Стивен Кинг – Кінець зміни (страница 42)
Брейді котить возик коридором, зупиняться біля палати 217. Один із маленьких секретів «Відра» полягає в тому, що палати мають двоє дверей — одні з номером, а другі без. Двері без номера відчиняються в комірчину при палаті, тож поновити запас білизни та інших потрібних речей можна, не турбуючи спокою пацієнта — чи його неспокійного розуму. Брейді хапає кілька сорочок, роззирається, пересвідчуючись, що за ним справді не стежать, і прослизає в двері без номера. За мить він уже дивиться на власне тіло згори. Роками він усіх дурив і схиляв до думки, що Брейді Хартсфілд — це те, що персонал між собою називає овочем, колодою чи СГННВ — «світло горить, нікого нема вдома». А тепер він і справді такий.
Він нахиляється і гладить себе по дещо порослій щетиною щоці. Проводить пучкою по заплющеній повіці, відчуваючи під пальцем заокруглення очного яблука. Підіймає руку, перевертає її, обережно кладе на укривало долонею вгору. Прийміть, споживайте, думає він. Це тіло моє, що за вас ламається…[42]
Він востаннє заходить у своє переламане тіло. Нині для цього йому вже не потрібний «заппіт», і він не має підстав хвилюватися, що Бабіно перехопить контроль і втече, як той колобок. Коли розум Брейді залишає Бабіно, той — просто овоч. У його пам’яті не залишилося нічого, окрім батькової сорочки.
Брейді роззирається у власній голові, немов у готельному номері, де довго мешкав, але вже має з нього виїжджати. Чи не забуте щось у шафі? Зубна паста у ванній? Може, запонка під ліжком?
Ні. Усі речі зібрано, кімната порожня. Він стискає долоню з прикрим відчуттям повільного руху пальців — наче в суглобах у нього слиз. Відкриває рот, бере пігулки і вкидає туди. Жує. Гіркі. Тим часом Бабіно безкостою купою осів на підлогу. Брейді одразу ковтає. І знову. Ось і все. Готово. Він заплющує очі, і коли розплющує їх знову, то вже дивиться під ліжко, де стоять капці, яких Брейді Хартсфілд вже ніколи не взує.
Підхоплюється на ноги Бабіно, обтрушується і знову кидає погляд на тіло, яке носило його майже тридцять років. Яке вдруге стало йому непотрібним після тієї миті, коли його вдарили по голові в глядацькій залі «Мінго», так що він не встиг активувати пластикову вибухівку, причеплену під його інвалідним візком. Колись він міг перейматися, що цей рішучий крок потім окошиться на ньому — що його свідомість і всі грандіозні плани загинуть разом із тілом. Тепер уже ні. Пуповину перерізано. Він перейшов Рубікон.
Бувай, Брейді, думає він, приємно було познайомитися.
Коли він удруге котить свій візок повз сестринський пост, та, яка розкладала пасьянс, десь вийшла — мабуть, до туалету. Друга вже дрімає над своїми нотатками.
Але нині вже за чверть четверта, а справ іще чимало.
Перевдягнувшись знову в одяг Бабіно, Брейді виходить з лікарні тим самим шляхом, яким заходив, і їде на Цукрові гірки. Оскільки саморобний глушник Z-Боя ґиґнув, а про неприглушений постріл одразу повідомлять у найбільш люксовому районі міста (де копи «Невсипущої охоронної служби» завжди не далі, ніж в одному-двох кварталах від будь-якої точки), він зупиняється на Веллі-плазі, яка йому по дорозі. Перевіряє, чи є на пустельній стоянці поліцейські машини, і завертає до складів дисконтної крамниці товарів для дому.
Боже, як гарно на волі. Заїбись, як гарно!
Опинившись перед «бумером», він глибоко вдихає холодне зимове повітря, обгортаючи рукавом дорогого пальта Бабіно короткий ствол свого 32-каліберного пістолета. Це, звичайно, не порівняти з глушником Z-Боя, і він бачить ризик, але не надто великий. Це лише один постріл. Спочатку він дивиться вгору, хоче побачити зірки, але небо затягнуте хмарами. Ну нехай, не остання ніч. Ще будуть. Багато. Може, тисячі. Адже не обов’язково прив’язуватися до тіла Бабіно.
Він цілиться і стріляє. У лобовому склі «бумера» з’являється маленька кругла дірка. Ось тепер іще один ризик: треба проїхати останню милю Цукровими гірками з діркою в склі просто над кермом — але цієї пори вулиці передмість найбільш порожні, а поліція дрімає, особливо в хороших районах.
Двічі до нього наближаються фари, і він затамовує подих, але обидва рази машини проминають його, не сповільнюючись. Крізь дірку з тонким свистом проходить січневе повітря. Він дістається «мак-будинку» Бабіно без пригод. Цього разу немає потреби набирати код: він просто натискає кнопку «відчинити», під’єднану до камери. Доїхавши до кінця під’їзного шляху, він завертає на засніжений газон, підскакує на замерзлому відгорнутому снігу, налітає на кущ і зупиняється.
Додому, я їду додому…
Тільки от є одна закавика: він злегковажив і не взяв ножа. Можна було б узяти його в домі, але тут у нього є інша справа, а двічі їздити не хочеться. Доки він ляже спати, йому ще треба намотати не одну милю, і йому не терпиться все розпочати. Він відкриває середнє відділення і порпається там. Звичайно, такий денді, як Бабіно, триматиме про запас якісь косметичні інструменти, навіть кусачки для нігтів згодилися б… але немає нічого. Він перевіряє бардачок і в теці з документами на машину (шкіряній, звичайно!) знаходить страхову карту «Allstate», заламіновану в пластик. Оце йому стане в пригоді. Врешті-решт, як каже реклама, вони — «надійна рука допомоги».
