати Ізабель.

— Іззі, це Білл Ходжес. Я намагався знайти Піта, але…

— Піта нема. Все. Капут.

Одну жахливу мить Ходжес думає, що Піт помер.

— Лишив у мене на столі записку. Написав, що йде додому, вимикає мобілу, витягає з розетки стаціонарний і спатиме добу. Далі він написав, що сьогодні — його останній день служби в поліції. Він це може — навіть із відпустки не має потреби брати, якої в нього накопичилося страшне скільки. У нього на пенсії буде чимало особистого часу. І краще викресліть ті проводи на пенсію зі свого календаря. Сходіть краще в кіно зі своєю пришелепуватою подружкою.

— Ми мене звинувачуєте?

— Вас і вашу зацикленість на Брейді Хартсфілді. Ви заразили цим Піта!

— Ні. Він хотів розслідувати справу. А от ви хотіли скинути її з рук і сховатися в найближчу нору. Маю сказати, у цьому я на боці Піта.

— От бачите? Бачите? Я про це й кажу! Схаменіться, Ходжесе, ви в реальному світі! Я востаннє вам кажу: якщо ви не припините пхати свій довгий дзьоб не в свою…

— А я вам, блядь, скажу, що коли ви хочете бодай якогось шансу на підвищення, то прошу витягти голову зі сраки й послухати мене!

Він сам не встигає замислитися, як із нього вихоплюються ці слова. Він боїться, що вона кине слухавку, а якщо так, то куди йому йти потім? Але у відповідь — вражена тиша.

— Самогубства. Приходили повідомлення про які-небудь іще самогубства, відколи ви приїхали з Цукрових гірок?

— Не зна…

— То дивіться! Просто зараз!

Він чує, як Іззі цокотить клавіатурою секунд із п’ять. Потім:

— Щойно одне повідомлення прийшло: хлопчик у Лейквуді застрелився. На очах у батька, який і повідомив. В істериці, як і слід було чекати. А як це…

— Скажи копам, які приїдуть, пошукати на місці «заппіт». Такий, як Холлі знайшла в домі Еллертон.

— Знову? Та у вас як платівка заїла!

— Вони його знайдуть. І до кінця дня, можливо, ще будуть самогубства з «заппітами». Ймовірно, набагато більше.

— Сайт! — тихо підказує Холлі. — Скажи їй про сайт!

— Також у Мережі з’явився самогубчий сайт під назвою zeetheend.com. Сьогодні. Його треба завалити.

Іззі зітхає й говорить так, наче звертається до дитини:

— Та яких тільки самогубчих сайтів не буває! Ми про це отримали меморандум від Служби у справах неповнолітніх іще торік. Вони виникають, як гриби після дощу, зазвичай їх створюють діти, які ходять у чорних футболках і весь вільний час безвилазно сидять у своїй кімнаті. Там багато поганої поезії і порад, як зробити це безболісно. А також, звичайно, типове триндіння про те, як батьки їх не розуміють.

— Це — не такий. Він може розпочати лавину. У ньому купа передпорогових повідомлень. Хай хтось із комп’ютерних експертів зараз же зателефонує Холлі Джібні.

— Це може бути не за протоколом, — холодно каже Ізабель. — Я подивлюся, тоді звертатимусь…

— Та хай хтось із ваших найманих електронщиків протягом п’яти хвилин зателефонує Холлі, бо коли самогубства почнуться масово — а я певен, що почнуться, — то я всім, хто слухатиме, розкажу, що я до вас звернувся — і ви мені своєю бюрократією не дали нічого зробити! Серед моїх слухачів буде щоденна газета і «8 наживо». Ні там, ні там у відділку друзів особливих нема, а надто відколи двоє у формі застрелили беззбройного чорного хлопця на МЛК минулого літа!

Мовчанка. Потім тихішим — можливо, ображеним — голосом Іззі каже:

— Ну ви ж маєте бути на нашому боці, Біллі. Чому ви так?

Бо Холлі правду про тебе сказала, думає він.

А вголос каже інше:

— Бо часу мало.

У вітальні Фредді скручує черговий косяк. Зализує край, поглядаючи на Джерома.

— А ти дорослий уже, еге?

Джером не відповідає.

— Скільки тобі — двадцять, двадцять два?

На це Джером теж не відповідає.

Фредді, не переймаючись, підкурює, затягується і простягає йому косяк. Джером хитає головою.

— Ти багато втрачаєш, великий хлопче. Це хороша штука. Розумію, пахне, як собака насцяв, але все одно нехила.

Джером мовчить.

— Чи ти язик проковтнув?

— Ні. Я думаю про те, як ми в старших класах соціологією займалися. У нас був модуль по самогубствах на чотири тижні, і там була така статистика, яку в житті не забуду. Кожне підліткове самогубство, про яке повідомляється в соціальних мережах, провокує ще сім спроб: п’ять суто демонстративних, а дві успішні… Може, тобі про це треба подумати, а не в крутизну гратися.

У Фредді тремтить нижня губа.

— Я не знала… Справді не знала.

— Та знала ж, напевне.

Вона опускає очі й дивиться на косяк. Тепер її черга проковтнути язик.

— Моя сестра чула якийсь голос.

Фредді підводить погляд:

— Який голос?

— Із «заппіта». Він їй усяку гидоту казав. Про те, що вона, мовляв, намагається жити, як біла. Що вона цурається своєї раси. Що вона погана й нікчемна.

— Це тобі когось нагадує?