Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 40)
Довіряєш, як же, думає Фредді. То й нехай.
Його щоки знову морщаться від вишкіру, який не обіцяє нічого доброго.
— І хтозна. Може, нам пощастить і ми побачимо перший результат.
— Готова закластися, більшість людей, які отримали ті «заппіти», вже їх повикидали. Ну це ж, блін, просто
— Хай це вже буде мій клопіт, — каже Доктор Z. Знову його щоки бгаються складками — і знову розрівнюються. Його очі червоні, наче він обкурився. Вона думає, чи спитати його, що вони, власне, роблять, чого він хоче досягти… але вона вже здогадується: а чи треба їй пересвідчуватись, що воно справді так? До того ж коли це і Брейді, то яка з того шкода? У нього сотні ідей — і всі прибацані.
Ну гаразд.
Більшість із них.
Вона перша заходить у кімнату, яка призначалася для другої спальні, а стала її робочим кабінетом, таким електронним прихистком, про який вона завжди мріяла і ніколи не могла собі дозволити, — таку нору, призначення якої Ґлорія з її красою, заразливим сміхом і «людськими навичками» ніколи не могла зрозуміти. Тут підігрів підлоги практично не працює — і градусів на п’ять холодніше, ніж у решті квартири. Комп’ютери не проти. Їм так подобається.
— Ну, — каже він. — Роби!
Вона сідає за найновіший стаціонарний «мак» з двадцятисемидюймовою діагоналлю, монітор прокидається, Фредді вводить пароль — випадковий набір цифр. У машині лежить папка, пойменована просто Z, і вона відкриває її другим паролем. Підкаталоги називаються Z-1 і Z-2. Третім паролем вона відкриває Z-2, після чого швидко береться до клавіатури. Доктор Z стоїть за її лівим плечем. Спочатку його присутність її тривожить, але потім вона занурюється у справу і, як завжди, вже нічого не помічає.
Це триває не дуже довго; Доктор Z дав програму, і працювати за нею їй просто завиграшки. Праворуч від комп’ютера на високій полиці стоїть репітер сигналу «Motorola». Коли вона завершує роботу, натиснувши одночасно КОМАНДА і клавішу Z, репітер оживає. Жовтими цяточками висвічується напис: ПОШУК. Він моргає, немов світлофор на порожньому перехресті.
Вони чекають, і Фредді розуміє, що затамувала подих. Вона з силою видихає, на мить надувши худі щоки. Починає вставати, але доктор Z кладе їй руку на плече.
— Даймо йому ще часу.
Вони дають програмі п’ять хвилин, і єдиний звук, який у той час лунає в кімнаті, — тихе гудіння техніки і завивання вітру, що дме зі скрижанілого озера. ПОШУК продовжує блимати.
— Добре, — каже він нарешті. — Я розумів, що великих надій покладати на це не випадає. На все свій слушний час, Фредді. Повернімося до другої кімнати. Там я дам вам остаточний платіж і піду…
Жовтий «ПОШУК» раптово змінюється на зелене «ЗНАЙДЕНО».
— Ось воно! — кричить він. — Ось воно, Фредді! Ось і перший!
Тепер уже всі її сумніви розвіяно. Оцей вигук захвату. Так, це справді Брейді. Він перетворився на живу російську матрьошку, що добре поєднується з цією хутряною шапкою. Якщо зазирнути в Бабіно, там буде Доктор Z. Зазирни в Доктора Z — і там виявиться за пультом Брейді Хартсфілд. Бог знає, як таке може бути, але так воно є…
Зелене «ЗНАЙДЕНО» змінюється на червоне «ЗАВАНТАЖЕННЯ…». Не минає й кількох секунд, як натомість з’являється напис «ВИКОНАНО». Потім репітер знову розпочинає пошук.
— Добре, — каже він. — Я задоволений. Мені час іти. Ніч у мене дуже зайнята, я ще всіх справ не скінчив…
Вона йде за ним до другої кімнати, зачиняючи за собою свою електронну нору. Вона приймає рішення, яке, напевне, вже спізнилося. Щойно він піде, вона вимкне репітер і видалить останню програму. Зробивши це, спакує валізу — і в мотель. Завтра вона їде на хрін з цього міста — і на південь, до Флориди. З неї годі і цього доктора, і його Z-Боя, і середньозахідної зими.
Доктор Z надягає пальто, але замість дверей підходить до вікна.
— Краєвид такий собі, — відзначає він. — Висоток забагато.
— Так, дійсно хріновий.
— А проте все ж кращий за мій, — каже він, не розвертаючись. — Останні п’ять з половиною років я був змушений дивитися на парковку.
Раптово вона відчуває, що досягла межі. Якщо вона бодай шістдесят секунд пробуде з ним в одній кімнаті, у неї почнеться істерика.
— Дайте мені гроші. Дайте їх мені — і пиздуйте, куди хочете. Уже все зроблено.
Він розвертається. У його руці пістолет із коротким дулом, з якого він уже стріляв у дружину Бабіно.
— Правильно, Фредді. Усе вже зроблено!