Брейді відкочує рукав кашемірового пальта Бабіно і сорочки, потім проводить по руці кутком ламінованої карти. Виходить лише червона смужка. Він повторює, давить сильніше, стиснувши в гримасі губи. Цього разу шкіра рветься і тече кров. Він виходить з машини, піднявши руку, потім нахиляється всередину. Намагається наляпати крові на сидіння й на нижню частину керма. Це дрібниця, але не завадить. Особливо в поєднанні з простреленим склом.
Він підіймається на ґанок, і кожен пружний крок — як маленький оргазм. Кора лежить під вішаками — така сама мертва, як і була. Бібліотечний Ел дрімає на канапі. Брейді трусить його і, почувши нерозбірливе бурмотіння, хапає двома руками і скочує на підлогу. Той розплющує очі.
— Га? Що?
Погляд у нього затуманений, але не зовсім порожній. Може, в цій пограбованій голові вже не залишилося Ела Брукса, але все-таки є трохи того другого «я», котре створив Брейді. Цілком досить.
— Агов, Z-Бою! — звертається до нього Брейді, присідаючи поряд.
— Агов! — хрипить Ел, тяжко намагаючись сісти. — Привіт, докторе Z. Я далі стережу будинок, як ти мені сказав. Жінка — та, яка ще може ходити, — весь час користується «заппітом». Я стежу за нею з гаража через дорогу.
— Тобі більше не треба цим займатися.
— Ні? Скажіть, де ми?
— У мене вдома, — каже Брейді. — Ти вбив мою жінку.
Z-Бой дивиться на сивого чоловіка в пальті, і в нього відвисає щелепа. З рота в нього жахливо тхне, але Брейді не відхиляється. Повільно лице Z-Боя береться складками. Це нагадує автокатастрофу, показану в уповільненому темпі.
— Убив?! Ні!
— Убив.
— Ні! Та я б ніколи…
— Але таки вбив. Проте лише тому, що я тобі так сказав.
— Ви точно знаєте? Я не пам’ятаю.
Брейді бере його за плече.
— Ти в цьому не винен. Ти був під гіпнозом.
Лице Z-Боя яснішає:
— Від «Риболовлі»!
— Так, від «Риболовлі». А коли ти був під гіпнозом, я наказав тобі вбити місіс Бабіно.
Z-Бой дивиться на нього поглядом, сповненим сумніву й горя.
— Якщо я це зробив, то була не моя вина. Я перебував під гіпнозом і нічого не пам’ятаю.
— Тримай.
Брейді дає Z-Бою свій пістолет. Z-Бой тримає його й, насупивши брови, дивиться на зброю, немов на якийсь екзотичний витвір.
— Клади це в кишеню, а мені давай ключі від машини.
Z-Бой з відсутнім виглядом засовує 32-каліберний у кишеню штанів; Брейді кривиться від думки, що буде, якщо зброя вистрілить і всадить бідолашному дурню кулю в ногу. Нарешті Z-Бой простягає йому ключі. Брейді кладе їх у кишеню, встає і проходить через вітальню.
— Ви куди, Докторе Z?
— Я ненадовго. Може, посидиш на канапі, доки я вернуся?
— Я посиджу на канапі, доки ви вернетеся, — відказує Z-Бой.
— Гарна думка!
Брейді йде в кабінет доктора Бабіно. У ньому є стіна марнославства, завішана фотографіями в рамках — серед них і така, де молодший Бабіно тисне руку другому президентові Бушу; обидва шкіряться, як намахані. Брейді уваги на фотографії не звертає: він уже багато разів їх бачив — протягом тих місяців, коли вчився перебувати в тілі іншої людини, цей час він подумки сприймає як водійську школу. Не цікавить його й комп’ютер на столі. Зараз йому потрібен ноут — «Macbook Air», що стоїть на креденсі. Він відкриває його, вмикає і вводить пароль Бабіно, який, так уже вийшло, — «ЦЕРЕБЕЛІН».
— Нехилу штучку ти мені колов, — зауважує Брейді, поки завантажується основний екран. Власне, він цього не дуже певен, але обирає вірити в силу тих ліків.
Його пальці стукотять по клавіатурі з напрацьованою швидкістю, не властивою Бабіно, і вискакує прихована програма, яку Брейді встановив сам під час попереднього візиту до голови доброго лікаря. Вона називається «Риболовля». Він знову береться до клавіатури, і програма йде на репітер у комп’ютерному прихистку Фредді Лінклаттер.
«ПРАЦЮЄ…» — повідомляє екран ноутбука, а потім: «3 ЗНАЙДЕНО».
Три знайдено! Уже три!
Брейді радий, але не надто дивується, хоча й відбувається це в мертвий передранковий час. У кожній юрбі є кілька людей, що страждають на безсоння, зокрема й у тій юрбі, яка отримала «заппіти» з сайту badconcert.com. Хіба є кращий спосіб збавити безсонні години, як над зручним ігровим пристроєм? А перед тим, як розкласти пасьянс чи поганяти сердитих пташок, — чом би не перевірити отих рожевих рибок на демо-екрані й не подивитися, чи почали вони вже перетворюватися на цифри, коли їх зловити? За правильну комбінацію дають призи, але о четвертій ранку це навряд чи буде основною мотивацією. Зазвичай о четвертій ранку особливо печально не спати. Саме в цей час накочуються песимістичні й неприємні думки, а відео з рибками так заспокоює. І на нього легко залипнути. Ел Брукс зрозумів це до того, як став Z-Боєм; Брейді зрозумів, щойно побачив. Просто щасливий збіг обставин, але те, що після того зробив Брейді — що він