Вона реагує блискавично — вибиває з його руки зброю, б’є його ногою в пахвину, каратистським ударом шарахає його в потилицю, як Люсі Лью, коли той згинається від болю — і вибігає з дверей, репетуючи на все горло. Оцей уявний відеокліп у повному кольорі й стереозвуку програється в її уяві, поки Фредді стоїть, прикипівши до місця. Пістолет бахає. Вона робить два непевні кроки, налітає на крісло, в якому зазвичай дивиться телевізор, падає на нього і скочується вниз головою на підлогу. Світ темніє й даленіє. Останні її відчуття — тепло від крові у верхній половині тіла і в нижній — від того, що сечовий міхур перестав тримати.
— Ось і фінальний платіж, як обіцяно… — ці слова долинають до неї з далекої далини.
Чорнота поглинає світ. Фредді падає в неї і зникає.
Брейді доволі спокійно стоїть, дивлячись, як з-під неї розтікається кров. Він слухає, як хтось стукає в двері, намагаючись з’ясувати, чи все в квартирі нормально. Чогось особливого той, хто стукає, не чекає, але про всяк випадок краще перевірити.
Минає приблизно півтори хвилини, і він кладе зброю назад у кишеню пальта, поряд із «заппітом». Не може втриматися від того, щоб подивитися на комп’ютерну кімнату перед тим, як іти. Репітер продовжує нескінченний автоматичний пошук. Хай там як, а він здійснив дивовижну подорож. Чим вона скінчиться, передбачити важко, але
Він сам-один спускається ліфтом. У вестибюлі також нікого. Заходить за ріг, підіймає комір дорогого пальта Бабіно, затуляючись від вітру, і пищить електронним замком «бумера» Бабіно. Сідає в машину, заводить її, але лише для того, щоб зігрітися. Перш ніж вирушити до наступного місця призначення, треба зробити ще дещо. Насправді йому не дуже й хочеться це робити, бо, попри всі свої людські гріхи, Бабіно має чудовий гострий розум і більша частина того розуму ще не пошкоджена. Знищити такий інтелект — це вчинити приблизно так само, як оті дурні й забобонні довбойоби з «Ісламської держави», що розбивали молотками на друзки пам’ятки культури й мистецтва, що їх уже неможливо відновити. Але він мусить це зробити. Ризикувати не можна, адже це тіло — також скарб. Так, у Бабіно високуватий тиск і слух трохи впав за останні кілька років, але теніс і походи до лікарняного тренажерного залу двічі на тиждень тримають його м’язи в доволі гарній формі. Серце дає сімдесят ударів на хвилину, не затинається. Не потерпає він ні від ішіасу, ні від подагри, ні від катаракти чи інших неподобств, що мучать багатьох його однолітків.
До того ж гарний лікар зараз йому дуже знадобиться.
Маючи це на думці, Брейді занурюється вглиб і знаходить те, що залишилося від ядра свідомості Фелікса Бабіно — мозку всередині мозку. Ця свідомість уже пошрамована й пошматована за всі попередні відвідини Брейді, але він ще там є, і це ще Бабіно, і він може (хоча б теоретично) перехопити контроль над ситуацією. Але він усе ж тут безпорадний, наче якийсь молюск без мушлі. Тільки ця свідомість нагадує не тіло, а радше густе плетиво світляних дротів.
Не без жалю Брейді хапає їх фантомною рукою і рве.
Ходжес проводить вечір, поволі сьорбаючи йогурт і дивлячись погодний канал. Зимова буря, якій мудрагелі-погодники дали дурнувате ім’я Ежені, продовжує насуватися і очікується в місті колись протягом завтрашнього вечора.
— Важко точніше сказати на цей момент, — каже лисуватий погодник в окулярах до красулі-білявки — погодниці в червоній сукні. — Але на наших дорогах він дасть нове значення виразу «стартостопний рух».
Білявка регоче так, наче колега по метеорологічній справі сказав щось надзвичайно дотепне, — і Ходжес пультом вимикає їх.
От клацалка, думає він, дивлячись на пульт. Запперами їх іще називають. Цілком собі винахід, якщо замислитися. Можна отримати доступ до сотень каналів дистанційно. Навіть не встаючи. Наче сидиш не у власному кріслі, а просто в телевізорі. Чи і там, і там водночас. Просто диво — справді.
Коли він іде до ванни чистити зуби, у нього дзвонить мобільний. Він дивиться на екран і не втримується від сміху, хоча це йому боляче. Зараз він спокійно сидить у власному домі, де текстове повідомлення нікого не стривожить, — а старий колега вирішив зателефонувати.
— Привіт, Піте, приємно знати, що ти мій номер не забув!
Пітові не до жартів.
— Я тобі зараз дещо скажу, Керміте, і якщо ти вирішиш щось із тим робити, то я буду як сержант Шульц в «Героях Хоґана»[41]. Пам’ятаєш такого?
— Ну звичайно. — Ходжес відчуває, що тепер у його животі панує не біль, а хвилювання. Дивно, наскільки вони подібні. — Я ж нічого не знаю.
— Отож. Так має бути, бо, на думку відділення, справу про вбивство Мартіни Стовер і самогубство її матері офіційно закрито. Звичайно, заново її відкривати з огляду на такий збіг обставин ми не будемо — це лежить на поверхні. Тут усе зрозуміло?